Shpilevska

Іноді в житті все стає чи то на свої місця, чи то просто так здається.

Принаймі, зараз шось одне з цих варіантів.

Мені з ним добре. І, думаю, це головне.

Думаю, божевільного кохання в моєму житті більше не буде.

Тепер я розумію як це: бути дорослою.

Дорослі живуть не почуттями, а розумом. Вони можуть жити з людиною, яку не любиш тільки через те, що відчувають в ній потрібність.

В мене саме так. Але мені добре. На диво добре.

Я стала жорстокою. Мені стало байдуже абсолютно на все. Я змінилась. Я можу з цим, мабуть, щось зробити, але я не хочу. Уявляєте ? Мені за себе соромно.

Я просто згадала. Я теж людина. Я теж маю право. Просто не вірю. І досі не вірю. Не можу повірити. Я не можу. Не по собі. Хочеться плакати, але не буду. Не хочу. Всі ті моменти можна просто засунути до сраки. Він мене любив. Може. Хоча тепер, чесно кажучи, я вже не вірю. Я не вірю, шо це був кінець. МАйже три місяці, а я не вірю. Я не вірю, що все це було зі мною. Я не вірю, що він з нею. Я не вірю. Шо зі мною ? Заїло вже просто. НЕ ВІРЮ

А зараз думаю: навіщо мстити ? Любила - вибачила. Байдуже, що було нестерпно. Зараз це для мене, як страшний сон. Коли знаю всю правду, коли вже все пережила. Я вибачила - і мені добре. Я щаслива. Нічого, я своє отримала. Чи отримає він - його проблеми. Мені лишніх не треба. Мені байдуже

я дивилася тобі в очі

й розуміла -

вже не боляче

ти без імені

на вустах його вже нема

всі слова відмінені

прохолода лишилась німа

я одна

але вже це не страшно,

бо любила я.

і я вірила

бо занадто була велика ціна

я - дурна

бо любила

бо чекала

ночей не спала

повертала

цінувала

я дурна,

бо повірила,

що любив він мене сповна

я дурна,

бо раніше це не збагла

я дурна,

бо хотіла

довести я свою правоту

я дурна,

бо залишилась

серед тіней одна

без плоту

"він мені не потрібен". Давай, повтори ще сто раз. Не допоможе. Сама це знаєш прекрасно. А я надіялась на краще. Надіялась на те, що, змінюючи обстановку, стане легше. "Легше тобі? "- спитаєте ви. НІ, НІ І ШЕ РАЗ НІ. Ні краплі. Хочеться тільки плакати. Плакати від тих "душераздірающіх" тем і думок, від яких не сховатись. Втікати від спогадів, тамувати біль морем, а в відповідь отримати дулю. Величезну дулю з підсмішкою, типу: "ну і дурна, все одно не забудеш". Не забуду. Мабуть, ніколи не забуду. Я не уявляю шо буде, коли я повернусь додому. Я не буду казати, шо я не витримаю, не зможу і так далі. Я просто знову почну вмирати всередині. Знову. Мене вбивають ці спогади, ці різкі сльози, мені не хочеться більше про це говорити, бо вже не легшає. Я більше нікому про це не розповідаю. Воно все в мене, до дна. Знесилена.

Море - це кайф. Спека, гарячий пісок, легкий вітерець, тепленька водичка, холоднючий квас, криветки. Ох.Прекрасно) Вперше в житті прокаталась на "таблетці". Це шось типу банану, але не такее. Дуже страшно. Коли тебе несе катер і ще такі хвилі. Ти просто випригуєш з тої штуки. Це жааах. Я вже там кричала, шо помру, вже признавалась в коханні неясно кому ахахаха Дуже шикарно! Але більше я так кататись не буду) Ну в срааку. А ще вперше спробувала мідії. ЙООО, ОЦЕ ГИДОТАААА ! Хороший день. Аде дехто простужений і комусь дуже болить голова. Я молодець, правдаа? :)

В пам'яті наша пісня. А, знаєш, я її часто згадую. Згадую все. А думала, що з часом забуваються моменти, але таке відчуття, ніби все було тільки вчора. І в пам'яті ще точніше відтворюється кожен спогад. Сьогодні говорила по телефону з мамою і сказала їй вкінці "люблю тебе". Згадала про тебе) Ти завжди так казав. Я вірила. Постійно. Не варто. Просто не варто

