Shpilevska

Я ненавиджу, коли "вони", цілуючись, проходять повз мене. Нененавиджу бачити їх разом, коли вони обійнявшись, йдуть за руки і мило дивляться один одному в очі я ненавиджу, коли зимою "вони" гріють один одному руки, в той час, як я ревно хукаю на замерзші пальці. Я ненавиджу, коли "вона" сидить в нього на колінах, ніжно йогь цілуючи, в той час, як я самотньо йду холодними вулицями. Я ненавиджу, коли "він" вдихає запах її волосся. Ненавиджу, коли ніжно цілує в носик. Коли бере на плече і починає катати на собі. Ненавиджу. Коли "він" приходить до неї на чай. Коли "вони" щасливі, в той час, як я із незвичайною силою намагаюсь заповнити ту втрату і пустоту, яка залишилась. Я ненавиджу "їх".

Я щаслива, що не живу минулим. Щаслива, бо маю потрібних душі людей, я щаслива, бо знайшла в серце місце для іншої, моєї людини. Я щаслива, бо я нова. Звучить дико, але правда.

Я люблю твої зелено-сірі очі. Особливо, коли вони так серйозно дивляться на мене, а я посміхаюсь, ніби спеціально тебе дразнячи. Ти намагаєшся не посміхатись, вдавати з себе серйозного, але в тебе це не виходить і ти посміхаєшся тою щирою, такою по-дитячи хорошою посмішкою. І це найбільше мене заворожує і смішить. Я люблю твою посмішку.

Ти в мене є. І мені більше нічого не треба.

Він повинен бути грубим, Він має бути справжнім чоловіком, Він повинен мати характер, Він повинен вміти захистити і заспокоїти Її.

Якщо це не так, то це лише хлопчик, який не вартий моєї уваги.

можна вдовольнити голод якимось банальним бутербродом, спрагу - лише водою.

а чим вдовольнити потрібність людини ? як пояснити своєму меланхолійному серцю, що людини для тебе більше не існує ?

ніяк.

таке відчуття, ніби ваша буденність вже просто в'їлась в ваше життя.

ніби ніякої підвищеності почуттів і не було ніколи.

ніби ви живете лише задля задоволень.

це бридко і низько.

насправді він її не любив. ні. він її кохав.

усіма шпаринами свого великодушного серцяи, усіма закутками свого внутрішнього "я", усіма своїми прагматичними нервами, які іноді зводили його нанівець. усім своїм тілом він щодня прагнув до неї. щодня, щоночі. і так вічність.

вона - його вічність, а він - її всесвіт. як шкода, що люди цього ніколи не помічають.

адже у всесвіті лише одна вічність. для кожного вона своя.

в кожного є свій всесвіт, у якому ти розчиняєшся сповна, у якому тонеш зранку до ночі. який забирає тебе у свої нещадні тенети.

та з часом цей всесвіт тане, як ні в чому не бувало. просто розчиняється у натовпі червоних нічних вогнів. вічність забирає його у тебе.

за життя існує тільки один-єдиний всепоглинаючий всесвіт. коли не відчуваєш терпкого запаху квітів, не бачив яскравих вогнів, плачеш від єдиного натяку на нього, закутуєшся у пелена реальності і чекаєш на неминучість.

мій всесвіт вже пішов. і на зміну йому не прийде інший. таке буває лише раз на все життя.

Всі люди живі та не залізні. Думаю, кожному притаманне згадувати. І в цьому немає нічого поганого. В кожної людини є, як і минуле, так і майбутнє. Чудове майбутнє. Можна згадувати про минуле, можна дозволити дати волю своїм почуттям, але не можна забувати про теперішнє. Адже ви маєте зараз набагто більше всього. Так ! Ви маєте більше знань, навичок і найголовніше - досвіду. Ви вже будете знати як діяти в тих чи інших ситуаціях. Але найголовніше - це цінувати те, що маєте зараз. Цінуйте і не повертайтесь до минулого. Було ? Прекрасно. Забули? Ще краще. Життя - смішна та водночас складна штука. Насолоджуйтесь ним, поки є змога :)

сказати чесно ?

пустота

всередині ще та

яка й була

давно. давно

така безодня просто, біла

вона глибока

вже без дна

і не заповниш її чимось

бо вже самотня

вже одна

купіть мені собаку.

лише собака зможе мені допомогти.

лише собака загоїть нарешті всі мої скляні рани, які кровоточать тоді, коли їм заманеться

ні, я не сміюсь.

купіть собаку. і я забуду про все. я не згадуватиму про минуле.

купіть собаку. я розповідатиму їй все, а вона тихо скавулітиме біля моїх розбитих колін.

купіть собаку. вона забере з мене все горе і гіркоту, яка в мені вічність

купіть собаку. я гулятиму з нею щодня і показуватиму свої улюблені, наповнені спогадами, місця, а вони тихо гавкатиме, ніби розуміючи, і забиратиме мене звідти.

