Повернення в потоки життя.

Від імені Дженні:
Ммм…який він гарний, вишуканий, елегантний і ще можна багато прикметників добирати який він є. А які квіти, мої улюблені. Цікаво звідки він це дізнався? Але це все так романтично. Ось зараз ми їдемо, як він сказав до «найбільшого сьогоднішнього сюрпризу». Я вже не може дочекатись, щоб побачити що це таке він задумав. Ми вже їдемо пів години. Щось довгувато…
- Ед, ти що мене викрасти хочеш? Чого так довго їдемо?
- Ну, мила, нам ще трошки. А про ідею з викраденням…слухай, хороша ідея. – він усміхнувся, а я його легенько вдарила по плечу від чого його усмішка стала ще більшою і ще більш неповторнішою. За такий невеликий проміжок часу я в нього закохалась по самі вуха. І мені здається, що це взаємно, якщо слова Стіва – брехня.
- Ну ось, мила, ми приїхали. Але пообіцяй, що своїми враженнями поділишся зі мною, добре? Просто цікаво чи тобі сподобається це місце.
Я була, якщо чесно вражена такими словами. Що ж ТАКОГО від підготував для мене..для нас? Я вийшла з машини, розвернулась, а переді мною красувався будиночок біля озера…В мене просто відняло дар мовлення. Яка ж краса. Нарешті природа, а не цей загазований Нью-Йорк. Але як тут гарно…Невже така краса для нас двох? Лише для нас? Я просто вражена…Все, що я могла зробити – це міцно-преміцно обійняти Еда і сказати на вушко тихенько-тихенько: «Дякую тобі за цю красу». Він обійняв мене у відповідь і поцілував у маківку. А це мило :) .
- Я дуже радий, що тобі сподобалось. Але це лише перше враження, це лише обгорточка. Ходімо я тобі покажу його зсередини. – відповів хлопець.
Ми пройшли пару метрів до будинку. Сам будиночок був дивно побудований. Цим він і притягував. Сам по собі він був маленький, але дуже затишний. А от те саме місце, де ми мали бути удвох знаходить одразу ж біля будиночку. Це наче місток над потічком. Покриттям місту є дах із сіна. Під ним є диванчик, столик, ліжко для масажу. А от під містком на ланцюгах прикріплене таке собі гніздечко для закоханих. Там було багато подушок, а ще дві тарілки, два стакана, дві вилочки, дві ложечки і багато-багато всякої смакоти. Ось тут я зрозуміла де саме ми будемо з ним. Це надзвичайне місце. Я запам’ятаю його надовго. Ось ми залізли в те гніздечко. Поки я туди добиралась, встигла подряпати ногу. Ед одразу приніс бинт, перекис і обробив мою подряпину. Який ж він турботливий…
Протягом двох наступних годин ми їли, розмовляли, дуріли, кидались подушками. В двох словах – поводили себе, як малі дітки. І це мені подобалось. Тоді після цього всього ми просто лягли і дивились на зорі. Як романтично… Я згадала слова Стіва і аж здригнулась.
- Що сталось? Тобі тут не подобається? Може ми підемо в інше місце? – турботливо запитав Едді.
- Ні, ні все гаразд. Мені тут дуже подобається. Найголовніше, що ти поруч.
- Ні, я відчуваю, що щось сталось. Розкажи мені.
- Просто я сьогодні зранку із Стівом переписувалась і він мені написав…написав, що ти зі мною насправді лише через те, що я популярна. Сказав, що таким чином ти хочеш добитися піку популярності. А коли ти це зробиш, то покинеш мене. – після цих слів сльозинка покотилась по моїй щоці і приземлилась на його сорочку.
- Ах..Стів..Дженні, мила моя Дженні, я сказав це Стіву, бо не можу йому довіряти. Хоч ми вже довго дружимо, відкритись я йому не можу. Не можу і не зможу, бо знаю, що якщо знає він, знають всі. Тому сказав йому те, що перше в голову встрілило. Є лише одна людина, якій я починаю відкриватись. І це ти. Тільки з тобою я можу ось так спокійно поговорити. Тільки з тобою мені так добре. Не плач, вибач мені такому дурневі, будь ласка. Я обіцяю, що більше ніколи тебе не скривджу. Ніколи. Обіцяю. – сказав, витираючи своєю сильною долонею сльози на моєму обличчі. Він наблизився до мене ще більше і наші погляди зустрілись. Ми притягувались ще більше і більше. І ось між нашими устами відстань в 1 міліметр і він здолався. Ми злились у лагідному, чуттєвому і повним кохання поцілунку. Так ми говорили, лежали, обіймались та цілувались аж до ранку, а потім, як маленькі дітки позасинали.

