насправді він її не любив. ні. він її кохав.

усіма шпаринами свого великодушного серцяи, усіма закутками свого внутрішнього "я", усіма своїми прагматичними нервами, які іноді зводили його нанівець. усім своїм тілом він щодня прагнув до неї. щодня, щоночі. і так вічність.

вона - його вічність, а він - її всесвіт. як шкода, що люди цього ніколи не помічають.

адже у всесвіті лише одна вічність. для кожного вона своя.

в кожного є свій всесвіт, у якому ти розчиняєшся сповна, у якому тонеш зранку до ночі. який забирає тебе у свої нещадні тенети.

та з часом цей всесвіт тане, як ні в чому не бувало. просто розчиняється у натовпі червоних нічних вогнів. вічність забирає його у тебе.

за життя існує тільки один-єдиний всепоглинаючий всесвіт. коли не відчуваєш терпкого запаху квітів, не бачив яскравих вогнів, плачеш від єдиного натяку на нього, закутуєшся у пелена реальності і чекаєш на неминучість.

мій всесвіт вже пішов. і на зміну йому не прийде інший. таке буває лише раз на все життя.