Shpilevska

Не ускладнюйте собі життя.

Нічого не стається дарма. Якщо сталось так, отже, так має бути.

Просто ми ще діти. Треба відчувати кожну мить, проведену з рідними. Любити своїх батьків. Не кидатись словами про "вічне" кохання. Весело проводити час з друзями. Не потрібно цієї "фальшивої любов до гробу" на тиждень.

Просто відчувайте все сповна. Живіть сповна.

Так мало бути.

Мам, ми вже не діти.

Ми тепер виршуємо свої проблеми самі.

Ми більше не плачемо в подушку, а мовчки приховуємо свої сльози за занавісою посмішки.

Мам, ми вже не діти.

Ми більше не розказуємо тобі своїми проблеми. Ми тримаємо все в собі. Постійно. Завжди

Мам, ми вже не діти

Колись ти цілувала і заліковувала мої розбиті до крові коліна. Від твоїх дотиків більше не боліло. Тепер мою біль ніхто не втамує. Бо вона всередині. І ці "розбиті коліна" тепер ниють щоночі. Там. Під ребрами

Мам, ми вже не діти.
Ми занадто серйозно відносимось до життя. Ми боїмося бути зрадженими і приниженими.

Мам, ми вже не діти.

Ми вже відчували присмак зради і болі. Ми більше не довіряємо людям, як колись.

Пам'ятаєш ти вчила мене любити всіх, без винятків ? Тепер, мам, так не буде.

Цей світ занадто жорстокий для нас, мам. Я боюсь в ньому жити. Це - ілюзія. Ілюзія життя.

мам, Ми більше не діти.

Тепер кожен сам за себе.

Ми, як ті вовки-самітники. У жахливому лісі, де повно страхів, мук та безжальності.

Мам, не сварись на мене більше. Я вже не дитина, яка була: відкрита, щира, усміхнена. Я такою більше не буду. Люди змінили мене. Назавжди. Вони забрали всю мою особистість і більше ніколи не віддадуть назад.

Мам, ми вже виросли. На жаль назавжди.

Ніколи не сумувала за людиною, яку бачу щодня.

Мені без тебе дійсно важко. Але ти цього не знатимеш. Бо так не можна. Я боюсь тебе втратити. Але цього я тобі теж не скажу.

Я скучила. Дуже скучила. Але не можу тобі цього сказати. Чому все так по-дурному ?
Я ненавиджу цих людей ! Цих дурних людей, які постійно все ускладнюють. Чому все так важко ? Чому ми не можемо просто побути наодинці. Просто вдвох. Без людей. Без лишніх погядів, вух, без лишніх думок?

Немаю сил. Просто немаю сил.

Чому так багато лицемірства ? Як ви можете так вміло брехати в очі, які вас люблять? Як ви на це здатні? Такі люди - нікчемні! І вони, перш за все, зазвичай, доживають свій вік у злиднях, насамотині, одні. Без каяття та віри, у муках. Мені навіть не шкода таких. Бог карає. Жорстоко за таке карає.

Від чаю тепер залишається лише гіркий присмак у роті. Твої кофти не гріють. Тепла погода більше так не радує, як колись. Вірші більше не так чіаляють. Проза нецікава. Ніч зовсім холодна. Чому тебе нема поруч, коли ти такий потрібний? Мені так важко без тебе.

Просто є така любов: на кінчиках пальців. відчувати аромат, коли він вже пішов. відтворювати в голові всі його дії, всі його погляди. згадувати всі його слова і поешпки їх вимовляти. уявляти його поруч, коли нема. закривати очі і бачити його довгі вії та серйозні очі. його тонкі губи, які прагнуть тебе поцілувати. його обриси обличчя. такі щирі та дитячі. його руки. такі сильні та дужі. чекати дзвінка, нової зустрічі, засинати з думками про нього, просинатись з новим блаженим відчуттям і зі словами "ти-мій", розуміти, що це блаженство не буде вічним і тихо ненавидіти себе за це. просто любити його. так, як він любить тебе. так, це вона. це саме та любов, яка їм треба.

