Step by Step

Геррі Росс - режисер, від якого я в захваті. Його фантазія не має меж. Френсіс Лоуренс - фантастичний режисер. "голодні ігри: і спалахне полум'я" - тепер для мене величезне бажання. надіюсь, через тиждень-другий воно збудеться. Цей фільм вартий уваги.

У мене від щасливого минулого лишився лише щоденник із записами.

пікселізована фотографія.

і чайний пакетик. мда.

надзвичайно виснажливий день.
зауваження вам на майбутнє:
деякі, на вигляд прекрасні і красиві люди, можуть бути змарнованими зсередини;
а якщо вони всюди чудові, то зачекайте, вони ще просто не показали вам себе справжнього. Правду кажучи, такі люди - штучні.

Я бачила знову твої очі,
і посмішку, що сіяла
на губах.
У тебе були збільшені зіниці
і слова вертілись на устах.
Я вчора подивилась в твої очі,
і бачила відображення своє,
тепер любов мені здається
лишнім.
ти не належав до класу
" це моє".
Під проявом великого зітхання,
не зуміла запитатись я:
чому у тебе збільшенні зіниці,
коли сказано, що я більше
не твоя?
та й
не своя.
(19.04.2013)

У мене забагато поглядів на те, що відбувається. Є забагато варіантів майбутнього.
Сьогодні переглянула " Люди в чорному 3". В комедіях завжди є драма.

05.11.2013
СЬогодні день розчарувань. - Для мене.
Єдина примітка вівторка: Аліна сказала, що я весь час говорю, не закриваю рот. Це було спостереження, а мені хотілось признатись в іншому. "Це факт".
Насправді, я живу за правилом " 4 поділи", який створив для мене ще Ярослав, коли мій характер лише формувався. Це, здається, був 2009 рік. Давно, да?
За його теорією, моя поведінка мусить бути такою:
І. 5:00 am - 9:00 am -тиха, але усміхнена, сонний голос.
ІІ. 9:00 am - 6:00 pm - енергійна, балакуча, жвава, немовчазна, високий голос.
ІІІ.6:00 pm - 12 pm - тиха, мовчазна, більше дій, щирості, але обов*язкові паузи при розмові, відсутність слів, притихший голос, можна бути собою.
ІV. 12 pm -5:00 am - момент, коли мої почуття повинні бути посилені, я маю право жалітись, кричати, бути обезсилена, шепотіти виключно, не маю права усміхатись.
Теорія смішна, але вона обіцяла успіху.
З 2009 року я стала більш розвинутішою, президентом, головою парламенту, початковою письменницею. Так, його порада дійсна.
Я працюю виключно за системою.
Смійтесь.

Я почала більше жалітись, ніж радіти? Я також це помітила. Справа у тому, що відчуття щастя - це почуття свободи. У мене його немає. В клітці можна бути щасливим? У замкнутому колі?А під тиском? Я під тиском батьків, будинку, від якого хочу втекти, навчання в школі, ЗНО, відсутності майбутнього, грошей. Саме ці фактори обмежують, натискають на мою свободу. Відчуття радості.
Купила сьогодні блокнот для віршів. Сірий рисунок. Тверда обгортка. Всередині стараюсь писати акуратно і гарно. На кожній сторінці біля "page" веду відлік від 19:89. Зараз я на сторінці 19:86. У кожному блокноті повинна бути особливість.
Я б зараз хотіла до Києва. Уявляю, як вступила в КНУ Шевченка з Оксаною. І нехай це перший рік навчання, ми живемо в гуртожитку, але разом; п'ємо гарячий глінтвейн на Хрещатику; купуємо сумку, чи туфлі на стипендію в Terranova. Або цієї зими до Карпат, де немає ні вашого навчання з фразами " ти повинна", ні батьків зі словами " ти ніхто", ні репетиторів зі словами " ти мусиш", ні мене зі словами " під тиском".
Я відчуваю себе некомфортно.
Я відчуваю себе ніяк.

Я знаю, що ЗНО - це не смерть. Але насправді я боюсь його гірше вогню. Якщо я не вступлю через низькі балі атестату і результатів ЗНО до КНУ імені Шевченка у Києві, мої уявлення про життя будуть зруйновані: і гуртожиток з Оксаною, і життя в омріяному Києві, і Київ взагалі, і велике майбутнє, і висота в кар'єрі. ЗНО з чотирьох предметів може зламати моє життя. Нічого собі, правда?
Ви скажете: " Вивчи та й годі". Не розумієте. Мої можливості обмежені моєю виснаженістю. Англійська мова найважливіша для мене і дається так само складно, як і моє бажання. Чим більше моє "хотіння" - тим важча інгліш на мою руку. Жах. Історія здається простішою, але в один момент дати губляться між собою. Українська мова та література - поки що, я не повністю розчарована в цих предметах як підготовка до ЗНО. Додатково візьму ще або географію, або зарубіжну, які виявились гірше навіть моїх уявлень.
У мене погані думки.
Занадто погані.
Мене відділяє від майбутнього лише ЗНО. Уявляєте його глобальність? Я "так".

