Допоможи мені. Настільки непросто мені ніколи не було. Стояти перед вибором, мабуть, дійсно між життям і смертю. Мене це не лякає. Мене це жахає. До такої степені, що я нікому не можу нічого пояснити. Тримати це в собі і не казати навіть найближчим -це мука. Чому на нас впали такі перегкоди? Ні, не так! Чому всі наші відношення - це перешкоди? Бог карає нас? Чи навпаки так хоче дати зрозуміти, що ми віднайшли один одного? Як зрозуміти? Як зрозуміти, що це точно він! Я відчуваю! Я відчуваю усе те, що відчуває і він! Але це лише якихось півроку. Авжеж, я хочу почекати! Звичайно! Проте я просто не впевнена чи побачу його ще раз. Це найгірше відчуття. Бачити поруч кохану людину, але не знати чи все буде добре, бо це залежатиму не від тебе. Хочеться плакати, безкінечно плакати на його плече, ніби цей щит виплаканих сліз захистить його на війні. Хочеться берегти його. Але залишається 6 днів. 10 днів - як це мізерно! Як мало! Як важко! Чому у нас все не так, як в звичайних людей, які бачаться щодня? Які мають можливість щодня ходити на каву, запрошувати один одного в гості, забирати його шапку, коли холоднл, а потім не віддааати? А що залишається нам? Терпіти. І так весь час? Боже, чому? Просто скажи, бо я не розумію. Може я надто погана людина, може надто багато нагрішила, але ж я маб право бути щасливою не лише 10 днів. Чому ? Будь ласка, полегши це відчуття, бо я просто заплуталась і не знаю що робити далі. Я вперше в житті в ступорі. Дорослому ступорі, коли не хочеться ні їсти, ні спати, ні працювати.