Step by Step

Я не можу знову писати творів - весь час повторююсь.
Скільки мені потрібно тобою перехворіти, щоб повернути свій талант?
простіше померти.

"Вокруг нас здания, незнакомые люди и сокровенные мысли. Единственное, что мы себе позволяем - написать об этом на страницах интернета. На большее мы не способны.
22:24 • 18.06.12 "
- Мій перший запис.
Навіть і не думала, що мій блог стане настільки важливим за один рік. Я не надавала значенню даті заснування і тому подібне. Я навіть не думала про це.А тепер..
Ви бачите? Новий дизайн. Вам подобається? Надіюсь.
Це дякуючи Тарасу Коту.
Він попрацював над моїм блогом і я задоволена.

да. давай. залезь в душу,
переверни там все. и уйди.
все так делают, чем ты хуже?
чем ты хуже,
чтобы копаться внутри?
тебе, как всем, вовсе
не гадко, мою душу раздирать,
тебе, кажется, даже сладко
от того, что люди могут
в чувствах умирать.

Почну з того, що 10.09.2013 відбулось перше засідання міського учнівського самоврядування в цьому навчальному році. Прийшло таки багато осіб, і було надзвичайно приємно бачити та спілкуватись з новими та постійними персонами.
11.09.2013 в "КЗ №2" було вперше відкрите засідання шкільної республіки. Участь в якому прийняли 60 осіб та дирекція школи. Від 11 листопада, почнеться постійна праця та відкриття роботи учнів в житті закладу, тощо. Особливу увагу приділяю тому факту, що це останній рік мого керівництва і я дуже хочу працювати плідно і якісно. Виділю увагу свому насліднику: Голюк Аліні.
Протягом трьох днів (від 08.09.2013) я щовечора катаюсь містом і отримую задоволення від того, який Луцьк гарний. Не можу повірити, що є люди, які незадоволені власною домівкою тут.
Більше новин у мене немає.
Мене висмоктують усі предмети, навчання, репетитори, але я не уявляю себе без майбутньої професії. А просто кажучи, я взагалі себе не уявляю в майбутньому.

14.08.2013
А чом би не повернутись до старого способу вираження думок? Знаєте, я ж так давно не розповідала про свої дні і події. Ще від того часу, як життя повернулось у зовсім інший напрямок і я змінила життєву дорогу.
Загалом, сьогоднішній день цілком коштує уваги, бо за декілька годин я провела час аж з 4 приємними ближніми подругами. До речі, це ті люди, що залишились з минулого до сьогодні. Я люблю Вас: Анна, Марія, Ірина, Оксана.
Немає нічого приємнішого, ніж зустріч з колишньою однокласницею та вічною подругою Анною. Ми поділились спогадами за цілий рік у романтичному та серйозному планах, випили чаю в улюбленому кафе, прогулялись містом.
Згодом, за покликом долі, зустріли Марію та Ірину. Почались жарти та відвертість. Я люблю цих людей за простоту і щирість. Вони насправді дуже важливі, правда. Потім забрали Оксану і почалось.І нехай згрішили, поївши у фаст-фуді /бе-бе-бе/, але раз у рік можна. В приємній компанії зажували жувачкою і говорячи на жіночі теми, пішли пішком додому. Обожнюю вечори з подругами. Справжніми подругами. А там Ірина та Аліна - 5 хвилин зустрічі принесли 20 кілограм радощів. Надзвичайна зустріч? Ні, доля.
Я вже вдома. І досі відчуваю запах щастя.
Наступного року я скучатиму за цим. Якби я хотіла закрити запах у банці і відкривати, коли буде сумно.

вспомни наш новый год,
или просто как была зима.
мы смешили с тобою народ,
кто бы знал, что я останусь одна.

даю слово, никого не люблю,
мне ведь страшно тебе изменять,
хотя другими страть и гашу,
потому что не могу тебя просто обнять.

