Shpilevska

Найвірніша істота- лише собака. Лише вона йтиме за тобою докінця. Лише в ній ти можеш бути впевнена. Вперше за 17 років я відчула як це - бути живою! І як це прекрасно. Якби не собака, я б не повернулась. Я йшла і розуміла, що хочу лише одного - замерзнути. А потім я зустріла її - грязну, чорну, але таку добру. Її відпихали, били її, а вона далі була приязною до людей. І далі приймала їх холодні погляди. Я просто відчула щось таке, що не дало мені пройти мимо. Лише собака дала мені зрозуміти, що людське життя - прекрасне Я хочу собаку. Хочу знову, аби мене вимазали з ніг до голови грязюкою (мені було байдуже), хочу знову побачити цей співчутливий погляд, вона знала, що мені погано. Вона йшла за мною докінця. Я йшла, як бомж. Вся в собачих лапах, запухша від сліз. Просто ніяка. Люди дивились на мене і я розуміла: мені все одно. Я хочу ніколи не прощатись. Я хочу любити тебе вічно. Я втомилась від цих сварок. Мені важко.

Перед тим, як ти спатимеш, я просто хочу виказатись. Не хочу, шоб це було якось пафосно, награно. Хочу, щоб все звучала так, як в мене на душі. Так от. Декілька хвилин тому я просто стояла в ванній і дивилась на своє відображення. Просто думаючи про все це, погляд впав на ліву сторону грудей. По"моєму, там серце, не пам'ятаю. Але як тільки я подумала про нас, наше життя, мені стало гаряче, просто тепло саме в цьому місці. Коли я уявляю своє життя без тебе, це ніби ком в горлі, якась пустота і відразу відчуття, ніби я падаю. Ти тримаєш мене на цьому світі. Да, це банально. Але хто допомагає мені в всьому? Хто мене підтримує? Хто знає про мене те, шо не знає навіть мама? До кого я дзвоню, коли шось трапляється? Хто робить мене щасливою, роблячи всі ці сюрпризи? Хто здійснює мрії? Хто любить мене так, як ніхто не любив? Ти! Я не зможу без тебе. Да плевать, хай мені болить все, хай хоч розривається, я витерплю. Але просто думка, що ми не будемо разом - від неї хочеться померти. Для чого тоді жити, якщо втратити те, заради чого жив?! Для чого? Ти - моє все. Мені не треба свобода. Мені треба тебе, з вітрянкою чи з простудою, чи навіть якшо ти будеш важити за 200, мені все одно. Я уявляю твої очі, твою посмішку і просто плачу. Бо я не зможу без цього. Хто тоді буде смітись з мене? Хто буде підколювать? Хто буде казать, шо я заучка? Хто назве мене "радость моя"? Ніхто! Би якщо я втрачу тебе, то я втрачу і себе. Це більше не буду я.

Допоможи мені. Настільки непросто мені ніколи не було. Стояти перед вибором, мабуть, дійсно між життям і смертю. Мене це не лякає. Мене це жахає. До такої степені, що я нікому не можу нічого пояснити. Тримати це в собі і не казати навіть найближчим -це мука. Чому на нас впали такі перегкоди? Ні, не так! Чому всі наші відношення - це перешкоди? Бог карає нас? Чи навпаки так хоче дати зрозуміти, що ми віднайшли один одного? Як зрозуміти? Як зрозуміти, що це точно він! Я відчуваю! Я відчуваю усе те, що відчуває і він! Але це лише якихось півроку. Авжеж, я хочу почекати! Звичайно! Проте я просто не впевнена чи побачу його ще раз. Це найгірше відчуття. Бачити поруч кохану людину, але не знати чи все буде добре, бо це залежатиму не від тебе. Хочеться плакати, безкінечно плакати на його плече, ніби цей щит виплаканих сліз захистить його на війні. Хочеться берегти його. Але залишається 6 днів. 10 днів - як це мізерно! Як мало! Як важко! Чому у нас все не так, як в звичайних людей, які бачаться щодня? Які мають можливість щодня ходити на каву, запрошувати один одного в гості, забирати його шапку, коли холоднл, а потім не віддааати? А що залишається нам? Терпіти. І так весь час? Боже, чому? Просто скажи, бо я не розумію. Може я надто погана людина, може надто багато нагрішила, але ж я маб право бути щасливою не лише 10 днів. Чому ? Будь ласка, полегши це відчуття, бо я просто заплуталась і не знаю що робити далі. Я вперше в житті в ступорі. Дорослому ступорі, коли не хочеться ні їсти, ні спати, ні працювати.

