Сиджу, просто сиджу, а по тілу бігають мурашки… Запитаєте чому? А я й сама не знаю. Хоч це вже і пізня осінь, завтра зима, та вона все ж поглинула мене з головою. Заглибила мене кудись глибше, де панує спокій, відчай, безмірність думок. Тут же ж і живе поганий настрій, краплі сліз…Таке враження, ніби я між двома паралелями. Одна – звичайне повсякденне життя – школа, уроки, домашнє завдання. В школі є друзі, які завжди підбадьорять, з якими можна посміятись, поговорити, щось обговорити. Та коли я беру ручку в руку, кладу перед собою папір, я починаю занурюватись у зовсім інший світ. В ідеальний світ, де панує мир та спокій. Де не важливо хто ти і який в тебе статус, яке в тебе матеріальне становище, де ніхто не дивиться на тебе з підозрою, де немає нікого. Існуєш лише ти і твої думки та емоції. Ти може ними управляти, та деколи контроль втрачається і ти створюєш смішний чи навпаки сумний та відчайдушний образ. Коли створюєш його – передаєш йому свій настрій: веселий чи сумний. В першому ж ти не можеш втрачати контроль. Навіть коли тобі сумно чи боляче, ти все рівно повинен усміхатись, незважаючи ні на що, щоб потім не було такого як «що з тобою?», «можливо, я тобі зможу чимось допомогти?».