улыбаюсь, как о тебе говорю,
на вопрос "ты любила?"- молчу.
ровнять с другими не буду,
а вдруг нашу зиму забуду.

и ты знаешь, сейчас уже лето,
гуляешь от меня далеко где-то.
и пусть уже 7 месяцев прошло,
то чувство к тебе еще не ушло.

да ты знаешь, я вечно скучаю,
другого целую и обнимаю,
а как только зима - замолкаю.
слышишь меня?
я умираю.

Мені залишається лише нити, стикнувшись із реальністю.
Дні минають у Луцьку добре, але тепер більш з тверезим поглядом на життя. Я знаю, що жалітись на своє життя погано, краще брати та змінювати його. Всупереч всьому написаному і принципам, які я так люблю, я не можу тримати це в собі.
Моя глобальна проблема - зовнішність. Я на 70 відсотків незадоволена власним тілом. А найгірше, я не намагаюсь нічого змінити, просто не хватає сил сказати стоп. Надіюсь, мені таки куплять велосипед найближчим часом і моя мрія в "-7 кг" добіжить апогею. Згодом, я піклуюсь про своє волосся, але хочу знову світліший тон. Вмиваю лице до 10 раз в день, а дискомфорт всеодно відчуваю - я незадоволена собою зовсім.
Друга і поки назріваюча проблема - навчання. Дуже хочу почитати книгу, яку ніяк не куплю. Вона не дорога, але обставини складаються не в мою користь. Та й згодом мені вступати. Я не знаю, чи зарахують мене в Київський Націон.ун.ім.Т.Шевченка/Петро-Могилянська акад. Ось правда не вірю, що у мене вийде легко написати ЗНО на 190 балів і отримати задоволення від вступу. Це лише нерви. О, і ще, я не знаю, ким хочу стати - тепер я перед вибором усього життя: журналіст, чи політик?
Третє, що виводить мене з себе, відсутність спокою. У мене є бажання щодня викидати свої речі, книжки, одяг, спогади. Це просто зводить мене до кутка у якому немає дверей, ніяких. Просто загублена людина. А потім згадую про фотографії у всіх. Літо мають вишукане, а я хоч і мала, але фото відсутні.
Неначе є цілий світ і немає цілої мене.

это утром проснешься – и незачем больше вставать,
это смысл теряют вещи, и хочется умирать,
это просто больное тело, которому хочется спать,
это лишь захламленный разум, привыкший уже не летать.
это все повторяется снова.
опять.
и опять.
и опять.

это когда не можешь ни сдерживать, ни рыдать,
когда крик – самый легкий выход, но не можешь даже кричать,
это когда тюрьмой становится даже кровать,
когда ты отдираешь себя от стен, пытаешься вновь собрать.
и, поверь мне, ничто не лечит.
это нужно просто принять.

но принятие невыносимо – это будто отняли мечту,
и ты вновь собираешь силы, отправляя себя в пустоту

Усе змінилось. Я, неначе, перебралась із одного світу - в інший.
Не ті люди, не ті почуття, не та ситуація, не я.
Стала більш самостійною та дорослою. Водночас, нудною та егоїстичнішою, зкутішою і божевільною. Не розумію: хто я?
Сьогодні, на зупинці, Вова запитав мене:
" - Ти когось ненавидиш? "
" - Ні "
" - І себе любиш? "
" - Ні".
Дивно, але я просто не знала, хто я взагалі, і чи гідна любові, власної. Мені стає дедалі важче. Відбилась від людства, і навіть не гуляю. Та й часу немає.
У мене зараз є мета, котру я повинна досягнути. Доля мені подарила компанію незвичайних людей, які схожі на мене.
Так простіше.
Але я б рада повернусь у попередній Всесвіт.
Цей - надто важкий для мене.
я божевільна для нього.

Уже спокойно сплю ночами,
смотрю фильмы каждый день,
а что было межу нами -
вспоминать мне даже лень.

