Shpilevska

Тако: довіряю тільки сіммом. Спілкуюсь з обмеженим колом. Бо це настільки образливо.

Я більше не вірю в людяність людей. В в цьому стоолітті. Не в цьому світі.

Так швидко минає час. Так сумно і так страшно.

Таке відчуття, ніби усе це було лише вчора, але пройшло вже півроку. Можливо я просто не так живу ? Можливо я просто не помічаю того, що зі мною коїться?

Як все могло так швидко минути? Я не вірю просто.

Ще, ніби вчора ми були разом, я раділа кожнії миті, а сьогодні мій день пустий і безрадісний і я більше не хочу ділити своє життя з тобою.

Час. Непередбачуваний і швидкоплинний час.

Розуміння того, що більше нічого не повернеш, що ця осінь була прожита дарма - рве зсередини. Проте ніхто і не здогадується, що я досі тебе згадую. Уже такого чужого тебе. І я знаю все. Я знаю всю правду. Хоча наівні люди думають, що я поки не бачу їх відчуттів, але я бачу, на жаль. Краще б не розуміла і не знала. Бо розуміння того, що ТВОЯ людина подобається іншій також можливо колишній МОЇЙ людині - просто ламає. До такої степені, що мені не хочеться просинатись ранками.

Кожен прожитий день, коли я не згадую тебе, можна порахувати на пальцях. До речі, рівно три місяці. Як вчасно. Як нереально болить, коли я бачу усміхнені вуста до іншої людини. Наскільки боляче розуміти, що твоя біль усім чужа. Ніхто її не відчує і не побачить. Наскільки важко сміятись і вдавати байдужу до зовсім рідної колись людини. Наскільки важко бачити його абсолютно інші очі, як дивляться так лагідно уже абсолютно на іншу людину.

Прошу, заберіть мене в якийсь інший заклад. Я не хочу просинатись щодня, їхати туди і бачити його. Я хочу нормального життя, я не хочу більше так мучитись.

Будь ласка.

Трагікомедія Марії Ладо "Дуже проста історія". Насправді аж ніяк не простий спектакль. Приголомшлива гра акторів, досить простий та зрозумілий усім сюжет, проте водночас з якоюсь таємничістю та напруженістю, зовсім прості костюми та декорації - ось усі ті фактори, які зробили цю виставу геніальною ! Поєднання жалю, туги, гіркоти з людським справжнім щастям.

Розуміння усього того глибокого сенсу, який затаївся лише в декількох годинах спектаклю. Дія відбувається на фоні простого сільського життя. Діти, ворогуючих сімей, закохуються один у одного. Проте, на превеликий жаль, їх батьки зовсім проти цього кохання. Отже, уже є перша проблема: батьки і діти.

Лінія кохання проведена як і в гумористичному плані, так і в досить романтичному та ніжному. Головна героїня

За всією байдужістю до людей помічаю, як втрачаю частинку своєї природньості та справжності.

Я нещира. Зовсім не така. В душі мене це ламає на частини, але ззовні мені байдуже. І я не можу пробити цю стіну байдужості.

Я не хочу вірити людм. Я не хочу виливати свою душу їм. Ніхто не знає що я відчуваю по-справжньому.

Чому ? Я боюсь. Я довіряю лише двом. По-справжньому двом. Проте і вони не знають усього.

Я хочу в гори.

Свіже повітря. Як мені зараз цього бракує. Як бракує дихати повними грудями. Як бракує відчувати усю просторість життя. Як бракує людини, з якою б можна було б поїхати на край світу лише задля того, щоб відчути ранню свіжість дощу.

Як бракує. Я задихаюсь у своїх думках.

Така зовсім безодня. Пуста безодня.

Я втомилась. Від тебе.

Будь ласка йди геть.

Я більше нікому ! Ні однесенькій людині не розкажу усе те, що почуваю.

Усе в собі.

Мої принципи залишаться незмінними.

я зовсім забула як це: ковтати свіжий ковток повітря та дихати повними грудьми.

засинати в четвертій ранку від нічних розмов. прокидатись десь опівдні від лінивих сонячних зайчиків на своєму тілі. я забула як це: малювати тебе. чітко підкреслювати усі твої маленьки зморшки, які появляються, коли ти злишся. малювати твої очі - безмежно глибокі. кутики вуст, які стомлено посміхаються та роблять мене на 5 % щасливішою.

я зовсім забула як це: робити тобі чай, коли ти стоїш позаду і ніжно обіймаєш. коли зовім не зважаєш на недоліки. коли бачиш лише тебе таким, яким ти був.

____

тепер я знаю як це: задихатись від бридкого та замерзлого повітря, але застрягає в легенях.

Засинати о четвертій ранку лише тому, що тебе мучить безсоння. лише тому, що ти хочеш заглибись у якусь книжку з головою, аби переживати не свої почуття, а емоції героя. прокидатись в сьомій від набридливого будильнику, який будить своєю різкістю. малювати лише твої очі. вже такі чужі та такі ненавистні. такі бридкі та зрадливі. робити чай у самотності. пити його жадібними ковтками. чай, який змішався із слізьми.

___

я зовсім не хочу цього світу.

Взагалі не розумію себе. "Чоловік не може бути посто другом" - запевняли мене. Проте я затято відкидувала ці точки зору і тараторила протилежне.

Зараз розумію - це правда. І навіть всупереч моїм принципам - це дійсно так. Не розумію що зі мною діється. Але щоб це не було (закоханість, божевільність, прив'язаність) я не дам цьому увійти в звичку. Якщо так буде далі, то без таких розмов я зійду з розуму. Проте цього не варто нікому знати. Нікому. Навіть мені не варто над цим задумуватись. Бо чим більше думатиму, тим частіше розумітиму, що мені кінець.

Трагікомедія Марії Ладо "Дуже проста історія". Насправді аж ніяк не простий спектакль. Приголомшлива гра акторів, досить простий та зрозумілий усім сюжет, проте водночас з якоюсь таємничістю та напруженістю, зовсім прості костюми та декорації - ось усі ті фактори, які зробили цю виставу геніальною ! Поєднання жалю, туги, гіркоти з людським справжнім щастям.

Я найобщіца і егоїстка. І, чесно кажучи, мені навіть подобаєтсья такою бути. Я не брешу, я просто роблю вигляд, шо все атлічка. Хоча мені насрать. Настільки глибоко. Я боялась буть егоїстом, а зараз розумію, шо мені похуй

йоу ;)

Якось так дико не по собі.

Оці дні, проведені всі разом. І оце спілкування. Цей ій подушками. І той момент, коли ми всі без круточок вийшли на вулицю. Було дуже холодно і мені хотілось одного. В його обійми. Ні, не в обійми того, якому байдуже. А того, який знаходився найближче. І тоді, коли йшли по грязюці. Коли я майже не впала, а він мене зловив.

ОГоре. Я баран. Просто баран. Треба припиняти з цим ! Я не хочу ні в кого закохуватись, а тим паче бути з кимось ! НІ !!!

Я більше не писатиму про тебе так багато. Я забуватиму тебе щодня. І згадуватиму знову. У тойй момент, коли ти будеш найбільш потрібний.

Я тебе не забуду. НІКОЛИ, чуєш? НІКОЛИ.

Я дуже скучила з тобою.