Від імені Дженні:
Отже, він запросив мене на побачення…Що? ПОБАЧЕННЯ? Це зараз сон чи реальність?
- Діііі, вщипни мене!
- Джен, з тобою все добре? До речі, що там твій Ед? – із зацікавленням мовила подруга.
- Вщипни кажу тобі, але не сильно! – після цих слів вона зробила те, що я її попросила.
- Ауч! Та ж не так сильно! Значить не сон, а реальність…YEEEEES!!! – почала я бігати по всьому дому, почала кричати, як навіжена. Яка ж я була рада…справді моїй радості не було меж…
- Ей, Дженні, вважай, бо ще щось зламаєш, або впадеш! Заспокойся, все добре. Ну так що там Ед? Як поживає? – спочатку Ді мене заспокоїла, а тоді запитала з такою цікавістю, ніби її справді хвилює моє особисте життя. В неї ж хлопця ще немає..Але я планую їй когось підшукати.
- Ем…та що тут казати…ДІ, МОЯ ДІ, ВІН ЗАПРОСИВ МЕНЕ НА ПЕРШЕ ПОБАЧЕННЯ! – і кинулась я в обійми моєї найкращої подруги. Вона як завжди пораділа за мене. І за це я її люблю. Люблю за те, що вона щира, щедра і дуже-дуже хороша.
Мої очі навернулись на годинник. Зараз 14:17. А мені потрібно о 18:30 вже бути готовою. Часу обмаль, потрібно збиратись. Перш за все я пішла в душ. Помила волосся, змила із себе ці всі емоції та водночас переживання, адже це моє перше побачення в Нью-Йорку. І перший хлопець на цьому материку. Хвилювання просто затьмарили мою голову. Адже це перший раз ми з ним будемо сприймати один одного не так, як завжди, а якось по особливому, будемо ближчими і «більше, ніж друзі». І так, душ – готово. 15:26. Хмм..ще є трохи часу. Пора вибирати плаття. І тут я застрягла. Застрягла на цьому рівні. В мене є стільки всього, а підібрати ну нічого не можу! Покликала Ді, щоб вона мені щось підказала.
- Ну ось дивись. Якщо це перше побачення, а це ще й літо, то потрібно одягнути щось легеньке і не дуже вульгарне. Ти ж ще молода, тобі потрібно підтримувати природну красу, а от я…Ех…Ось, думаю це буде ідеальне. І літнє, і кольорове, і тобі дуже личить.
- Дякую, дуже-дуже-дуже дякую, Ді. Справді. Спасибі тобі. – знову обійняла я подругу.
Так, вдягнулась, намалювалась, зачіску зробила, зуби про всяк випадок почистила тричі, поклала всі необхідні речі в сумку. 18:35. ЩООО?
- Все, Ді, я побігла!! Буду пізно або й взагалі зранку!
У відповідь мені подруга прокричала: «Удачі тобі! Я буду тримати за тебе кулачки!»
Від імені Еда:
Так-так-так. Вона погодилась! Який же я щасливий…Так, пора збиратись. Все як завжди: душ-одяг-зачіска-квіти. Я дізнався, що її улюблені – рожеві троянди. Замовив в Інтернеті цілий кошик, який налічує в собі 51 троянду. Обіцяли, що привезуть о 17:00. Як я на це надіюсь.
Тааак…17:30, а квіти ще не доставлені. А хвилювання…моє серце не може зупинитись битись таким швидким темпом. Всередині мене наче вогонь горить. Але не від злості, а від пристрасті, очікування і хвилювання. Ну ось дзвінок у двері.
- Доброго дня! Це ви замовляли 99 троянд?
- Доброго. Еммм…я замовляв 51. І ще одне: чому ви запізнились на цілу годину?
- Вибачайте, просто замовлень багато дуже. Переплутав. Я можу зараз поїхати і поміняти вам.
- Ні-ні. Мені 99 дуже підходить. Головне, що вони рожевого кольору. Дякую.
Я заплатив і зачинив двері. Ммм…як вони гарно пахнуть. Одразу про неї нагадують. Ой, забув про духи. 18:20. Ну все, з Богом. Я вийшов і направився до нашого пункту зустрічі.
Прийшов. Рівно 18:27. Якщо чесно, то люди на пляжі дуже дивно на мене дивились. Ну звичайно, стоїть собі посеред пляжу 20-тирічний хлопець із величезним кошиком троянд. Що тут дивного?
І тут я бачу її. Йде пришвидшеним кроком. Спішить. Як я вже хочу її обійняти, пригорнути і поцілувати…Вже наближається. Яка ж вона красуня у мене. Така витончена, струнка наче берізка. Бачу її – і на устах появляється усмішка від вуха до вуха. Ось, вже підійшла.
- Привіт, вибач за запізнення, я більше так не буду. – невинно промовила.
- Привіт. Та нічого, все гаразд, я сам недавно прийшов :) Ти дуже гарна…дуже! А це тобі невеличкий букетик :) . – простягнув я кошик.
- Нічого собі «невеличкий». Але такі гарні. Дякую, мені дуже приємно. – вона наблизилась до мене і поцілувала у щічку. Як це мило. І так ніжно…
- Але сюрпризи тільки починаються. Тому запрошую тебе до машини. – Ми підійшли до автомобіля і я, як справжній джентльмен, відкрив їй дверку, вона сіла, тоді я закрив, квіти поклав на заднє сидіння. Сів за кермо і ми рушили…Як я надіюсь, що їй сподобається це місце…

Від імені Дженні:
Поки я гуляла з Едом та нашими тепер спільними друзями, я зовсім забула про Діану. Вона дуже хвилювалась. Це проявилось в тому, що вона мене шукала по всьому районі. І все-таки знайшла. Вона на мене накричала, щоб я більше так не робила, щоб повідомляла її куди і коли я йду, бо я ще мала і бла-бла-бла. Зараз вона нагадувала мені мою маму. Саме через такі докори я переїхала до моєї Ді. Ну цей раз їй прощається і це лише через те, що в мене дуже хороший настрій :) . Та недовго в моєму животі літали метелики. Після одного моменту там появилась тяжкість, в горлі комок, а на очах крапельки сліз. Саме зараз я маю намір розказати про цей болісний для мене момент.
Отже, як зазвичай, ввечері я люблю посидіти в Інтернеті, попереписуватись з друзями, поговорити в скайпі. І ось заходжу я на Facebook, а тут мені пише Стівен. І так, раніше він вже згадувався, але я хочу зараз детальніше про нього розказати. Стівен – мій практично найкращий друг. З віком він на пів року від мене старший. Ми з ним можемо говорити про будь-що годинами. Я знаю, що я йому подобаюсь, але це нашій дружбі не заважає. Ось наша переписка:
Стів: Привіт, маленька. Я не хочу тебе розчаровувати, але…
Я: Привіт, Стів. Що сталось? Розказуй вже і негайно. Ти ж знаєш, що я не люблю довго чекати, щоб почути якусь інформацію.
Стів: Хехе, так, знаю :). Якщо ти зараз стоїш, то краще сядь або взагалі ляж. Просто Ед…він не такий як ти думаєш. Він противний і підступний. Він хоче тебе використати задля популярності в коледжі…Розумієш мене?
Я: Що? Що ти написав??? Ти в своєму розумі? Він би такого ніколи не вчинив, НІКОЛИ.
Стів: Хочеш вір, хочеш не вір. Але потім щоб нічого мені не казала. Я попереджаю.
Я просто виключила нетбук, відкинула його в інший бік ліжка, а сама склалась в клубочок і думала…Думала над тим, що мені написав друг. Чи правда це? Чи можу я йому вірити? Чи Ед дійсно такий підступний, чи хороший і милий як він себе показав? Хоч в серці стало важко, але я все рівно не повірю. Я просто не можу повірити тому, що написав Стів. Це очевидно неправда. Він напевне таке написав через ревнощі, точно! Я вже хотіла вийти прогулятись, як почула, що хтось дзвонить…Номер невідомий…
Від імені Еда:
Придумав…Це місце чарівне. І вона буде ним дуже-дуже задоволена. Але тепер головне, щоб вона погодилась…Ой, я не маю її номера телефону. Де ж взяти? О, Кетрін точно знає, вона ж з нею в одній групі.
- Кетті, привіт. Це Ед. Пам’ятаєш такого?
- Так, звичайно. Чого телефонуєш?
- Слухай, не могла б ти мені дати номер Дженніфер Кріс?
- Ааа, Дженні? Записуй.
- Добре, дякую, па-па, з мене шоколадка.
- Чекатиму, удачі.
В одній руці її номер телефону, в другій мій мобільний. Дзвонити їй – руки трясуться. Але якщо я вже наважився на це, то потрібно довести справу до кінця… Набираю номер…Гудки-гудки-гудки…Коли ж вона підніме трубку? І ось я чую її голос, такий милий і чарівний, зовсім інший, ніж вживу.
- Алло. – а я не можу нічого сказати…як баба, чесне слово. Так, Едвард Хонакер, зберися.
- Привіт, Дженні, це Ед. Знаєш такого? – у відповідь смішок.
- Звичайно, що знаю. Звідки в тебе мій номер? І чому телефонуєш?
- А це секрет. Чого телефоную? А хочу тебе запросити в одну місцину ввечері. Ти не проти?
- Я тільки за, а то вдома вже не можу всидіти.
- Чудово! Тоді о 18.30 на місці, де ти вчора впала? – ми обоє засміялись.
- Окей. Я не запізнюсь, обіцяю :) .
- З нетерпінням чекатиму.
Вона усміхнулась і поклала трубку. А ось тепер найважча частина дня..чи то вже вечора..Потрібно хоч якось приготуватись до цього «першого побачення».