Скажи, як тобі: кохати її після мене? Як? Бо я цього ніколи ре дізнаюсь, бо я нікого не полюблю. Не хочу. Не хочу більше ніяких відносин. Ніяких поцілунків, обіймів. Я згадую тебе, бо ти аж надто в'ївся в душу. Навіть найрідніші тепер мене не розуміють, бо я про тебе згадую. Ти найдорожчий спогад, який колись був. Чесно. Але тепер в тебе будуть не мої спогади, а її. Тоді, коли ви нулятимете по парку і побачите знак "запам'ятай момент", тоді, коли сидітимете в парку і будете мерзнути, але не йти додому, бо вам добре) Тоді, коли ти ніжно цілуватимеш її в носик) Тоді, коли приходитимеш до неї, коли вона хворіє) Тоді, коли сваритимешся з нею, але не відпустиш) Зараз посмішка на обличчі, але якби ти знав шо всередині. І добре, що тебе відпустило. Я тебе давно вибачила і відпустила. Давно. В тебе все буде добре. Я знаю :)

Шо зі мною? Такого різкого не було. Таких різких і неминучих сліз не було. Раніше я хотіла згадувати, але зараз не хочу. Чесне слово не хочу. Це не гидко, не не приємно, не погано, але я просто не хочу. В мене нова людина. І думатиму лише про неї. Точніше, про нього. Не хочу більше, не хочу

А от тепер мені потрібен лише час, щоб визначитись і розібратись собі. Думаю, я зможу. Адже дійсно відчуваю потрібність в цій людині. В його обіймах, в його "маленька", в його поцілунках. ТАК. Побачимо ;)

Ти мене вбив. Як і морально, так і фізично. Я мертва, розумієш? Та яке там розмієш. Ти не розумієш і не відчуваєш чужий біль. Ти не здатен на це. А якщо не дай Бог скажеш, що здатен, я пригадаю тобі усі ті безсонні ночі, які я провела в роздумах про тебе і твою нову пасію, згадаю тобі мій біль, згадаю ті молитви, які я читала і засинала з ними на вустах, згадаю сльози моєї мами. Я тобі цього ніколи не вибачу, ти про це ніколи не дізнаєшся. Де ти? Мабуть, засинаєш десь в її обіймах. Як тобі? Мабуть, любиш. Щасливий? Я рада. Ненавиджу тебе. Таке не забувається, від цього не втечеш, куди б не поїхав. МАРНО.

01:37, а я холодними пальцями зжимаю пустоту замість твоєї руки. Так, ти потрібен мені, але лише як спогад. Як вічний спогад, який я скоро забуду, як страшний сон. Ти існує всерпдині. І досі не можу тебе звідти викурити. Ти - біль. Ти лише спогад, який навіюж біль. Радісний спогад про щасливе і водночас замкнуте життя.

Мені абсолютно все одно, але просто спогади. Я ніяк не можу змиритись з цими спогадами. Ніяк. Абсолютно. Щось всередині категорично мені не дає це забути. Чому ? Без поняття. Хаос. Вже який місяць в мені хаос.

Так, мені весело з друзями. І це прекрасно, але настає такий час, коли в душу вривають спогади. Їх не можна стерти, їх не можна пом'якшити. Вони роз'їдають. Ти згадуєш минуле. І питається ж: якого фігака? Мені ж прекрасно! Але ні, згадується і згадується.

Не можу спокійно говорити на любовні теми. Вчора гуляла. Мені розказували про всі ці соплі. Була приблизно така фраза: "я дійсно хочу бути з ним, просинатись поряд, готувати йому сніданок, випроваджувати на роботу, гладити йому рубашки і т.д" Це смішно, але мене це заділо, адже, як на мене, мені вся ця штука не потрібна лише з першого погляду. Але якщо людина знає мене добре, то зрозуміє, що це лише захисна реакція. Так, лише захист. Адже я теж жива людина, якій потрібна і турбота, і тепло, і обійми, і кохання ! ТАК, ЧОРТ ВІЗЬМИ, МЕНІ ТРЕБА ЦЕ ВАШЕ ГРЬОБАНЕ КОХАННЯ !

Але ж не байдужий, ні. Якби був байдужим, я б не накручувала себе.

Просто це жахливо. І можливо дійсно щось таки відчуваю. Але зараз це не для мене. Зараз це болюча тема. І можливо лише з часом все припиниться.

Але кому потрібна людина, яку постійно потрібно чекати? В якої неймовірно складний характер? І я так думаю - нікому.