Від імені Еда:
Я прокинувся від крапель дощу. Звідки в Нью-Йорку влітку дощ взявся? Тоді я вирішив, що тут нам робити вже нічого. Якщо захоче – приїдемо сюди ще. А Вона захоче :). Я подумав, що буде краще відвезти Її до Неї додому. Я взяв Її на руки, Вона одразу ж вчепилась своїми рученятами в мою сорочку. Боже, як мило…Все життя б так Її носив. Зараз Вона нагадувала мені янголя. Вона така беззахисна зараз. Така хороша…така Моя. Я легенько положив Її на заднє сидіння мого авто і ми поїхали. Я старався їхати помало, щоб Вона не прокинулась. Довіз додому, взяв на руки підійшов до дверей і подзвонив у дзвінок. Мені відкрила дуже сипматична дівчина. Саме та, яку я бачив при нашій першій зустрічі з Дженні.
- Дженні? А ти хто? А…Едвард…Ну проходьте. – сказала незнайомка.
Я мовчки заніс Джен у будинок. Дівчина показала мені в якому напрямку йти, щоб добратись до Її кімнати. Зайшовши, я легенько поклав Її на ліжко, а сам спустився донизу.
- То ти Ед, про якого мені розказувала Дженні? – запитала чорнява.
- Так, власною персоною :) – ми двоє усміхнулись.
- Ну я Діана, друзі звуть Ді – найкраща подруга Дженні. – сказала вона і простягнула мені руку на знак знайомства.
- Я Едвард, Дженні зве мене Ед – хлопець Дженні. – сказав я і зробив те саме.
Ми ще так посидіти, поговорили. Ну а потім я подумав піднятись до Неї і лягти біля Неї. Все ж таки на сон трошки хилить. Я ще раз зайшов до Її кімнати. Ліг поруч біля Неї…Яка Вона мила і хорошенька, коли спить. Так і хочеться обійняти, поцілувати, але не можу, бо не хочу Її розбудити. Подивився довкола. Кімната в ніжно-рожевих тонах. Таке враження, що тут живе маленька принцеса-барбі, а не доросла сімнадцятирічна дівчина. Але Їй це підходить. Кімната підкреслює Її ніжність…чи то навпаки…Ай. Вона моя принцеса і крапка. Тільки щойно помітив, як мене в спину щось тисне. Я став, а піді мною Її ноутбук. Хм…цікаво що там. Це не гарно, але хочеться подивитись чим хахоплюється моя принцесочка. Тільки-но відрик і опа! Моя фотографія на робочому столі…в плавках…Значить думає, що у мене хороше тіло. Це мені подобається :). Бачу папку «My photos. Don’t touch it». Оу, Її фото. Цікаво-цікаво :). Яка мила. А яка усмішка. А тут яка щаслива. А тут така мила, що зацілував би. Надіюсь, що мої думки ніхто не чує. А то я щось занадто ніжненьким став. Відкрив Facebook. І одразу ж висвітлилась її переписка із Стівом. ЩО? ВІН ВСЕ ЇЙ РОЗКАЗАВ? От покидьок. Стів, мені шкода твоїх зубів, ребер, хребта. Як шкода, що зовсім скоро ти буде в лікарні. Я закрив ноутбук. Притулився до неї і заснув. Надіюсь, що коли прокинусь, то ця переписка буде лише сном…