А в вас було таке, що безмежно хочетья побачити людину ! Доторкнутись до неї, обійняти. Один день, а ніби все життя. Ніби вже років 3 разом. В мене вже ломка.

Я хочу до тебе.

Коли сидиш на холодній підлозі. Коли думок більше нема. Коли душа вже виплакана і вичерпана. Коли ненавидиш все. Коли хочеш втікти від самої себе. Коли хочеться вмерти і більше не відчувати ту ненависть і те відчуття непотрібності. Коли тобі настільки ПУСТО, що хочеться кричати, рвати одяг, втікати, бігти з шаленою швидкістю, будь-що, аби хоч трішки заспокоїтись. Аби відчути втому, яка поглине усе. Яка забере мої сльози, яка втамує мою дурість.

Будь ласка, прийди. Я хочу мати підтримку. Я так втомилась топитись у світі ілюзій та відчувати аромат горя в самотності. Я втомилася від манірності людей.

Мені треба яскравості. Мені треба тебе, мій таємний незнайомцю. Пробач, що я більше ніколи не відчую, пробачу, що терпітимеш ці істерики. Пробач, що я тебе ненавидітиму.

Я втомлена від світу людина.

Це лише такий момент.Це мине. Просто треба виплакати усе те розчарування і усю ту втому, яка накопилась в тобі за довгих півроку.

я не хочу спати цієї ночі, я не хочу чиєїсь підтримки. Я хочу спокою і тиші.Я не хочу буденності, я не хочу цих, проинизуючи холодом, ранків, я не хочу цих безсмістовних розмов, я не хочу цих пустих людей, як, здається, сприймають мене, як навіжену. Я не хочу поруч близьких людей, яким вже набридло твоє альтер0его і вони б з радістю мене відпустили і їм жилось б набагато краще.

Я хочу плакати.Довг, безперервно, безнадійно з невичерпним відчаєм і нарешті виплакати усе, щоб можа було хоч трішки існувати, хоч трішки посміхатись і хоч трішки радуватись життю. Я хочу відпочити. Від усіх.

Єдине, кому я ще хочу і можу довіряти - це блог.

Цілий вечір сльози. Це не зрозуміти нікому, окрім лише Бога. Навіть моя рідна мама не розуміє. І чути такі слова від рідної - це просто ніж навіть не в спину, а зразу в серце. Звичайно, в мене все добре, але якби ж хоч хтось мене зараз зрозумів.

Я не хочу просинатись. Я не хочу засинати. Мені не потрібна ця ніч.Мені не потрібне навчання. Мені не потрібні друзі. Я не хочу бути. Просто не хочу бути.

Це не пояснити.Нікому. І не виговорити. І, на жаль, не виплакати, хоча я так сподівалась на це. Протя ця іч, мабуть, буде найгіршою в цьому році. Нічого, я звикну. Все добре

Коли зовсім солодко. Коли ти сидиш у нього на колінах і рахуєш скільки маленьких складочок у нього на долонях. Коли будь-який дотик призводить до шаленіння один одним. Коли світ втрачає будь-яке значення. Коли всесвіт вміщаєтсья лише у одних очах. Коли надворі зима, а вам зовсім не холодно.Навпаки - жаркіше літа. Коли слова втікають, розвіюються від солодкого та п'янкого аромату його тіла. Коли повільно руки сплітаються у одне, зовсім тихе співзвуччя тиші та хаосу. Коли легкі, спритні пальці дотикаються до твоїх вуст, ніби кажучи "Мовчи.Мені і без слів все зрозуміло" Коли летиш у безодню від надлишку почуттів. Коли він любить тебе такою, яка ти є. Коли по-справжньому.

