Повернення в потоки життя.

ось прийшла та осінь. вчора, пам'ятаю, вночі ми з подругами чекали і спеціально сиділи до 00.00. а сьогодні вже вересень. скоро буде сухе опале листя, по якому я просто обожнюю ходити. цей хруст - доса наркотика для мене. знаю, що навчальний рік буде важким, але мені до чортиків хочеться сидіти за столом, пити гарячий чай чи навіть смачну та запашну каву, закутатись у плед і читати книгу чи писати уроки. чомусь хочеться затишку, якого зараз, на жаль, немає. мій затишок - холодні осінні дні, коли небо стає глибшим, коли воно відкриває свої шати для таких осінніх людей, як я. коли мені дозволено помаленько йти, вдихати це свіже, холодне, приємне осіннє повітря та думати. нескінченно довго думати про своє.

зараз, коли я включаю свою улюблену осінню музику, мені добре та спокійно. мені тепло. правда не фізично. гріється моя душа, мої думки, та навіть мої органи, коли я черговий раз ковтаю гарячий чай з лимоном.

завжди восени мене тягне до писанини. от як зараз. чомусь захотілось написати, навіть думок не було. відкрила сайт та й пишу собі все, що приходить до голови.

отож бажаю вам не прогавити осінню історію, а співжити із нею.

через півгодини я піду до репетитора з історії.

знаєте що? мені неабияк страшно! я нічого не знаю. для мене це вперше.

побажайте мені удачі, будь ласка.

Давно мене тут не було. Давно тут не писала, не викладала те, про що я думаю. Знаєте, а не було чого викладати. Сірість, похмурість, затьмареність. Думала, що вже не повернусь, проте мене повернуло сильне почуття - закоханість. Чи то симпанія. Ще не визначилась. Тепер у мене знову є натхнення, якого я так довго шукала. Тепер мої думки будуть лише про одне. Про неосмислену симпатію.

Так, знаю, що нічого не вийде, але ж спробувати ніхто не заборняв, так?

бувають такі моменти, коли відчуваєш себе непотрібним. найбільше в такі моменти чекаєш, що ось зараз, якимось дивним чином, про тебе згадають потрібні люди і вирвуть тебе з лап цієї незрозумілої самотності, але нічого не відбувається; саме в ці моменти готовий все віддати, щоб тебе хоча б на хвилинку обняли.

зараз так важко жити, а особливо молоді. зараз чомусь найбільшим "бунтом проти населення" стало не спати з ким попало, читати книги, займатись спортом і бути вихованим.
що ж біса таке робиться?
не розумію чому бальшість дівчат так сильно хочуть втратити цнотливість. це ж найбільше їхнє достоїнство, їхній скарб. чому б не зберегти таке сокровенне для свого єдиного? чому заради задоволення дівчатка віддаються? невже так важко "дотерпіти" і мати перший раз із законним чоловіком, який точно не покине, точно залишиться до кінця життя? напевне, я цього ніколи не зрозумію.
а книги? чому люди так косяться на тих, хто їх читає? так, деякі книжки є важкими для розуміння, деякі невдало написані, деякі нудні… але ж є і такі, які можуть захопити, чогось повчити, з яких можна почерпнути щось для себе. книги - це знання.
а спорт і вихованість?
що тут такого? підтримувати здоров'я і підтримувати його хіба не важливо? чи, можливо, палити і вживати алкоголь - це здоровіше, аніж їсти фрукти, овочі? чому люди не можуть цього усвідомити?
хіба так важко мати хороші манери, не вживати матів, бути ввічливим та культурним? та це ж наше "обличчя"! зрозумійте нарешті!

шкода, що таких людей все менше і менше… шкода…

зі мною вітаються, мене питають як я, як поживаю, "як справи?", "як життя?". а що я? а я, коли хороший настрій, відповідаю, що все круто, в мене все добре.
але бувають такі моменти, коли я відповідаю "все нормально". хоча насправді все жахливо, все рушиться, всередині все розколюється, я задихаюсь. я просто сиджу в кімнаті і реву, як мала дитина, якій не догодили. і навіть причин на те ніби немає, але хочеться покинути цей світ або хоча би виїхати з міста і поїхати кудись далеко-далеко, щоб ніхто і не знав де я, що роблю, куди направилась. хочеться свободи. хочеться чогось нового, щоб навкого були незнайомці, так легше. легше довіритись незнайомій людині, розказати їй про своє життя і знати, що ніхто не буде більше знати цього. а навіть якщо і розкажуть, то боляче не буде, це ж незнайомці. а з друзями..з друзями все навпаки. розкажуть - серце кров'ю обіллється.