Від імені Еда:
На днях грав я у пляжний волейбол. Стівен зі всієї сили кинув м’яч у воду, а діставати його прийшлося кому? Звичайно ж мені. Я завжди крайній. Ну і я побіг за м’ячем, поки його ще не забрав океан у свої глибини. Коли ловив його, напевне випадково набризкав водою на одну дівчину. Коли я підійшов ближче, щоб вибачитись, то не міг повірити своїм очам. Сама Дженіфер Кріс – найпопулярніша дівчина коледжу, в який я збираюся поступати восени. Вона мені, скажу чесно, сподобалась одразу. Але що коїться за цією обгорточкою я ще не вивчив. Ми познайомились. Але я помітив, що біля неї лежала ще одна дівчина з набагато гарнішою фігуркою. Саме такі, як вона мені подобаються. Але Дженні сказала, що вона спить. А шкода. Протягом наступних трьох днів я її зовсім не бачив. Ні Джен, ні її подруги чи то сестри, не знаю. Мене опанував чи то сум, чи то навіть не знаю що. Просто було велике бажання побачити Дженіфер. Вона мене чимось вразила. Напевне своєю посмішкою, очима, вимовою, сміхом, голосом…Ой, Ед, знову тебе опановують такі чари, як кохання. Головне цього разу не схибити. І ось! ОСЬ я її бачу. Вона біжить просто на мене. Чи хоче так обійняти чи просто у неї вже не все добре з головою? Хоча на рахунок другого варіанту…я більше до нього схильний, бо такий як я їй точно б не сподобався. І вона приземлилась. Прямо перед моїми ногами. Яка ж вона зараз мила, навіть якщо вся в піску. Старається витерти свій одяг…Така доросла, але всередині як дитина. Здається, я починаю вивчати начинку цукерки. Я запропонував їй прогулятись, дізнатись один одного краще. Ну…що я можу сказати…вона ЧУДОВА!!! Але сказати їй це я не можу, бо втрачу свій статус. А я за статусом гордий і крутий. І взагалі в Нью-Йорку мене знає багато народу. Маю дуже багато друзів тут. Тому в коледжі думаю, що пристроюсь. Ми так гуляли недовго, бо зустріли моїх давніх друзів. Ми всі привітались, вони також привітались і з Дженні. Ну звичайно, що вони знають її, хто ж її не знає :) . О ні, тільки не Стівен. Не люблю я його. Хоча ми дружимо, але відкритись я йому не можу. Та й взагалі я ще ніколи нікому відкритись не зміг. Дотепер. Але відчуваю, що Джен – це така людина, з якою мені добре, якій я зможу поділитись усім. І навіть своїм серцем, своєю душею і одним з двох колечок. Стів запитав мене що в мене з «міс популярність». Ну а я сказав те, що перше мені прийшло в голову. Сказав, що просто використаю її заради популярності. Як я надіюсь, що ці слова до неї не долетять.
Завтра, якщо буде можливість, я б хотів її запросити кудись ввечері. Але ще не знаю куди. Я з сім’ї небідної, але я не знаю такого місця, де їй би запам’яталось це перше побачення, якщо це так можна назвати, назавжди, на все життя. Хоча…придумав…

