"він мені не потрібен". Давай, повтори ще сто раз. Не допоможе. Сама це знаєш прекрасно. А я надіялась на краще. Надіялась на те, що, змінюючи обстановку, стане легше. "Легше тобі? "- спитаєте ви. НІ, НІ І ШЕ РАЗ НІ. Ні краплі. Хочеться тільки плакати. Плакати від тих "душераздірающіх" тем і думок, від яких не сховатись. Втікати від спогадів, тамувати біль морем, а в відповідь отримати дулю. Величезну дулю з підсмішкою, типу: "ну і дурна, все одно не забудеш". Не забуду. Мабуть, ніколи не забуду. Я не уявляю шо буде, коли я повернусь додому. Я не буду казати, шо я не витримаю, не зможу і так далі. Я просто знову почну вмирати всередині. Знову. Мене вбивають ці спогади, ці різкі сльози, мені не хочеться більше про це говорити, бо вже не легшає. Я більше нікому про це не розповідаю. Воно все в мене, до дна. Знесилена.