Іду по пустих вуличках. Людей зовсім немає. Куди поділись?
Ми з тобою вже як 2 місяці в розлуці. Ми розійшлись, бо не могли знайти спільну мову. Були разом рік, а потім як хтось розрізав наше ціле на дві половинки, які вже ніхто склеїти не зміг. Допоміг притушити вогонь почуттів лише алкоголь, розпач, сльози та вірні друзі, які завжди підтримували мене в ці скрутні хвилини, коли в мене був зрив, коли я трощила все, що було з ним пов'язане. А тепер я просто йду, можна сказати, що прогулююсь перед сном. Надворі зима, новорічна ніч, а я просто йду одна, самотня, нікому тепер непотрібна по вуличці і згадую всі моменти, які нас пов'язують. І не зауважую який цей світ прекрасний. Не зауважую дітей, які ліплять снігову бабу, не зауважую будинків та ялинок, які прикрашені гирляндами, не зауважую щасливих сімей, які зараз сидять за святковим столом і чекають на прибуття Нового Року. Як сумно.
Я зупинилась, подивилась вгору. Падає сніг. Лапатий-лапатий сніг. Який же він чарівний. Закриваю очі…І вмить хтось взяв мене на руки і почав кружляти. Радість. Нарешті за стільки часу мене охопила радість. Після п'ятисекундного кружляння хлопець поставив мене на землю. Це був Він. Шок. Паніка. Це Він! Як знайшов мене? Чому тут появився? Все, що могла промовити - це:
- Ніколи більше не залишай мене, прошу. Ніколи. Пообіцяй. Обіцяєш?
- Обіцяю, кохана. Тепер ми назавжди будемо одним цілим. Назавжди.