Дивлюсь на тебе і бачу перед собою постать ангела. Постать того, з ким я б хотіла провести все своє життя. Постать того, кого мої дітки будуть кликати «татком». А я буду радіти, буду щаслива. Але не все в цьому світі так легко, як нам здається. Одної миті хочеться причаїтись десь в куточку і поплакати, просто виплакати все, що назбиралось десь там в душі. Просто випустити ріки сліз, щоб ніхто і не знав про це. А буває таке, що хочеш цілому світові розказати як сильно його кохаєш, як сильно хочеш бути з ним, але стримуєшся, бо одразу думки в голову лізуть. Такі, як «а що подумають інші?». Так, всі кажуть, що на думку інших потрібно наплювати, але якщо зробив одну помилку, ослаб в якусь мить, всі будуть це тобі згадувати до кінця твого життя. Запевняю. Але ж так хочеться відчути смак саме такого життя…смак кохання. Та боюсь, що це невзаємно. Боюсь зробити перший крок, боюся підійти і просто поговорити. Боюсь…бо не зрозуміє. Просто посміється і піде. А я буду знову страждати. Але..потрібно зібратись з думками і сказати йому те, що думаю. От просто підійти і пояснити, сказати все як воно є насправді. І ось бачу його. Знову. Який він милий, високий, який бездоганний. Можливо бездоганний лише в моїх очах, лише для мене. Ось вже хочу підійти, але щось ніби відштовхує, ніби хтось ставить між нами перешкоду. І знову сумніви. Знову плач і крики. І який вже день заставляю себе сказати йому, але завжди щось мені заважає. Заважає невпевненість та слабкість.
Та одного дня ніби все змінилось. Змінилась я. Стала серйознішою, можливо, навіть дорослішою, але все ж кохаю його. Згадую як намагалась сказати йому. І усміхнулась сама до себе. Подумала, що зараз я це зроблю, точно. Зібралась з духом. Підійшла. Попросила відійти. Серце, таке враження, що зараз просто вискочить з грудей.
- Що ти хотіла? – запитав він. Блін, він напевне кудись спішить, а я його затримую… - Ну не бійся, кажи, я тебе не з’їм, можливо :) . – ці слова мене трішки заспокоїли.
- Я…я хотіла тобі дещо сказати, правда не знаю навіть з чого і почати… - я почала заікатись…Боже, як принизливо це виглядає, - я…ти мені вже давно подобаєшся, дуже давно, я просто не знала як тобі натякнути…ну ось, тепер ти знаєш. – сказала я і почервоніла. Стала червоною, як буряк.
Я чекала, що він щось скаже у відповідь, та не почула нічого. Просто тиша. Ледь стримую сльози…І тут за секунду часу я опинилась в його обіймах. Він поцілував мене у маківку, обійняв ще сильніше і тихенько на вушко сказав: «Я тебе кохаю. Давай будемо разом?»