«…і сказав він: «Чи вийдеш ти за мене заміж?…».
– Ну давай скажи йому ТАК, скажи це! Іііі ЩО? Немає Wi-Fi? А як же фільм? Я його недодивилась…Сенс життя втрачений. Ну і як я тепер буду жити? Я ж не знаю що вона йому відповіла! – кричала я у домі, як скажена.
– Ей, Дженні, заспокойся. Це ж лише фільм, а не реальне життя. І взагалі ти щось тепер захопилась романтичними жанрами то книжок, то фільмів, то серіалів. Може ти закохалась? Ну…розказуй давай усе! – відповіла на мої гучні крики Ді.
– Та ні, нічого такого, справді. Просто чомусь захотілось такого подивитись, почитати… - говорила я крізь зуби, щоб не розказати найпотаємнішого. Зараз я розказувати про свою симпатію нікому не хочу, бо ще сама до кінця не впевнена чи симпатія це взагалі? Чи просто захоплення його зовнішністю і тілом?
Від того моменту, нашої зустрічі, нашого знайомства пройшло 3 дні. Весь цей час я просто дивилась фільми(як ви вже зрозуміли, це були мелодрами), серіали, читала книги(романи). Це мене так захопило, що я навіть уваги не звертала на свою подругу, на океан, на пляж. Все, що я бачила – це книга і ноутбук. І цей переривний момент у фільмі, розмова з Ді мене так розізлили і спантеличили, що я різко вийшла з дому, грюкнувши дверима. Все, чого мені хотілось зараз – освіжитись в прохолодному океані. Я так швидко бігла по піску, що ноги мені самі заплутались і я впала. А впала комусь прямо під ноги. І одразу думка в голові: «Головне, щоб це був не він!» Але як завжди думки мої були не на моїй стороні. Це таки був він. Зараз я виглядала, як повна дурепа з піском у волоссі.
– Ти чого так біжиш? Мало не забилась. – запитав він у мене, коли я підвелась.
– Ем..та я просто так хотіла по пляжу пробігтись. – ну а що я ще мала сказати? Не буду ж я казати, що я в депресії через те, що не відчуваю між нами взаємності. Після цих слів він просто усміхнувся.
– До речі, привіт, Джен. Я тебе не бачив вже 3 дні. Чому не приходиш? – запитав він мене так, ніби хотів наказати за щось. Це так мило…А яка в нього зморщечка між бровами. Він такий мі-мі-мі^^ Такий, ніби з якогось фільму…Так, Дженні, зберися. Ти в нього не закохана, не закохана, НІ…ВСЕ-ТАКИ ЗАКОХАНА!!
– Привіт, Ед. Та щось часу й не було. З друзями гуляла, до батьків їздила…
– Ну раз я тебе вже тут зустрів, то не хотіла б ти піти прогулятись, ближче познайомитись? – запропонував він. Ну звичайно ж я погодилась. Ми йшли вздовж Набережної. Під час нашої прогулянки він вибирав піщинки з мого волосся. Це було так мило. Я просто розтанула. Говорили ми про все на світі: про друзів, про коледж, про його сім’ю та мою, просто те, чим він любить займатись у вільний час. Отже, він – Едвард Хонакер із Сан Дієго, але живе тут, в Нью-Йорку. Старший від мене всього на 3 роки, 17+3 = 20 :). Батьки зараз в Маямі. Виникло питання «чому він не з ними?». Так як він мені пояснив, то в нього тут друзі і взагалі його життя лише в Нью-Йорку. Загалом я про нього тепер знаю більше, ніж про Ді :) . От до чого призводить кохання…Ось нам назустріч йшла компанія молодих людей, підлітків мого віку. Він пішов пришвидшеним кроком до них. Вони обійнялись, з дівчатами він привітався поцілунком у щічку. Ось вони ревнощі. Вже думала, що вони не прокинуться. Ось ту блондинку я просто зараз заколоти хотіла, коли вона полізла до нього обійматись. А взагалі я їх всіх знаю, ну знайома частково. Вони всі з мого коледжу. Ну а мене…ну а мене вони ясне діло знають. Я ж «міс популярність».
Після їхніх обіймів я почула від них усіх: «Привіт, Дженні! Як давно ми тебе не бачили. Як ти?» - Поки я говорила з дівчатами, Стівен(на 2 роки старший від мене) відійшов від нас і почав про щось розмовляти із Едом. Цього я вже не чула, а хотілось би.
Стівен сказав до Еда: «Чувак, ти що, хочеш собі так популярність дістати?». Ед: «Ну а як по-іншому мені це зробити? Вона взагалі не мій смак. Але задля авторитету в коледжі, так як я новенький, просто запропоную їй зустрічатись. Вона погодиться, я стану популярним, а тоді кину її». Стівен: «Я тобі не раджу так бавитись з нею. Ти ще не знаєш її характеру». Ед: «Вона ще не знає мого характеру і моєї чарівності».

«…жили вони довго і щасливо…». Ох, ну завжди кінець розповідей, казок та книжок саме так закінчується. Ну чому в кінці не може бути кровопролиття, вбивство, смерть? Це ж набагато цікавіше, ніж всі ці поцілуночки-обнімашечки і щасливе та довге життя. Насправді ж не буває ідеального прекрасного життя, як його описують в книгах. Це самообман. Знову змарнувала час на чергову романтичку книгу. Наступного разу куплю детектив.
Ой, що це я про книги та й про книги. Пора мені вам розказати хто ж я така. Я Дженіфер Кріст. Друзі звуть Дженні. Мені 17 і я навчаюсь в коледжі. Але зараз навчання немає, тому що надворі літо! Нарешті літо! Я завжди любила теплі пори року. Особливо весну і літо. Кожного року, кожного літа зі мною щось ставалось. Так було завжди. Мабуть, і це літо не буде виключенням. Я вже настроїлась на зміни. В мене нема ні сестер, ні братів. Зате є кішка Ріна і подруга Діана. Діана приїхала сюди з Німеччини, з Берліну. Дуже хочеться туди поїхати якось, але вже тоді, коли я буду повнолітньою і незалежною від батьків, яким на мене начхати. Ми з Діаною живемо зараз разом, в її домі на березі океану. Тут дуже-дуже гарно. А який вид з вікна…Просто заворожуючий.
Напевне хочете знати чи маю я хлопця чи зустрічаюсь з кимось? Ні. Мене забрали від нього минулого року, коли ми переїжджали сюди. Ми кохали один одного 2 роки, навіть якщо ще були малими. Зате це було щире кохання, дитяче щире кохання. А зараз я живу в Нью-Йорку, де маю багато-багато друзів. Всі вважають мене найпопулярнішою дівчиною коледжу. Тому й не дивно, що біля мене завжди купа хлопців, яким я подобаюсь, адже зовнішність у мене не така вже й погана. Та й фігура ніби нічогенька. Але на тих хлопців мені начхати. Вони люблять лише за гарні очка, гарне личко і гарну фігуру. А любити потрібно за душу. В соціальних мережах я теж вже стала популярною, але ця популярність мене трішки нервує. Не люблю бути в центрі уваги. Ну так, мої батьки багаті, і в мене є багато брендового одягу. Але ж це неважливо! Важливо що сховане за цими речами.
- Хей, Джен, ти чого задумалась? Ходімо на пляж, поки ще тепло. – перебила мої думки Ді. Ах, забула сказати, що Діану я зву скорочено «Ді».
- Так, так, зараз переодягнусь в купальник і виходжу. – крикнула я. Хоча моїй подрузі 21, ми завжди можемо знайти спільну мову. У нас дуже багато спільних інтересів. Але вона більш така впевнена в собі, а я навпаки сором’язлива.
Ну ось пляж. Нарешті хоч сонечко мене почне зігрівати. Ми розляглись на середині пляжу. Я лежу, читаю чергову книгу, Ді ж в свою чергу слухає музику. І тут раптово на мене хтось бризнув водою. Моїй злості не було меж, справді. Ще й книгу захляпали. Я зняла окуляри, піднялась, щоб побачити хто насмілився мене потурбувати. І тут…
- Я дуже вибачаюсь, я не хотів, вибач мені! – сказав високий накачаний брюнет.
- Я..Ти..Я..Та нічого страшного, з ким не буває – сказала я, усміхнувшись. І тут я відчула, що мене понесло…Закохалась, як малявка :).
- Мене звати Ед, а тебе? – запитав хлопець. Я навіть не збагнула що саме він запитав. Він просто затьмарив мої очі. Які в нього красиві очі, губи, прес…Так, про що це я?
- Ей, ти тут? :) – запитав він ще раз, - як тебе звати? Ку-ку!
- Ой, я Дженіфер, друзі звуть Дженні. – відповіла я тихенько з усмішкою від вуха до вуха.
- Приємно познайомитись. А хто це поруч з тобою?
- Це моя подруга, Діана. – чого це він про неї запитав? Вона йому сподобалась, чи що?
Я хотіла вже штурхнути її, але помітила, що вона заснула.
- Вона спить – зніяковіло промовила я.
- Ясненько…А я тебе знаю. Ти вчишся в нашому коледжі в центрі, так?
- Так-так, саме так. Ти теж? Але я тебе там не бачила.
- Я буду там вчитись починаючи з цієї осені. А тебе я знаю, бо багато про тебе розказували…
- Ооо…напевно багато чого про мене наслухався. Напевно вже й чув, що я воджуся з кожним другим, що я самозакохана дурепа, чи не так?
- Ну є тут доля правди. – засміявся він, - але я думаю, що ти не така. Ну я надіюсь. Ой, мене вже кличуть. Мушу йти, було приємно познайомитись. До зустрічі, красуне. – сказав він і підморгнув.
Стоп! Що це було? Сон?