Хочу, щоб цієї осень тобі було по-особливому тепло. Хочу вдягати на тебе шапку і дивитись на твій незадоволений вид, який всім показує лише одні слова "не хоооо-чу" хочу забирати в тебе теплий чай і гріти ним руки хочу заспокоювати тебе, коли ти роздратований. ти тоді по-особливому чарівний і хороший хочу розказувати тобі про свої дурнуваті вчинки і дивитись як ти з мене смієшся, а потім ніжно цілуєш моє волосся. хочу відчувати як ти вдихаєш запах моїх парфумів хочу бачитр в твоїх очах шаленість. це надає їм ще більш запального характеру і блиску хочу бачити твою реакцію на мої слова "ти дитя" і бачити чк ти сердишся, але потім обов'язково швидко відходиш і починаєш мене лоскотати хочу сердитись на тебе, в той час, як ти дивишся на мене таким пронизуючим поглядом, посміхаєшся і цілуєш. так міцно, що я забуваю причину свого ображання я знаю, що це буде не вічно, але я так хочу, щоб це тривало ще багато часу..

Люблю забирати в Нього речі і ходити в них.

Люблю спати в Його рубашці, яка і досі ним пахне.

Люблю Його аромат.

Люблю, коли розуміє мене з півслова.

Люблю, коли Він дуже серйозно дивиться мені в очі, а потім цілує.

Люблю Його поцілунки в шию, носик.

Люблю Його сміх.

Люблю, коли бачить мій душевний стан. Коли знає чи я сумна, чи зла.

Люблю Його очі. І посмішку. І обриси обличчя. Усе.

Люблю Його слова, які іноді проникають аж до самого серця.

Люблю Його ніжність.

Та навіщо мені всі ці відносності. Я просто Його люблю.

Чесно ? Мені шкода, що так вийшло.

Лише нещодавно я була в майже схожій ситуації. Любити людину, хоча знаєш, що вона любить і разом з іншою - найбільший в світі біль.

Мені її шкода. Проте зробити я нічого не можу. Він мій. І тільки.

Далі вже не мої справи.

Знаєш, а місяць - це багато.

Я надіюсь, що таких місяців в нас буде ще немало.

Дякую за твою підтримку, за "другий подих", який ти даєш мені щодня, за віру, якою надихаєш, за дотик, яким пробуджуєш все нові і нові відчуття до тебе. За погляд, в якому я тану. І головне - за твою посмішку. Лише через твою посмішку я відчуваю тепло і щастя.

Я тебе люблю.

Зустріла тьотю Валю.

Шкода мені її. Хороша бабуся. Не бачила її приблизно півроку. Почала розпитувати про життя. І тут вона запитала: "як там той хлопчик ".

І тут я згадала. Всю цю дурню. Все.

Але мене зараз це не задіває, не ображає і вже не мучить. Слава Богу.

Вечір. Дах будинку. Темнота. Довгі і страшні сходи вгору, горище. Підніматись туди було страшно, але водночас інтригуюче. Я не знала що мене там чекає. В повітрі висів, так званий, "знак питання".

Дах. Повітря. Вогні вечірнього міста. Твій погляд. Твої слова. Твої губи. Все змішалось в один згусток. Ти мій. Тепер ти лише мій.

Чи були ці, запачкані брудом старого будинку, куртки теплими ? Не думаю. Ти був теплим. Саме тому мені було спокійно і тепло в душі.
Розмови, поцілунки, салют. Романтика. Ніби в казці. В нашій казці, де ми герої. Головні герої.

Ти зі мною. Поруч. Мій. Теплий.

Я бачила тебе три хвилини назад, а вже скучила.

Я сумую за тобою постійно. Навіть коли ти поруч. Мені тебе мало.

Не відпускай. Ніколи. Будь зі мною. Поруч. Коли добре. Коли погано. Байдуже коли.

Просто будь поряд. Зі мною. Бо ми разом. Бо ти мій. Один. Єдиний.

В стосунках не головне обійми, поцілунки, доторки. Тут головне погляд. Коли відчуваєш на собі його пронизуючий погляд - хочеться, в прямому сенсі, танцювати від щастя. Тільки по очах видно - потрібна чи байдужа ти тій чи іншій людині. Лише по очах можна визначити що вона почуває і шо переживає. Очі - головне. А особливо твої.

Просто добре.

Просто бачити тебе щодня.

Просто обіймати тебе і розуміти - ти поряд.

Просто брати за руку і не відпускати.

Просто відчувати. Завжди. Поруч.

Добре.