«Так довго. Так довго ми спілкуємось. Так довго підтримуємо зв’язок, так довго підтримуємо один одного, але, здається, що прийшов кінець. А, можливо, тільки початок. Я не знаю. Зараз так важко сказати, стільки в голові, стільки думок, стільки проблем, просто каша якась. Я думала вже давно поставити крапку, але вона виходила з хвостиком, який говорив, що ще не кінець, ще не час. Чому? Бо занадто пізно хотіла все закінчити. Хотіла обірвати все, що було. І байдуже, що комусь буде погано, байдуже було на почуття всіх довкола… Так, погоджуюсь. Занадто егоїстично. Але чи був у мене інший вихід? Думаю, що так, але моя голова не хотіла його бачити, бо в тому випадку вирішувало серце. Просто ненавиджу, ненавиджу себе за те, що я вирішую все душею, а не розумом. Саме це мене і вбиває. Вбиває зсередини по малесеньких кусочках. І ось знову. Знову цей напружений момент. Чому зараз? Чому не через місяць? Чому зараз знову каша, каламуть, мул у голові? Чому?

Так страшно. Страшно втратити когось, наприклад, тебе. З ким потім ділитись таємницями, з ким радитись, кому говорити про проблеми, кому висказуватись, на кого викрикуватись? На саму себе? Ні. Я вже звикла до такого раціону життя, який у мене є зараз. І відвикнути від такої рутини, відвикнути від тебе…це щось страшне. Але і продовжувати це далі неможливо. Неможливо через невиправдані в майбутньому надії. Можливо, скажеш, що я дурна, егоїстична, неправа, багато втрачаю, але я не можу. Мені страшно залишитись одною, але краще вже існувати самотньою, ніж не виправдовувати чиїхось надій. Але всі ми люди. Ми маємо жертвувати. В моєму випадку краще пожертвувати дружбою, спілкуванням, але бути на віддалі, не продовжувати, не ламати чужі надії. Дійсно, краще вже так, ніж страждати ще більше…»

дуже часто людям здається, що вони знають про інших все на світі. здається їм, що знають про чуже минуле, про чужі переживання. але як? скажіть мені..як вони можуть знати? просто в голові не вкладається. вони не можуть нічого говорити поки не побувають в тілі тої чи іншої людини. ніколи не будуть знати що було насправді, ніколи не будуть знати достеменно що відчувала, що пережила та чи інша особа..ніколи..

08.03.2013. – день, коли всіх дівчат вітають з так званим «їхнім святом». А навіщо? Щоб зробити для них щось приємне? Подарувати квіти? Не сперечаюсь, це приємно. Але що ж із тими жінками чи дівчатами, яких не привітали? Що з тими, кому кохана людина не подарує квітів, не скаже пару теплих та приємних слів? Тоді і настрою нема, і бажання усміхатись, і коханої людини теж немає…

Пройшло доволі часу від тоді, як ми почали зустрічатись. Були і сварки, і найщасливіші моменти у моєму житті. Ми розмовляли на різні теми, гуляли, мріяли, говорили про майбутнє, навіть про те, якими будуть наші стосунки в подальшому житті, наприклад, коли ми будемо вже в університеті. Навіть думали зняти окрему квартиру для нас та наших друзів. Ми так добре проводили час разом…Веселились, обіймались, дарували один одному найніжніші та найпристрасніші поцілунки.

А тепер не говоримо, не підтримуємо зв’язку. А чому? Невідомо. Просто в один прекрасний день ви перестали розуміти один одного. З одного цілого вийшли дві зовсім різні половинки. Йому, таке враження, було наплювати на мої почуття, на те, що я думаю, на те, що відчувала, на те, що коїлось у мене всередині. На все було наплювати. Через таку його байдужість мене всередині все просто поїдало. Було таке враження, що я просто випорожнена, що всередині велика чорна порожнеча. Тримати в собі це все просто неможливо було, тому страждала подруга, якій я просто виливала душу, з якою радилась, яку просто, як то кажуть, задовбала. Я знаю, що нервувала її своїми розповідями, новинами, емоціями, але більше не знала з ким можу поділитись…