Читаю книги и худаю -
хочу знакомых поразить,
а где ты совсем не знаю,
мне лень тебе даже звонить.

С днем рождения поздравляю,
на свиданье иду с другим,
а при встрече - я тебя не знаю,
но я не счастлива, ведь ты один.

И ночью ты уже не снишься.
ну и пусть все это ложь,
моим мечтам уже не сбытся,
эту любовь я продала б за грош.
Т.М

Прозвітуюсь вам.
1 червня - історичний для моєї пам'яті день, бо відбувся випуск моїх найближчих /як я вважаю/ людей. Спочатку я спостерігала за плаксивим моментом, а потім сама з другом святкувала випуск 2013.
2 - 5 червня - працювала над собою. Відбувались легкі події. Мене запросили на тренінги до Острога, але я відмовилась. 15 червня на день народження Ліни (я вже отримала запрошення). Велику кількість часу приділяю фізичним вправам та чистці шлунку. Я повинна здійснити свій план на літо.
6 червня - прогулянка з Марією коштує багато. Созонік - саме та людина, з якою я отримую задоволення від божевільних посиденьок в "Кава Клубі" та прогулянок парком з мільйонами комарів (кровосісь) ахахах
7 червня - відвідання табору. Мені подобається бути майже вожатою. З дітьми, відвілали Страусину ферму, і навіть на пам'ять отримали пір'я.
Отже, /висновок зовсім ні до чого/ але я люблю тебе світ.
Ти міняйся і не витрачай часу даремно:*

Боже, душно мені стало,
цього часу все замало,
я не можу його забути,
але не зрозуміють люди.

Не зрозуміють мого серця,
не доторкнуться мого денця,
не пожаліють до розкути,
і як між них мені се бути?

Ну як сказати, що я страждаю,
що мучуся, усе скучаю,
що я не можу любов забути
хоч й байдуже, що скажуть люди!
Т.М.

Зачем лгать? помолчим, согласны?
хотя знаете, эти эмоции опасны.
скучать и плакать вам всем в след,
" мы тебя любим" - крик в ответ.

" Я не забуду, вы - родные,
мои единственные такие,
я буду помнить, обещаю" -
говорю, а сама не понимаю.

Осознать уже пора -
разбежалась детвора,
я осталась - Школола,
теперь целый год одна.

И ведь проблема не в учебе,
просто много лет спустя,
я вас больше не увижу,
не увижу никогда.

Как-то ночью, выпью чай,
вспомню ваше " не скучай",
разрыдаюсь вам всем в след,
" мы тебя любим" - крик в ответ.

Черт возьми, пролетят годы,
осень будет без погоды,
я пройдусь по всех домах:
- мы тебя любим, дорогая.
- я вас больше, - точно зная.

Як можна лише спостерігати, коли йому боляче? Добре, що тут я ще тримаюсь.
Магазини, готівля, останній дзвоник. Добре, що я боюсь уявляти і тому не уявляю.
А він? Хіба нормально, щоб люди з освітою за фахом просто чекали, що буде, бо ситуація їм не знайома? Це безглуздо. Рідні сходять з розуму, відмовляються їсти, поки там, він плаче, розуміючи, що страх тут не зайвий.
Я не розумію. Але пора вже піти на поправку. Пора радості і успіху.Вже пора.

Я больше никогда
не вспомню твое имя,
Джульета и Ромео -
мы не станеим ними

смотри, смешно
случилось между нами,
теперь моя любовь
между двумя огнями.

я забыла твое имя,
а ты мою любовь.
не знаю, что хуже,
но вскипела кровь.

я забыла твое имя,
помню лишь любовь,
я забыла твое имя,
но очень легко
вспомнить
вновь.

ты забыл меня простую,
ты забыл и лишь ушел,
ты не помнишь, как любили,
и при встрече создаешь шоу.

я не знаю, что здесь хуже,
єто глупая беда,
мне теперь никто не нужен,
и ты тоже, никогда.