Насправді, у мене присутнє це почуття. Супроводжується почуттям нудоти.
Я хочу все викинути, особливо речі. Зробити ремонт в кімнаті, втекти від місць, що змушують щось згадувати /наприклад, минуле/, викинути людей, почуття. Забагато мені всього цього. Я розумію, що мій мозок не може справитись з усією інформацією, яку отримує.
Я - маленька. Я немудра, безідейна, а пора дорослішати. Ціхо, ціхо, куди такий поспіх? Да, да, вибору немає. Погоджуюсь.
Я хочу втекти. А якщо не бігти, то будь ласка, пустішу кімнату, менше ідей, більше сили волі і готовності до… самої себе.
Я не розумію: я не знайшла ще себе, чи просто не сприймаю більш дорослішого життя? А якщо і те, і інше?
Це не почуття страху.
Це схоже певною мірою на невизначенність.
До речі, я так і не знаю про що мрію.

Це саме той момент, коли я при прицілом. Життя. Стереотипи і принципи, що раніше були закладені в моїй голові, перестали існувати так вимушено. Вони взагалі перестали існувати.
Хіба це те майбутнє до якого я хочу йти? Мені 16. І в підлітковому віці, здається, я відчуваю, що роблю вже щось не так. А ще краще кажучи, я живу не собою. Це не я. Прокидаючись зранку, займаючи справами, обираючи "хоббі" - не моя доля. В якийсь момент я зайшла у двері в кінці коридору. Вони виявились не моїми.
І я не бачу білих тунелів - я бачу себе. І ця Марина не має ні контурів, ні душі.
Скоріше огида. У мене, окрім нестачі часу на неприємне, є вибір?

Поганий у мене настрій.
Поганий.Поганий.Поганий.
Зустріч з редактором телебачення? Завалила. І як же мене ще вичитала мати. Тепер я зовсім сумніваюсь у тому, чи варто вступати на журналістику, коли я така нездара. І взагалі, як не журналістика, то йти вчитись в університет бажання зовсім відпало. " Прошу роботу для тих, хто розгубився у важливий момент і говорив мов нездара. Можна таку?" - ось моя думка зараз.
такий настрій - розбитий, загублений.
60 секунд до сліз. так.
я обіцяла собі не плакати, нехай плаче блог.

Я не існую,
(вибачаюсь).
Під страхом плачу,
помиляюсь.
Дурію в слові
про любов,
найбільша біль
від старих вдов.
І бідних діток,
і калік,
боже, що тепер
настав за вік?
Температура 35,
і не потрібно ніщо
знать…
Мені страшно,
я тут сижу,
а десь вмирають
від " брожу".
Мені сором -
не допоможу.
Чому я нічого
не роблю?
Не врятую?
Не скажу:
" не бійся,
я люд люблю"?
Ногті всі згризу,
та навряд таке
(навіть) скажу!.
Я робот -
виконавець влади,
а вони не хочуть
(ніби не можуть)
все це надати:
врятувати,
допомагати,
поважати
і кохати.
Хоча ніби головне -
чиста людськість
понад усе.

Я не думала, що цей день матиме таке важке значення.
Від ранку я мала мільйон справ, які потрібно було виконувати в різних місцях. Щось невдалось. Хтось невдався. А ще гірше, сьогодні я проходила перевірку -
перевірку на власний діагноз. Доля вже нарахувала 10 місяців і наче запитала мене: " Ну ти нарешті засвоїла урок? Я тебе провчаю найдовше!".
І я знову зламалась.
все змінилось. Все надто не так, якби хотілось. Мій самообман діє в принципі для всього, але деякі моменти - її слабке і найболючіше місце. Так, є свої переваги і найгіркотніші недоліки.
Мені страшно. Це єдиний мій діагноз.Ці незлагоди від ранку і остаточний удар на рівні душі просто вибиває мене з колії. Я, Марина, що згоріла в холодному будинку.
Сьогодні, я здала перевірку.
але не востаннє.

Черт возьми,
сгорел дом,
в котором жыли мы.
что мне сделать
теперь?
собраться?
уйти?
черт возьми.
нет уюта и любви,
нету слаще места
на этом месте
отсуствия земли.
проклятой жизни.
прости.
сгорел дом
и не я, а ты -
ты успел уйти.
черт возьми.
я задыхаюсь:
все дымит,
кожа горит,
сердце болит,
а нет, оно молчит.
будь проклят,
ненавижу,
сколько мне гореть?
когда конец?
пустите титры,
или рекламу,
как так можно
убивать даму?
как болит.
черт возьми.
нет больнее места
на этой земле,
чем ты.

МаринаТ

Так, я скучила,
шалено,
два місяці пройшли
мгновенно.
Любий мій,
ти запальний,
недовірливий
й не злий.
Добре, що написав,
отже розмови ти
чекав.
Тихо, шепітом кажи,
як ми з самотністю
на "ти",
як обійшлись вже
ми без " ми "
і чекаємо зими.
Можливо,
зустрічі нема,
але я знаю,
я в тебе
лиш
одна.
така.