Він, грюкнувши дверима, виходить з дому. І ось я залишаюсь наодинці зі собою, з цими стінами, картинами, пустими кімнатами. Все, що я була в змозі зробити – сісти на диван. Я почала перебирати в голові всі спогади, що були пов’язані з тобою, з нами. Пам’ятаю, як ти добивався мене, як щовечора дарував квіти, пам’ятаю той момент, коли ти запропонував мені стати твоєю дівчиною, той момент, як ми почали жити разом. Як гуляли, дуріли, веселились і кохали…Пам’ятаю як кожного дня зустрічала тебе з роботи, годувала, прибирала за тобою. І це було приємно робити…для тебе. В голові зараз те, що ми робили разом, що ми любили. І тут моментально згадала, що ніколи не говорила як я тебе кохаю. «Що я наробила? Яка ж я дурепа!», - подумала собі. Я швидко вдягнула пальто, взула черевички і вийшла на засніжену вулицю. Хоч як сильно мені було холодно, я все-рівно зловила таксі, сіла, доїхала до будинку, де ти раніше жив. Тут завжди було трішки моторошно. Але саме ця вулиця, цей будинок мені нагадує про першу нашу зустріч. А цей аромат кави, що вирує в повітрі змушує просто прикрити очі і глибоко в душі усміхнутись, заспокоїти себе. Я не затримуючись ні на секунду, подзвонила в двері. Мені відкрив вже до болю знайомий хлопчина із темно-карими очима. Зараз вони були повні відчаю. Він здивувався, коли побачив мене. Вже хотів щось сказати, як я перебила його:
- Я кохаю тебе. Кохаю до останньої краплі крові в серці, до безкінечності. Просто кохаю.
Я не знаю що саме в цей момент він відчував, але, здається, він був щасливий. Він простягнув до мене руки, показуючи, що хоче обійняти. Обійняв, поцілував і сказав:
- Сонечко, ти мені так потрібна.
- І ти мені, коханий, більше всіх на світі.
Ми залишились в нього вдома, переглядаючи фільми, які нагадували нам про щось спільне, про наше з ним кохання.

Дивлюсь на тебе і бачу перед собою постать ангела. Постать того, з ким я б хотіла провести все своє життя. Постать того, кого мої дітки будуть кликати «татком». А я буду радіти, буду щаслива. Але не все в цьому світі так легко, як нам здається. Одної миті хочеться причаїтись десь в куточку і поплакати, просто виплакати все, що назбиралось десь там в душі. Просто випустити ріки сліз, щоб ніхто і не знав про це. А буває таке, що хочеш цілому світові розказати як сильно його кохаєш, як сильно хочеш бути з ним, але стримуєшся, бо одразу думки в голову лізуть. Такі, як «а що подумають інші?». Так, всі кажуть, що на думку інших потрібно наплювати, але якщо зробив одну помилку, ослаб в якусь мить, всі будуть це тобі згадувати до кінця твого життя. Запевняю. Але ж так хочеться відчути смак саме такого життя…смак кохання. Та боюсь, що це невзаємно. Боюсь зробити перший крок, боюся підійти і просто поговорити. Боюсь…бо не зрозуміє. Просто посміється і піде. А я буду знову страждати. Але..потрібно зібратись з думками і сказати йому те, що думаю. От просто підійти і пояснити, сказати все як воно є насправді. І ось бачу його. Знову. Який він милий, високий, який бездоганний. Можливо бездоганний лише в моїх очах, лише для мене. Ось вже хочу підійти, але щось ніби відштовхує, ніби хтось ставить між нами перешкоду. І знову сумніви. Знову плач і крики. І який вже день заставляю себе сказати йому, але завжди щось мені заважає. Заважає невпевненість та слабкість.
Та одного дня ніби все змінилось. Змінилась я. Стала серйознішою, можливо, навіть дорослішою, але все ж кохаю його. Згадую як намагалась сказати йому. І усміхнулась сама до себе. Подумала, що зараз я це зроблю, точно. Зібралась з духом. Підійшла. Попросила відійти. Серце, таке враження, що зараз просто вискочить з грудей.
- Що ти хотіла? – запитав він. Блін, він напевне кудись спішить, а я його затримую… - Ну не бійся, кажи, я тебе не з’їм, можливо :) . – ці слова мене трішки заспокоїли.
- Я…я хотіла тобі дещо сказати, правда не знаю навіть з чого і почати… - я почала заікатись…Боже, як принизливо це виглядає, - я…ти мені вже давно подобаєшся, дуже давно, я просто не знала як тобі натякнути…ну ось, тепер ти знаєш. – сказала я і почервоніла. Стала червоною, як буряк.
Я чекала, що він щось скаже у відповідь, та не почула нічого. Просто тиша. Ледь стримую сльози…І тут за секунду часу я опинилась в його обіймах. Він поцілував мене у маківку, обійняв ще сильніше і тихенько на вушко сказав: «Я тебе кохаю. Давай будемо разом?»