І ось пік нервів, коли все життя розбите вщент. Один вечір вбив все хороше, але й надав сил і наснаги. Цей вечір перевернув мою душу, дав такий собі поштовх до «нового життя». Перегорнув аркуш, на якому є вдосталь місця, щоб розпочати все з початку, щоб замислитись: «А що мені насправді потрібно. Чи потрібне те кохання, яке так гарно оспівують поети, письменники, художники і прості люди? "
Вечір, коли в душу та в серце встромили кинджал. Коли сказали: «Це кінець». А все через що? Яка дурна причина…Така безглузда. В цей момент руки дрижали, серце калатало безперестанку. Та сльози не йшли, це був просто шок та крапля надії, що все ще буде добре. А дарма надіялась..дурепа. До певних слів я була просто нервова, напружена, але коли перед очима постала фраза «…а тепер мені все одно» - це просто не передати словами. Сльози самі полились рікою. Справді рікою. Зупинити їх було просто неможливо. На підставі тих емоцій, того пригнічення зуміла посваритись з дорогою мені людиною. Думала, що на цьому кінець. Але відкопала десь в куточку душі силу. Зрозуміла, що на цьому життя не закінчується, воно продовжується, ще стільки прожити потрібно…Тепер мною володіє «пофігізм» та крапля егоїзму. Нехай. Нехай люди відвертаються, якщо не зможуть прийняти мене такою, якою я стала, якою я вже є. Буде боляче, але я витерплю, я зумію…
Але знову ж таки чи не низько це? Не низько сказати про кінець в соціальній мережі? Невже я навіть на розмову вживу не заслуговую? Напевно ні…Ось вона – проблема ХХІ століття…

Всі кажуть, що потрібно говорити, коли ти скучив, коли тобі справді потрібна людина. Кажуть, що потрібно говорити про свої почуття, потрібно показувати свої емоції. Брешуть. Як же вони брешуть! Насправді картина зовсім інша. Ми говоримо, що ми скучили, а у відповідь тиша. Ми говоримо, що нам потрібна людина..навіть коли напишемо банальне повідомлення у соціальній мережі – у відповідь тиша…В той чи інший момент всередині, десь глибоко в душі виробляється «чорна діра», яка з кожним днем, з кожною такою відповіддю все збільшується і збільшується. Вона поглинає щастя, радість, усмішку..поглинає все хороше, все радісне, що було у нас. А натомість на нашому обличчі, в очах та в душі відображається смуток, розчарування, заклятий біль, який пронизує кожну клітину організму.
Говорити про почуття та показувати емоції кажете? А кому це потрібно? Хтось бажає бачити вашу радість, вашу усмішку? Та не знайдеться такої людини, окрім батьків та родичів. Нікому це не потрібно. Всім, як то кажуть, пофіг. Кажуть, що потрібно бути сильним у будь-якій ситуації. Але як тут бути сильним, якщо навкруги чужі люди? Навіть найдорожча з найдорожчих…і то віддалилась.

Дійсно..прекрасне відчуття, коли ти знаєш, що маєш друзів на яких можна покластись, яким можна довірити все і при тому про це ніхто більше не дізнається. Це чудово, коли є людина, з якою ти можеш поговорити про все на світі. Коли можеш порадитись. Це просто прекрасно, коли друг може підтримати, може розрадити, коли ви можете поговорити з відкритою душею, коли немає жодних перепон. Це означає, що друг тебе цінує, що ти справді йому потрібен. Коли пригадуєш ясі ваші спільні моменти, які б вони не були: хороші, сумні, із сльозами на очах, із усмішкою на устах, - розумієш наскільки важливо мати таку людину.
Кажуть, що найкращий друг – мама. В дечому я згодна. Але хіба з мамою ти поділишся своїми почуттями так, як з другом по душі? Ні. Все рівно є таке, чого мамі сказати не можеш, тому що не хочеш або тому що соромно, або тому що не хочеш, щоб саме мама про це знала.
Та лише друзями, родиною тобі не обійтись. Запитаєте: «Чому?» Хм…а про кохану людину забули? Про ту єдину половинку, яка завжди зрозуміє і підтримає, яка може відчути, що ти стривожений, що з тобою щось не так. Яка буде з тобою ніжною, лагідною, буде по-справжньому кохати. Для кожної людини це є важливо. Та не кожен цінує таке ставлення. Бувають випадки, коли стосунки закінчуються зрадою. А з якою метою? Навіщо таке робити? Щоб показати яка ти королева чи який ти «красунчик»? Просто в голові не вкладається. Тоді навіщо були ті стосунки? Значить вони були, як кажуть, до одного місця. Навіщо було брехати в очі, казати, що кохаєш, а потім просто плюнути в душу людині? Тобі-то буде кльово, ти будеш з іншою «коханою» людиною. А він/вона буде страждати, думаючи, що ти так ніколи її/його і не кохав/-ла. Перш ніж будувати стосунки потрібно визначитись чи справді ти їх хочеш, чи не зруйнуєш їх потім.
Якщо ж продовжити тему дружби, то кохана людина по суті також є другом. Це просто особлива дружба між двома. Відчувається підтримка, сильне плече з поєднанням кохання. Це ж так прекрасно…
Кажуть, що кохання не описати словами. А дружбу? Хіба можна висловити свої дружні стосунки словами? Як на мене, це просто неможливо. Неможливо описати свої емоції, немає таки слів. Є лише міміка та очі. Інколи нашу міміку з поглядом легше зрозуміти, ніж думку. А тепер подумайте… Хіба це все брехня?