Очі - серце.

Страшні, вічні і бездонні

Хочу.Марю.Та боюся

Зовсім тихі та безсонні

Ночі стали… Не молюся

Не гадаю, не сумую

Не страждаю, не сміюся

щиро.Зовсім нове почуття

Поєдналося з старим,

і злилось, в думки-сміття

що здавалося святим - стало враз німим, гірким

Без любові й почуттів

Жити можу.Та..Чи ЗМОЖУ?

Хто злетів, той впав, згорів

Хто кохав, той враз…Не можу

вимовить, бо зовсім тоскно стане

я зів'яне та надія, що горить в мені,

що лютує і устами

посміхнеться і в огні

Стане мрією моєю,

що здійснить дано лиш раз

Зовсім не просто! Не просто людина. Не просто знайомство. Не просто розмова. Зовсім не просто для мене зрозуміти, що це не моє. Зовсім не просто перебороти і робити вигляд просто друзів.

ПРОСТО людина. Повторити раз 20 і все буде добре. Добре.

Тільки б пройшло це відчуття, давно його не було.Дуже давно. Вже як півроку не було. Я маю в собі це подавити.Повинна.Це мій "долг"

Мені не треба ніхто. Бути самодостатньою і вільною - ось що мені подобається.

"А пустую ладонь я могу пережить.Одиночество тела не стоит того, чтобы на плече другой кто-то таял"

Цей вітер знову зашелестів

той, який навіює твій аромат

він зовсім вже мені осточортів,

одвічна правда: шах і мат.

цей вітер, що нещадно просякає

тіло усе вологістю полів

цей вітер, що нещадно загортає

у сто пудів

землі

він затамовує мій подих

він забирає все повітря

немає більше й думок жодних

є тільки спогади - то спогади буття

о, вітре, ти безмежний, дужий

візьми та й забери всю ту біль мою

і забери з собою тугу, друже

бо їсть мене вже поїдом

без совісті й жалю

о, вітре, ти безкраїній сине,

дарунок Божий, що даний як забуття

нехай мій смуток врешті вже поглине

і понесе в далеке небуття.

І треба жити. І треба дихати. І треба подорожувати. Треба підіймати себе самостійно. Проте жити з цими спогадами - лише муки.

Бачити цих людей і не бути з ними морально і душевно поруч - величезний біль.

Чомусь цей біль тепер помітніше відчувається. Іноді він буває настільки сильний, що дихати неможливо.

Але найгірше - це те, що ніхто не знаю і не розумію. Бо я нікому не довіряю.

Та і який сенс? Самотність - ось мої ліки.

Зовсім знайомий терпкий аромат твоїх парфумів наводить на мене біль. Проте це вже не той різкопронизуючий біль. Це лише малесенький відбиток того, що я пережила. Лише хвилинне ниття під ребрами.

Тепер там пусто. По-справжньому пусто.

Мій розум заплутався, а моя душа не може змиритсь з цим світом. Так і живемо, панове.

майже безодня. Чому майже ? Тому що все ще залишились люди, яким я потрібно. Їх мало, проте вони є.

Мої батьки зі мною. Але головне - зі мною моя музика. Музика - це моя сутність. Лише на неї я можу покласитсь. Лише їйя довіряю. лише вона не розкаже усім про мою душу. Про мої рани та мої поразки. Про мої злети і мої падіння. лише вона збереже це у симфонії хаосу. Хаосу думок, які зливаються з нею і утворюють нове поєднання - поєднання щастя з горем. Щастя тому, що музика звільнює мої думки та навіює приємні спогади. горя тому, що музика - це і погані спогади. Музика - це біль і водночас щастя. Музика - це заперечення усіх правил. Музика - це моя любов. Єдина. Довіку.