P.S.:події відбуваються в Америці. А там такого, як 19 грудня немає. В них дарують подарунки на Новий Рік та Різдво.

Завтра вже новорічна ніч, а я ще нічого для нього не купила. Та й навіть не маю уявлення що йому потрібне. Не хочу дарувати якихось дрібниць. І ялинки ще вдома немає. Таке враження, що завтра нічого не буде, не буде свята, веселощів…Навіть новорічного настрою немає. Я просто сиділа на дивані і дивилась в одну точку, не відводячи погляду. Але «розбудив» мене всього лиш один дзвінок. Дзвінок від нього.
- Кохана, яку ялинку купити: велику, пухнасту і живу, чи високу, величезну і штучну?
Ну я завжди була проти вирубування лісів. Навіть хотіла вступити в організацію «Green Piece», тому моя відповідь очевидна.
- Штучну. А ще купи чогось солоденького :)
- Обов’язково, солоденька моя.
І тут я збагнула, що повинна просто летіти в магазин за подаруночками. По дорозі я подзвонила його найкращому другові, щоб запитати що саме він любить. Почувши його відповідь, я поклала трубку. І без iPad-у обійдеться…Проходячи повз магазини, почав падати сніжок. Маленькі сніжиночки літали у повітрі, наче танцювали вальс. Така чарівна погода…Прямо в цей момент перед собою я побачила гітару. Згадала, що гітара – його мрія ще з дитинства. Не дивлячись на ціну, я придбала його мрію :) . Повернувшись, я помітила, що коханий вже вдома. І тут паніка! Ну не сховаю я ж гітару у себе за спиною…Треба думати.
Я тихенько на носочках занесла подарунок до нашої кімнати, заховала під ліжко :) . Ну а куди ще? Спустившись вниз, я вже хотіла піти до коханого, обійняти його, але згадала, що я зайшла в будинок непомітно…Тому потрібно зіграти сценку приходу дружини додому. Я тихенько підійшла до дверей, відкрила і з грохотом закрила.
- Коханий, я вдома. Надворі так холодно.
- А що ти робила надворі? – із хитрою усмішкою сказав він.
- Ем..та просто так вирішила прогулятись. – зніяковіло відповіла я.
- Ти вдома вже як 10 хвилин! Від мене нічого не приховаєш, але я зроблю вигляд, що не бачив нічого :) – сказав він і вже за секунду я була в нього на колінках.
Його теплі, навіть можна сказати палаючі руки обпікали мою замерзлу шкіру. Так було приємно знаходитись біля нього, чути биття його серця, чути як він дихає, як говорить. Бачити як усміхається. Та найприємніше було бачити щастя в його очах. Іскорки радості так і вискакували з його очей. Поки ми так сиділи, ми зовсім забули про ялинку. А це моя найулюбленіша частина приготування до святкування. Поки мій коханий пішов до підсобки по іграшки, я подивилась що ж він такого солоденького і смачненького купив для мене. Заглянувши в кульок, перстень, про який я мріяла вже так довго…Ой, це ж подарунок для мене, подумала я собі. Тоді поклала все, так як було і чемно сіла на диван, очікуючи чоловіка з іграшками.
Вбирали ми ялинку під музику. Перші 2 години ми просто дуріли, як малі діти. А скільки фотографій наробили…Напевно я стільки за життя фотографій не мала. Як же мені з ним добре. Я його кохаю до нестями. Він – моє щастячко, яке я ніколи нікому не віддам. Після вбирання ялинки, ми просто лягли на підлогу. Ми просто лежали і мовчали. Він мене обійняв і пригорнув до себе. Думаю, що слова тут були зайвими.

01:00 – я прокинулась. Запитаєте навіщо? Щоб поставити подарунок під ялинку! Я легенько витягнула гітару з-під ліжка і направилась у вітальню. Зійшовши донизу, я побачила ще одну постать у темноті. Спершу я злякалась, та коли включила світло, зрозуміла, що це мій…мій коханий. Він усміхнувся, тримаючи подарунок для мене, і я у відповідь усміхнулась йому.
- Сонечко, я тебе так сильно люблю…я знаю як сильно ти хотіла саме цей перстень..тому купив його для тебе.. – він сказав, підійшов і одягнув цей перстень на безіменний палень правої руки. Тепер там красуються 2 перстні, які будуть асоціюватись з ним, з моїм коханим.
- Як би це по-дурному не звучало, не смійся, будь ласка! :) - сказала я.
- Добре, я обіцяю. – вже ледь стримуючи сміх сказав він. Ну звичайно, як тут не засміятись. Перед ним стоїть не намальована, розхристана, незачесана, сонна в піжамі дружина, ховаючи гітару у себе за спиною.
- Милий, я знаю про твою мрію ще з дитинства..і я вирішила втілити її в життя, придбавши тобі ось цей подарунок..я тебе дуже-дуже сильно кохаю і нікому не віддам, бо тепер ти мій навіки. З Новим Роком, коханий!
- І тебе з Новим Роком, малесенька моя. – він поцілував мене в маківку та обійняв так ніжно й легко, що я просто заснула в цих обіймах…