…Ти не знаєш що саме ти відчуваєш до нього: симпатія, захоплення? Невідомо. Відоме лиш одне, обоє хочете бути разом…

Пройшло стільки часу. І пройшов він не намарно. Хоч скільки ти всього пережила, скільки всього сталось, скільки нервів собі «з’їла», це все не намарно… А знаєте чому? Бо ти визначилась. Визначилась із рішенням, із тим, що відчуваєш до нього. І це зовсім не симпатія чи захоплення..це щастя. Таке солодке та заманливе. Воно просто обійняло тебе ззовні, а зсередини..зсередини обійняло несамовите почуття. Питають що з тобою, а ти не можеш пояснити. Це таке почуття, яке окреслити дуже важко. Коли в животі метелики, а в голові плутанина поміж якою лазять тараканчики. Це коли від одного його погляду серце просто завмирає. Коли від одного його дотику серце б’ється швидше, а метеликів у животі стає так багато, що стає аж лоскотно і появляється важкість у шлунку. Коли важко саме йому висказати що у тебе на душі. Коли біля нього ти стаєш не собою, а сором'язливою дівчинкою. Коли бажаєш його обійняти, але не можеш, бо думаєш собі: «А що скажуть інші?» Коли від одного його слова ти усміхаєшся і поводиш себе, наче дурненька. Це коли..коли просто неможливо описати все до кінця словами. Ви напевно вже здогадались, а може і хочете запитати: «Що це?» А я відповім. Це Кохання. Можливо, хтось скаже, що воно дитяче…можливо…але воно щире.
Тепер ти ніколи таке щастя не проміняєш..ні на що. Кажуть, що кохання в ранньому віці не буває. І ті, хто таке кажуть – помиляються. Всі люди різні. Всі мають свій темперамент, свій характер, свої почуття. Хтось ще не зрозумів що таке «кохати», бо не стикався з такими речами. А хтось навпаки покохав. І не хоче відпускати тої людини. Хоче радіти з нею. Говорити з нею. Обійматись з нею. Хоче просто бути поруч…

А все починається з дружби. Правильно кажуть. З нормальної веселої розмови. Ну а потім, через деякий період часу розумієш, що не можеш жити без цієї особи, що прив’язаний до неї, не в прямому значенні цього слова. Зараз такий момент, який мені подобається найбільше – «вже не друзі, але ще не пара». Тоді, коли обоє соромляться, не знають як себе поводити: чи то оійняти, чи краще непотрібно. Це період, коли від кожного слова, погляду, дотику серце просто вискакує із грудей. Коли ви переписуєтесь, а тобі важливо, щоб він поставив цей бісовий смайлик «поцілуночок», бо невідомо чи справжні його почуття. Коли розумієш, що вже потрібно спати, але не можеш, бо переписуєшся з ним, бо тобі цікаво що він зараз робить, чим займається. А коли ви прощаєтесь, то бажаєте одне одному солодких снів. І справді тоді сняться найсолодші сни. Можливо, вони ніколи не здійсняться, але помріяти можна. А коли після довгої переписки ти чуєш його голос, то втрачаєш дар мови. Не можеш ні слова з себе видавити, ні слова…Але ви починаєте говорити про щось смішне і розмова іде як по маслу. Ви згадуєте моменти, які вас об’єднюють, які важливі вам обом. Але ти все ще не знаєш що він відчуває до тебе. Теж саме і про тебе. Ти не знаєш що саме ти відчуваєш до нього: симпатія, захоплення? Невідомо. Відоме лиш одне, обоє хочете бути разом.

