"Ти обіцяв. Ти обіцяв бути поруч завжди, кохати до нестями, обіцяв, що будеш в радості і в горі, що будеш поруч, коли я буду хвора поки смерть не розлучить нас. Але ти не витримав, ти пішов…Пішов назавжди. Чому? Чому ти покинув мене самотньою? А син…Він буде питати про тебе. А що я буду йому казати? Я не зможу без тебе…Не зможу…
Переглядаю наші спільні фото. Ти все ще усміхнений, такий хороший зеленоокий красень, який тримає однією рукою нашу дитину, а іншою мене за руку. А тепер…тепер я більше ніколи не відчую тепла твоєї руки, ніжності твоїх губ, легкості твого голосу. Знаєш, одні люди кажуть, що краще поплакати, щоб втамувати біль, щоб пригасло горе. Та я вже не маю сил плакати, не можу. Здається, що виплакала всю рідину, яка знаходиться в організмі. Інші кажуть, що потрібно шукати підтримки в друзів, родичів. Друзі відвернулись, дізнавшись про таку новину. Зазвичай вони мають підтримувати, але натомість кажуть: "Треба було свого чоловіка тримати за пазухою". Коли чую такі слова, просто хочеться взяти палюгу і відімстити негідникам за такі слова. Як? Як вони можуть таке говорити? Як вони можуть випустити такі слова зі своїх уст? Родичі…А що родичі? Вони зараз далеко. Звичайно, що мені хочеться зараз побути зі своєю мамою, поговорити з нею, та її нема…Нема та світі так, як нема тебе…Кохаю тебе, моє кохане вічно живе невмируще сонечко. "
- місяць по тому -
" І знову привіт, коханий. Мені вже краще. Синочок вже гарно тримає голову, усміхається. В нього такі ж зелені очі, як в тебе. Такий ж кирпатий носик. Навіть волосся такого ж кольору. Тепер я щаслива, що в мене є така людинка. Він завжди мені буде нагадувати тебе, завжди. Я стала сильнішою. Я почала молитися до Бога. Молитися щиро, вимовляючи кожне слово з розумінням, з відчаєм та прихованим всередині горем. І знаєш, молитви допомагають мені жити далі, незважаючи на всі перепони. Я вже не плачу, стараюсь усміхатись. Та все ж в квартирі пусто без тебе. Я сумую. Як би я хотіла бути зараз біля тебе. Нічого, ще трошки і мені кінець настане і порину в той чарівний і чистий край до тебе, до мого коханого. "
- рік по тому -
" Ми щасливі! Ой, щойно синочок вимовив твоє ім'я. Але…але як? Я твого імені ніколи не згадувати при ньому. Невже..невже це ти подав знак, що ти все ще тут, з нами? Що любиш нас і ніколи не покинеш. Невже ти став нашим ангелом хоронителем? Тепер я спокійно можу тебе відпустити. Я знаю, що ти з нами і тепер я спокійна "
Жінка підійшла до гробу свого чоловіка, зронила останню сльозу і поклала конверт поруч із запаленою свічкою. Син же поцілував надпис на гробу. Вони помолились, усміхнулись і пішли. Пішли шукати своєї долі.