Іду по пустих вуличках. Людей зовсім немає. Куди поділись?
Ми з тобою вже як 2 місяці в розлуці. Ми розійшлись, бо не могли знайти спільну мову. Були разом рік, а потім як хтось розрізав наше ціле на дві половинки, які вже ніхто склеїти не зміг. Допоміг притушити вогонь почуттів лише алкоголь, розпач, сльози та вірні друзі, які завжди підтримували мене в ці скрутні хвилини, коли в мене був зрив, коли я трощила все, що було з ним пов'язане. А тепер я просто йду, можна сказати, що прогулююсь перед сном. Надворі зима, новорічна ніч, а я просто йду одна, самотня, нікому тепер непотрібна по вуличці і згадую всі моменти, які нас пов'язують. І не зауважую який цей світ прекрасний. Не зауважую дітей, які ліплять снігову бабу, не зауважую будинків та ялинок, які прикрашені гирляндами, не зауважую щасливих сімей, які зараз сидять за святковим столом і чекають на прибуття Нового Року. Як сумно.
Я зупинилась, подивилась вгору. Падає сніг. Лапатий-лапатий сніг. Який же він чарівний. Закриваю очі…І вмить хтось взяв мене на руки і почав кружляти. Радість. Нарешті за стільки часу мене охопила радість. Після п'ятисекундного кружляння хлопець поставив мене на землю. Це був Він. Шок. Паніка. Це Він! Як знайшов мене? Чому тут появився? Все, що могла промовити - це:
- Ніколи більше не залишай мене, прошу. Ніколи. Пообіцяй. Обіцяєш?
- Обіцяю, кохана. Тепер ми назавжди будемо одним цілим. Назавжди.

Я більше не знаю що таке кохання. Мені таке поняття тепер незрозуміле і чуже. Я розівчилась кохати, а все через тебе. Через той біль, який ти причинив мені. Чи згадаєш? Чи вже так швидко забув? Чи забув як ми кожного вечора ходили в кіно, гуляли в нашому парку? Чи забув як кожної неділі проводили день в домашньому затишку, переглядаючи старі записи на касетах? Чи пам'ятаєш як називається твоя дитина? Ти забув…забув і більше ніколи не згадаєш, бо ти пішов. А я назад тебе не чекаю і не чекатиму ніколи.

Сиджу, просто сиджу, а по тілу бігають мурашки… Запитаєте чому? А я й сама не знаю. Хоч це вже і пізня осінь, завтра зима, та вона все ж поглинула мене з головою. Заглибила мене кудись глибше, де панує спокій, відчай, безмірність думок. Тут же ж і живе поганий настрій, краплі сліз…Таке враження, ніби я між двома паралелями. Одна – звичайне повсякденне життя – школа, уроки, домашнє завдання. В школі є друзі, які завжди підбадьорять, з якими можна посміятись, поговорити, щось обговорити. Та коли я беру ручку в руку, кладу перед собою папір, я починаю занурюватись у зовсім інший світ. В ідеальний світ, де панує мир та спокій. Де не важливо хто ти і який в тебе статус, яке в тебе матеріальне становище, де ніхто не дивиться на тебе з підозрою, де немає нікого. Існуєш лише ти і твої думки та емоції. Ти може ними управляти, та деколи контроль втрачається і ти створюєш смішний чи навпаки сумний та відчайдушний образ. Коли створюєш його – передаєш йому свій настрій: веселий чи сумний. В першому ж ти не можеш втрачати контроль. Навіть коли тобі сумно чи боляче, ти все рівно повинен усміхатись, незважаючи ні на що, щоб потім не було такого як «що з тобою?», «можливо, я тобі зможу чимось допомогти?».

"Ти обіцяв. Ти обіцяв бути поруч завжди, кохати до нестями, обіцяв, що будеш в радості і в горі, що будеш поруч, коли я буду хвора поки смерть не розлучить нас. Але ти не витримав, ти пішов…Пішов назавжди. Чому? Чому ти покинув мене самотньою? А син…Він буде питати про тебе. А що я буду йому казати? Я не зможу без тебе…Не зможу…

Переглядаю наші спільні фото. Ти все ще усміхнений, такий хороший зеленоокий красень, який тримає однією рукою нашу дитину, а іншою мене за руку. А тепер…тепер я більше ніколи не відчую тепла твоєї руки, ніжності твоїх губ, легкості твого голосу. Знаєш, одні люди кажуть, що краще поплакати, щоб втамувати біль, щоб пригасло горе. Та я вже не маю сил плакати, не можу. Здається, що виплакала всю рідину, яка знаходиться в організмі. Інші кажуть, що потрібно шукати підтримки в друзів, родичів. Друзі відвернулись, дізнавшись про таку новину. Зазвичай вони мають підтримувати, але натомість кажуть: "Треба було свого чоловіка тримати за пазухою". Коли чую такі слова, просто хочеться взяти палюгу і відімстити негідникам за такі слова. Як? Як вони можуть таке говорити? Як вони можуть випустити такі слова зі своїх уст? Родичі…А що родичі? Вони зараз далеко. Звичайно, що мені хочеться зараз побути зі своєю мамою, поговорити з нею, та її нема…Нема та світі так, як нема тебе…Кохаю тебе, моє кохане вічно живе невмируще сонечко. "

- місяць по тому -

" І знову привіт, коханий. Мені вже краще. Синочок вже гарно тримає голову, усміхається. В нього такі ж зелені очі, як в тебе. Такий ж кирпатий носик. Навіть волосся такого ж кольору. Тепер я щаслива, що в мене є така людинка. Він завжди мені буде нагадувати тебе, завжди. Я стала сильнішою. Я почала молитися до Бога. Молитися щиро, вимовляючи кожне слово з розумінням, з відчаєм та прихованим всередині горем. І знаєш, молитви допомагають мені жити далі, незважаючи на всі перепони. Я вже не плачу, стараюсь усміхатись. Та все ж в квартирі пусто без тебе. Я сумую. Як би я хотіла бути зараз біля тебе. Нічого, ще трошки і мені кінець настане і порину в той чарівний і чистий край до тебе, до мого коханого. "

- рік по тому -

" Ми щасливі! Ой, щойно синочок вимовив твоє ім'я. Але…але як? Я твого імені ніколи не згадувати при ньому. Невже..невже це ти подав знак, що ти все ще тут, з нами? Що любиш нас і ніколи не покинеш. Невже ти став нашим ангелом хоронителем? Тепер я спокійно можу тебе відпустити. Я знаю, що ти з нами і тепер я спокійна "

Жінка підійшла до гробу свого чоловіка, зронила останню сльозу і поклала конверт поруч із запаленою свічкою. Син же поцілував надпис на гробу. Вони помолились, усміхнулись і пішли. Пішли шукати своєї долі.

