зі мною вітаються, мене питають як я, як поживаю, "як справи?", "як життя?". а що я? а я, коли хороший настрій, відповідаю, що все круто, в мене все добре.
але бувають такі моменти, коли я відповідаю "все нормально". хоча насправді все жахливо, все рушиться, всередині все розколюється, я задихаюсь. я просто сиджу в кімнаті і реву, як мала дитина, якій не догодили. і навіть причин на те ніби немає, але хочеться покинути цей світ або хоча би виїхати з міста і поїхати кудись далеко-далеко, щоб ніхто і не знав де я, що роблю, куди направилась. хочеться свободи. хочеться чогось нового, щоб навкого були незнайомці, так легше. легше довіритись незнайомій людині, розказати їй про своє життя і знати, що ніхто не буде більше знати цього. а навіть якщо і розкажуть, то боляче не буде, це ж незнайомці. а з друзями..з друзями все навпаки. розкажуть - серце кров'ю обіллється.