«Так довго. Так довго ми спілкуємось. Так довго підтримуємо зв’язок, так довго підтримуємо один одного, але, здається, що прийшов кінець. А, можливо, тільки початок. Я не знаю. Зараз так важко сказати, стільки в голові, стільки думок, стільки проблем, просто каша якась. Я думала вже давно поставити крапку, але вона виходила з хвостиком, який говорив, що ще не кінець, ще не час. Чому? Бо занадто пізно хотіла все закінчити. Хотіла обірвати все, що було. І байдуже, що комусь буде погано, байдуже було на почуття всіх довкола… Так, погоджуюсь. Занадто егоїстично. Але чи був у мене інший вихід? Думаю, що так, але моя голова не хотіла його бачити, бо в тому випадку вирішувало серце. Просто ненавиджу, ненавиджу себе за те, що я вирішую все душею, а не розумом. Саме це мене і вбиває. Вбиває зсередини по малесеньких кусочках. І ось знову. Знову цей напружений момент. Чому зараз? Чому не через місяць? Чому зараз знову каша, каламуть, мул у голові? Чому?
Так страшно. Страшно втратити когось, наприклад, тебе. З ким потім ділитись таємницями, з ким радитись, кому говорити про проблеми, кому висказуватись, на кого викрикуватись? На саму себе? Ні. Я вже звикла до такого раціону життя, який у мене є зараз. І відвикнути від такої рутини, відвикнути від тебе…це щось страшне. Але і продовжувати це далі неможливо. Неможливо через невиправдані в майбутньому надії. Можливо, скажеш, що я дурна, егоїстична, неправа, багато втрачаю, але я не можу. Мені страшно залишитись одною, але краще вже існувати самотньою, ніж не виправдовувати чиїхось надій. Але всі ми люди. Ми маємо жертвувати. В моєму випадку краще пожертвувати дружбою, спілкуванням, але бути на віддалі, не продовжувати, не ламати чужі надії. Дійсно, краще вже так, ніж страждати ще більше…»
