Розуміння того, що більше нічого не повернеш, що ця осінь була прожита дарма - рве зсередини. Проте ніхто і не здогадується, що я досі тебе згадую. Уже такого чужого тебе. І я знаю все. Я знаю всю правду. Хоча наівні люди думають, що я поки не бачу їх відчуттів, але я бачу, на жаль. Краще б не розуміла і не знала. Бо розуміння того, що ТВОЯ людина подобається іншій також можливо колишній МОЇЙ людині - просто ламає. До такої степені, що мені не хочеться просинатись ранками.

Кожен прожитий день, коли я не згадую тебе, можна порахувати на пальцях. До речі, рівно три місяці. Як вчасно. Як нереально болить, коли я бачу усміхнені вуста до іншої людини. Наскільки боляче розуміти, що твоя біль усім чужа. Ніхто її не відчує і не побачить. Наскільки важко сміятись і вдавати байдужу до зовсім рідної колись людини. Наскільки важко бачити його абсолютно інші очі, як дивляться так лагідно уже абсолютно на іншу людину.

Прошу, заберіть мене в якийсь інший заклад. Я не хочу просинатись щодня, їхати туди і бачити його. Я хочу нормального життя, я не хочу більше так мучитись.

Будь ласка.