Частина 8.
Від імені Дженні:
Я прокинулась від промінчиків сонця. Сонечко..таке жовте, таке тепле. Хочеться просто усміхнутись. Я в своїй кімнаті. Чи це побачення – просто сон? Відчуваю чиюсь руку на своїй талії. Я легенько повернулась на інший бік. Переді мною його обличчя, сам він. Його волосся…таке густе та водночас м’яке. Губи. Вчора відчула смак його губ. Смакувала би їх кожний день кожну секунду. Сорочка. Така пом’ята, розхристана. Чомусь саме це мене так приваблює. Його руки. Сильні чоловічі руки. Сам він. Такий чудовий, милий, хороший, турботливий, такий прекрасний, такий МІЙ. «Хай спить», - подумала я собі. Тоді встала з ліжка та вже хотіла вийти з кімнати, як побачила мій ноутбук біля його спини. Невже дивився що там поки я спала? Відкривши його, одразу висвітлилась наша переписка зі Стівеном. Значить прочитав. Але стоп? Якого біса він рився в моїх особистих речах? Не зважаючи на те, що цей янгол, який буде зараз без крил, спить, я все ж його розбуджу. Він в мене зараз получить. Взявши в руки подушку я почала його бити зі всієї сили.
- Ей, ей, принцесо, ти що робиш? Ану іди сюди. – після цих слів він взяв мене за талію і перекинув через себе на інший край ліжка. Але це мене не зупинило. Я почала його пити в груди своїми маленькими рученятами. Він ж на це просто притиснув мене до себе і солодко поцілував. Боже, я втрачаю розум від цього поцілунку, втрачаю розум від нього. Ще трішки і я поїду далеко-далеко мізгами.
- Ти чого б’єшся, крихітко? – запитав він мене.
- А ти чого лізеш туди, куди тебе не запрошують? Чого читаєш мої переписки і взагалі риєшся в моїй особистих речах? – крізь зуби сказала я при тому пробувала визволитись з його міцних рук, але мені не під силу ця магія :).
- Вибач, я..я більше не буду так. – зробив невинний погляд.
- Пообіцяй, що це був перший і останній раз! – пригрозила я йому пальчиком.
- Обіцяю, кохана. – і він знову подарував мені солодкий поцілунок. – Ой, до мене дзвонять. Я вийду на секунду, добре?
- Звичайно – і поцілувала його в щічку.
Таааак, говорить він по телефону занадто голосно. Або просто стоїть близько до моїх дверей. ЩО? Я почула від нього «я ж казав, що це все задля популярності». Що? Що він сказав? То він вчора брехав мені? «Шер, сонце, я тобі чесно говорю, що це просто так». То ще й якась Шер є? Якого біса? Я зі всієї сили відкрила двері ногою і почала випирати його з дому. Ледве виштовхала на перший поверх. Глянула на Ді. Вона була в шоці. Тоді він кинув трубку і запитав: «Що біса такого відбувається?».
- Шер, це все для популярності. Знаєш, а я тобі вірила. Вірила і довіряла всією душею, а ти підступний і підлий. Щоб мої очі більше тебе не бачили! – і виштовхала його за двері. Все, що я почула вже за дверима – це: «Джен, ти не так все зрозуміла. Джен, Джен!». Він так ще кричав, можливо, хвилин 5, а потім пішов. Правильно, хай йде на всі чотири сторони. Не потрібен мені такий, який буде крутити шури-мури зі всіма спідничками. Ді все ще стояла з відкритим ротом і великими очима. Вона вже хотіла підійти, щоб мене заспокоїти, але одразу побігла до себе в кімнату давши знати, що я хочу побути наодинці. Я з розбігу впала на ліжко. Я не плакала, я просто була зла. Відкрила свій ноутбук, зайшла в Facebook. О, скільки сповіщень. А скільки людей хоче до мене долучитись. Ну, блін, звичайно, міс популярність на зв’язку. Я плюнула на це все. Хотіла вже виключити ноут, але до мене прийшло повідомлення…від Стівена. О-ля-ля.
Стівен: Привіт, Джен. Чув, що ви з Едом посварились. Співчуваю тобі. Не хочеш просто прийти і повеселитись на пляжній вечірці сьогодні ввечері? Розвієшся, розслабишся.
Джен: Привіт. Так, звичайно. Я прийду. А коли починається вечірка?
Стівен: О 19.00 починається. Все, що потрібно мати зі собою – майку, шорти, купальник та хороший настрій.
Джен: Ну це все я маю. Я обoв’язково прийду.
Стівен: Я буду чекати.
Ну що ж. Вечірка говорите? Тепер я вільна, так? Ну тоді вечірка буде на славу. Подивилась на годинник – 18.00. Ого…а часу то мало. Я швидко відкрила шафу, щоб вибрати собі одяг. Майка є, шорти є, мій улюблений рожевенький купальник є, ну а настрій точно є. Я тепер вільна, а отже пора розслабитись і не звертати уваги на обережність.