купіть собаку. я любитиму її щиро і відкрито, як колись любила людей.

купіть. я просто хочу бути щасливою.

в моменти самотності мене ніхто не розуміє

таке відчуття, ніби всі рідні люди стали сірі і тривільні

таке відчуття, ніби я задихаюсь у власних страхах і ілюзіях

ніби я абсолютно одна.

зранку кожен спасається по-своєму
хтось п'є чай літрами, щоб зігрітись
дехто п'є каву, щоб проснутись
хтось закутується у тепленьке одіялко і далі продовжує дивитись улюблений серіал
хтось пригортає до себе свого кота/собаку, які ще напівсонні лежать у ліжечку
хтось блищче підсовується до коханої людини і далі продовжує солодко спати
а хтось раптово просинається від безпричинних криків, які пронизують кімнату.

Це було написано дуже давно, але якось так вийшло, що випадково знайшла серед документів.

Моє творіння.

___________

Вона сиділа майже в напівтемряві. Лише світло монітора освітлювало кімнату. Вона стримувалась. Не кричала, не кусала кулаки. Просто мучилась, мучилась всередині, вже не відчуваюсь болі в тілі. Лише біль душі. Він роз’їдав її зсередини.

Вони боялись зайти, боялись запитати. Не хотіли порушувати її спокій. Хоча, який це був спокій? Це був хаос. Хаос душі, яка більше ніколи не стане попередньою.

Вона знайшла сили встати та підійти до монітору. Яскраве світло засліпило заплакані очі. Вона не думала ні про батьків, ні про теперішню хворобу, яка мучила її вже 5 днів. Типова гнійна ангіна. Але вона надіялась на краще, хоча краще не ставало. Вона не зважала. «Це дрібниці» - подумки заспокоювала себе. Біль в горлі не вщухав ні днем, ні вночі. Здавалось, це боліло не горло, а серце і легені. Взагалі усі груди, але вона не зважала. «Це дрібниці», - знову ж заспокоювала себе.

«Вконтакте» - писало на моніторі. Ну, що ж, дівчинко, знову зайшла ? Іди краще горлом займись, бо болить нестерпно.

Мовчки, витерши сльози, щоб не бачили цей біль, вона вийшла з кімнати. Як його можна було не бачити ? Він відображався на кожній частині тіла: зморщував лоб, зжимав маленькі руки, але найбільше відображався в очах. Блідо-карі очі були сумні. Вона вміла закриватись від людей, ховати в очах біль, але не цього разу. Сьогодні він прийшов неочікувано. Двічі. Одного разу вона стерпіла, та не зараз.

Зайшла на кухню. Стомлена мама сиділа за столом. Посміхнулась. Чи то вона, чи то мама, байдуже. Дістала новий засіб проти ангіни, - мама вичитала цей препарат в інтернеті, - треба запшикати. Фу, гидота, стрепенулась, зціпила зуби, та не подала вигляду. Не варто тривожити і так ніяку маму. Пішла.

Знову кімната в напівтемряві. Знову байдужість до усього. Знову випадкові сльози, які вона не могла зупинити. Він снився їй щодня. Посміхався, цілував її у шийку, такий радісний та добрий. Більше вона його не чіпатиме і не бачитиме. Та кого вона обманює? Кожного дня він їй снитиметься. Можливо, вона забуде нарешті дотик його рук, ніжність поцілунків та правдивість слів (на той час їй саме так здавалось) . Дівчинко, не живи ілюзіями. Ти не забудеш цього, ніколи не забудеш. Можливо, з часом пройде, більше не згадуватимеш.

Хоча, після останніх його слів їй стало байдуже: байдуже чи поїв він, чи тепло одягнений, байдуже на нього. Він її недооцінював. Ніколи не думав, що вона зможе піти, а вона змогла. І надалі зможе бути сильною, не зважаючи на самотні вечори на холодному дивані, промоклому до пір’їнки від сліз. Сльози не допомагали, але й не робили гірше. Біль не вщухав ніразу за цих 5 днів. Як так ? Тільки розстались – одразу ангіна. Це навіть чимось смішно. Але їй було байдуже на такі дрібниці, вона не думала про своє здоров’я, зараз її не цікавило ніщо.

Лише його обриси згадувались в пам’яті. Його риси обличчя. Його по-дитячому наївні очі, його чарівні губи, його шершаві від холоду, але такі теплі, руки..

Вона так і сиділа в цій напівтемній кімнаті. Лише світло монітору злегка освітлювало кімнату. Більше ніколи вона не стане такою, як була …

Напівтемрява поглинула її повністю.

я більше не відводжу погляду, більше не відчуваю току по тілі, більше не втікаю, більше не ревную, більше не відчуваю тебе - вже такого чужого і дикого.