Від імені Найла.

Це літо я не забуду ніколи. Особливо день, коли ми познайомились. Це було на весіллі у Луї та Елеонор. Вони нас обох запросили. Ти була дружкою. Луї мені багато розказував про тебе і я хотів познайомитись з тобою. Він розказував, що ти дуже красива. Та коли я побачив тебе, не думав, що ти на стільки гарна…Ти була в милому рожевенькому платтячку на каблучках. Це плаття гарно і чітко підкреслювало твою бездоганну фігуру. А твої очі..вони сіяли від щастя. Усмішка не сходила з твого обличчя протягом цілого дня. Ось коли вже всі сідали за стіл, Луї і Елеонор подбали про те, щоб ми з тобою сиділи поруч. Спочатку ти навіть і не звертала уваги на мене. Ти постійно говорила із своєю найкращою подругою Елеонор, ви постійно з чогось сміялись. Але потім ти відволіклась і запитала чи я той самий Найл. Я так і подумав, що Луї їй вже все про мене розказав. Я тільки подивився на нього і він мені підмигнув усміхаючись. Ми почали з тобою говорити і ти ненавмисне зачепила стакан із шампанським. Якби не я, пляма від шампанського вже би давно красувалась на твоєму розкішному платті. Ти подякувала і мило усміхнулась. Заграла повільна музика і я запросив тебе на танець. Ну ж не цілий день за столом сидіти. Ти всяко відмовлялась, але все ж потім погодилась. Ми так танцювали аж до ночі. Тоді десь опівночі всі вирішили, що пора нареченій кидати букет. Ти не хотіла ловити, бо думала, що це не потрібне та й хлопця ти не мала. Але вже за мить букет опинився у тебе перед ногами. Ти підняла його і засоромилась. Я знав, що Елеонор це зробила навмисне. Ви ж найкращі подруги. Я зрозумів, що це доля і вирішив діяти. Я дарував тобі квіти, запрошував у кафе, водив у кіно, просто хотів зробити тебе щасливою. В один прекрасний день я запропонував тобі зустрічатись, і ти навіть не роздумуючи сказала «так». Я був на сьомому небі від щастя. А зараз ми стоїмо біля вівтаря і я вже не можу дочекатись, коли скажу тобі «так».

Він імені Ненсі:
Боже, я не можу повірити своїм очам. Невже це він? Чи це вже мені привиджується? Я стала, почала підходити до брюнета. Ні, це дійсно був Зейн. Я не витримала. Підбігла і обійняла його щосили. Він відповів взаємністю на обійми. Знову той самий рідний запах, руки, легенька щетина. Ці очі. Ця усмішка. Цей погляд. Як же я за ним скучала. Як мені його бракувало. Хоча Гаррі був поряд, він не зміг до кінця замінити мені Зейна.
Він змінився. І зовнішньо, і внутрішньо. Тепер у його очах я бачу холод, таємничість. Ну а якщо про зовнішність, то він став ще красивішим. Нова зачіска, новий імідж. Чорні тони і сигарета в руці ролять його брутальним. Ну а що ж, хлопчик виріс, помужнішав. А ще й як похудав. Напевно там його не годували :). Він показав рукою, щоб ми пішли і присіли на «ту саму» лавочку.
Від імені Зейна:
Вона вдивлялась в мої риси обличчя, ніби хотіла розпізнати чи я це, чи хтось інший. Але за мить вона підбігла і обійняла мене так сильно, що мені здалось, вона хоче мене задушити. Я її обійняв навзаєм. Обійняв так жадібно, ніби востаннє мої руки торкаються її спини, талії, плечей. Вона заглянула в мої очі. В мене аж мурашки по тілу пройшлись. Я старався дивитись на неї із холодом, але мені це не вдалось. Ми пішли, щоб сісти на «нашу» лавочку.
- Зейн, де ти пропадав? Де ти був? Чому не дзвонив? Чому не писав? – вона почала мене розпитувати. Вона настільки з цікавістю і занепокоєнням говорила, що я не втримався і поцілував її. Так солодко і ніжно. Як я скучав за цим. Саме за такою миттю. За її губами, за волоссям, за очима, усмішкою. Просто за нею. Вона не сопротивлялась, а навпаки обійняла і відповіла на поцілунок. Так ми просиділи хвилин 20. Ми просто сиділи «в обнімочку» і говорили. Вона мені розказала про Гаррі. В ту мить я страшенно ревнував.
- Ненсі, будь ласка, зараз нічого не говори. Просто вислухай мене. Я знаю, що тоді тебе скривдив і не один раз. Тоді я знав, що ти мене вже не пробачиш і вирішив поїхати в інше місто. Далеко від Лондону, щоб забути все. Забути тебе, забути все, що між нами було. Пробувши там 8 місяців, я подумав, що це якраз було вдосталь часу. Я вирішив повернутись до хлопців. Але зустрівши тебе я згадав усе, усе, що між нами було. І тепер я просто не знаю що робити далі. Я просто в тупику.
Вона дивилась на мене із сльозами на очах. Я так не хотів, щоб вона плакала. Все, що вона зробила – це обійняла і прошепотіла «Я давно тебе пробачила. Я кохаю тебе безмежно і буду кохати до кінця своїх днів»
І тоді наші губи злилися в ніжному, наповненому коханням, поцілунку.
Що ж сталось зі всіма іншими:
Гаррі, коли почув, що я знову із Зейном, виїхав до іншої країни, змінив номер, ім’я та прізвище і знайшов там собі хорошу і гідну дівчину.
Мої батьки одобрили мій вибір, хоч хотіли, щоб я була з Гаррі.
Енні була з Ліамом. Вони були дуже хорошою та солоденькою парочкою.
Луї з Елеонор, Найл з їжею :) .
Ну а ми, а що ми. Ми з Зейном через 9 місяців одружились, я завагітніла. Зейн був таким радим, що просто носив мене на руках. В прямому значенні! В нас народився син. І я назвала його Гаррі.