А все починається з дружби. Правильно кажуть. З нормальної веселої розмови. Ну а потім, через деякий період часу розумієш, що не можеш жити без цієї особи, що прив’язаний до неї, не в прямому значенні цього слова. Зараз такий момент, який мені подобається найбільше – «вже не друзі, але ще не пара». Тоді, коли обоє соромляться, не знають як себе поводити: чи то оійняти, чи краще непотрібно. Це період, коли від кожного слова, погляду, дотику серце просто вискакує із грудей. Коли ви переписуєтесь, а тобі важливо, щоб він поставив цей бісовий смайлик «поцілуночок», бо невідомо чи справжні його почуття. Коли розумієш, що вже потрібно спати, але не можеш, бо переписуєшся з ним, бо тобі цікаво що він зараз робить, чим займається. А коли ви прощаєтесь, то бажаєте одне одному солодких снів. І справді тоді сняться найсолодші сни. Можливо, вони ніколи не здійсняться, але помріяти можна. А коли після довгої переписки ти чуєш його голос, то втрачаєш дар мови. Не можеш ні слова з себе видавити, ні слова…Але ви починаєте говорити про щось смішне і розмова іде як по маслу. Ви згадуєте моменти, які вас об’єднюють, які важливі вам обом. Але ти все ще не знаєш що він відчуває до тебе. Теж саме і про тебе. Ти не знаєш що саме ти відчуваєш до нього: симпатія, захоплення? Невідомо. Відоме лиш одне, обоє хочете бути разом.