Від імені Еда:
Я прокинувся від крапель дощу. Звідки в Нью-Йорку влітку дощ взявся? Тоді я вирішив, що тут нам робити вже нічого. Якщо захоче – приїдемо сюди ще. А Вона захоче :). Я подумав, що буде краще відвезти Її до Неї додому. Я взяв Її на руки, Вона одразу ж вчепилась своїми рученятами в мою сорочку. Боже, як мило…Все життя б так Її носив. Зараз Вона нагадувала мені янголя. Вона така беззахисна зараз. Така хороша…така Моя. Я легенько положив Її на заднє сидіння мого авто і ми поїхали. Я старався їхати помало, щоб Вона не прокинулась. Довіз додому, взяв на руки підійшов до дверей і подзвонив у дзвінок. Мені відкрила дуже сипматична дівчина. Саме та, яку я бачив при нашій першій зустрічі з Дженні.
- Дженні? А ти хто? А…Едвард…Ну проходьте. – сказала незнайомка.
Я мовчки заніс Джен у будинок. Дівчина показала мені в якому напрямку йти, щоб добратись до Її кімнати. Зайшовши, я легенько поклав Її на ліжко, а сам спустився донизу.
- То ти Ед, про якого мені розказувала Дженні? – запитала чорнява.
- Так, власною персоною :) – ми двоє усміхнулись.
- Ну я Діана, друзі звуть Ді – найкраща подруга Дженні. – сказала вона і простягнула мені руку на знак знайомства.
- Я Едвард, Дженні зве мене Ед – хлопець Дженні. – сказав я і зробив те саме.
Ми ще так посидіти, поговорили. Ну а потім я подумав піднятись до Неї і лягти біля Неї. Все ж таки на сон трошки хилить. Я ще раз зайшов до Її кімнати. Ліг поруч біля Неї…Яка Вона мила і хорошенька, коли спить. Так і хочеться обійняти, поцілувати, але не можу, бо не хочу Її розбудити. Подивився довкола. Кімната в ніжно-рожевих тонах. Таке враження, що тут живе маленька принцеса-барбі, а не доросла сімнадцятирічна дівчина. Але Їй це підходить. Кімната підкреслює Її ніжність…чи то навпаки…Ай. Вона моя принцеса і крапка. Тільки щойно помітив, як мене в спину щось тисне. Я став, а піді мною Її ноутбук. Хм…цікаво що там. Це не гарно, але хочеться подивитись чим хахоплюється моя принцесочка. Тільки-но відрик і опа! Моя фотографія на робочому столі…в плавках…Значить думає, що у мене хороше тіло. Це мені подобається :). Бачу папку «My photos. Don’t touch it». Оу, Її фото. Цікаво-цікаво :). Яка мила. А яка усмішка. А тут яка щаслива. А тут така мила, що зацілував би. Надіюсь, що мої думки ніхто не чує. А то я щось занадто ніжненьким став. Відкрив Facebook. І одразу ж висвітлилась її переписка із Стівом. ЩО? ВІН ВСЕ ЇЙ РОЗКАЗАВ? От покидьок. Стів, мені шкода твоїх зубів, ребер, хребта. Як шкода, що зовсім скоро ти буде в лікарні. Я закрив ноутбук. Притулився до неї і заснув. Надіюсь, що коли прокинусь, то ця переписка буде лише сном…