08.03.2013. – день, коли всіх дівчат вітають з так званим «їхнім святом». А навіщо? Щоб зробити для них щось приємне? Подарувати квіти? Не сперечаюсь, це приємно. Але що ж із тими жінками чи дівчатами, яких не привітали? Що з тими, кому кохана людина не подарує квітів, не скаже пару теплих та приємних слів? Тоді і настрою нема, і бажання усміхатись, і коханої людини теж немає…
Пройшло доволі часу від тоді, як ми почали зустрічатись. Були і сварки, і найщасливіші моменти у моєму житті. Ми розмовляли на різні теми, гуляли, мріяли, говорили про майбутнє, навіть про те, якими будуть наші стосунки в подальшому житті, наприклад, коли ми будемо вже в університеті. Навіть думали зняти окрему квартиру для нас та наших друзів. Ми так добре проводили час разом…Веселились, обіймались, дарували один одному найніжніші та найпристрасніші поцілунки.
А тепер не говоримо, не підтримуємо зв’язку. А чому? Невідомо. Просто в один прекрасний день ви перестали розуміти один одного. З одного цілого вийшли дві зовсім різні половинки. Йому, таке враження, було наплювати на мої почуття, на те, що я думаю, на те, що відчувала, на те, що коїлось у мене всередині. На все було наплювати. Через таку його байдужість мене всередині все просто поїдало. Було таке враження, що я просто випорожнена, що всередині велика чорна порожнеча. Тримати в собі це все просто неможливо було, тому страждала подруга, якій я просто виливала душу, з якою радилась, яку просто, як то кажуть, задовбала. Я знаю, що нервувала її своїми розповідями, новинами, емоціями, але більше не знала з ким можу поділитись…
І ось пік нервів, коли все життя розбите вщент. Один вечір вбив все хороше, але й надав сил і наснаги. Цей вечір перевернув мою душу, дав такий собі поштовх до «нового життя». Перегорнув аркуш, на якому є вдосталь місця, щоб розпочати все з початку, щоб замислитись: «А що мені насправді потрібно. Чи потрібне те кохання, яке так гарно оспівують поети, письменники, художники і прості люди? "
Вечір, коли в душу та в серце встромили кинджал. Коли сказали: «Це кінець». А все через що? Яка дурна причина…Така безглузда. В цей момент руки дрижали, серце калатало безперестанку. Та сльози не йшли, це був просто шок та крапля надії, що все ще буде добре. А дарма надіялась..дурепа. До певних слів я була просто нервова, напружена, але коли перед очима постала фраза «…а тепер мені все одно» - це просто не передати словами. Сльози самі полились рікою. Справді рікою. Зупинити їх було просто неможливо. На підставі тих емоцій, того пригнічення зуміла посваритись з дорогою мені людиною. Думала, що на цьому кінець. Але відкопала десь в куточку душі силу. Зрозуміла, що на цьому життя не закінчується, воно продовжується, ще стільки прожити потрібно…Тепер мною володіє «пофігізм» та крапля егоїзму. Нехай. Нехай люди відвертаються, якщо не зможуть прийняти мене такою, якою я стала, якою я вже є. Буде боляче, але я витерплю, я зумію…
Але знову ж таки чи не низько це? Не низько сказати про кінець в соціальній мережі? Невже я навіть на розмову вживу не заслуговую? Напевно ні…Ось вона – проблема ХХІ століття…