Він, грюкнувши дверима, виходить з дому. І ось я залишаюсь наодинці зі собою, з цими стінами, картинами, пустими кімнатами. Все, що я була в змозі зробити – сісти на диван. Я почала перебирати в голові всі спогади, що були пов’язані з тобою, з нами. Пам’ятаю, як ти добивався мене, як щовечора дарував квіти, пам’ятаю той момент, коли ти запропонував мені стати твоєю дівчиною, той момент, як ми почали жити разом. Як гуляли, дуріли, веселились і кохали…Пам’ятаю як кожного дня зустрічала тебе з роботи, годувала, прибирала за тобою. І це було приємно робити…для тебе. В голові зараз те, що ми робили разом, що ми любили. І тут моментально згадала, що ніколи не говорила як я тебе кохаю. «Що я наробила? Яка ж я дурепа!», - подумала собі. Я швидко вдягнула пальто, взула черевички і вийшла на засніжену вулицю. Хоч як сильно мені було холодно, я все-рівно зловила таксі, сіла, доїхала до будинку, де ти раніше жив. Тут завжди було трішки моторошно. Але саме ця вулиця, цей будинок мені нагадує про першу нашу зустріч. А цей аромат кави, що вирує в повітрі змушує просто прикрити очі і глибоко в душі усміхнутись, заспокоїти себе. Я не затримуючись ні на секунду, подзвонила в двері. Мені відкрив вже до болю знайомий хлопчина із темно-карими очима. Зараз вони були повні відчаю. Він здивувався, коли побачив мене. Вже хотів щось сказати, як я перебила його:
- Я кохаю тебе. Кохаю до останньої краплі крові в серці, до безкінечності. Просто кохаю.
Я не знаю що саме в цей момент він відчував, але, здається, він був щасливий. Він простягнув до мене руки, показуючи, що хоче обійняти. Обійняв, поцілував і сказав:
- Сонечко, ти мені так потрібна.
- І ти мені, коханий, більше всіх на світі.
Ми залишились в нього вдома, переглядаючи фільми, які нагадували нам про щось спільне, про наше з ним кохання.