Это просто Вьюи блог

Напевно таке писали мільярди раз, мільярди людей до мене. Але я нарешті усвідомила наскільки швидкоплинний час. Наскільки історії людей повторюються, наскіільки долі міняються, наскільки все тимчасове і непостійне, як сам час.
Перед поступленням в університет з 9 класу щоразу коли падала зірка чи я кидала копійку в криницю бажань я загадувала єдине бажання "вступити до університету моєї мрії", коли я вступила в університет я почала загадувати інші бажання "закрити сесію, закінчити університет, стати лікарем". Донедавна напевно я і не задумувалась про це. Про еволюцію бажань відносно університету і мого професійного майбутнього. 2 роки тому після здачі кроку я побажала на падаючу в море зірку - кохання. І не вірилось, що та зірка принесе виконане бажання так швидко. За 3 тижні по тому я зустріла кохання, а за 3 місяці по тому моє кохання зробило мені пропозицію. І з того часу бажання змінились.. "нехай рідні будуть здорові/побільше мені сили і терпіння/нехай подруги доносять своїх малюків вчасно/ нехай малюки народяться здорові/нехай швидше випишуть їх з лікарні" і я почала дякувати. Часто, за все що йде "так і правильно", і навіть за поганий досвід. Бо все що є з нами дає нам досвід.
Так от час.. я вчилась в школі і чекала канікул, чекала потім результатів ЗНО, чекала сесії, чекала практики, чекала операцій, чекала кохання, а тепер раптово почала чекати народження дітей моїх близьких друзів. В момент коли я взяла на руки дитину, моєї найкращої подруги дитинства, з якою ми з 6 років дружимо, я усвідомила що ми дорослі, що виросли, що чекання перетворилось на життя, що тепер все серйозно, справжня відповідальність за багато важливих речей. Тепер неможна пустувати і дурачитись, треба серйозно жити. Раптово як холодний душ по спині я усвідомила, що якщо не зараз то вже ніколи. Ми не будемо молодші, сильніші, азартніші ніж зараз. Так ми станемо ще мудріші, але зараз в нас є ще хоч крапля дітей. І оте усвідомлення таке гірко-солодке, бо ми ж мріяли стати дорослими і ми ними вже є, але ж хіба в дитинстві і юності не було краще? Хіба тепер так добре? З зрадами, несправедливостями, злістю, нечесністю, брехнею, фальшшю, відповідальністю ее лише за себе, а ще з відповідальністю за чиєсь життя маленьке чи велике?
Та вся писанина недочого. Але для себе я зрозуміла серйозність ситуації, серйозність того що вже виросли, що неможна перекладати відповідальність на когось, що за все треба відповідати. Тепер складніше жити. Важче морально я б сказала. Краще б знову 9 клас і бажання вступити в університет, а не оцей щохвилинно наступаючий випуск з нього.

вже і забула коли сюди заходила.. певно тому, що нема потреби.. колись писала тут, щось що не могла в очі сказати, про що боялась признатись.. тепер говорю в очі все, що вважаю за потрібне.. тепер дійшла до точки коли є рідні, подруга, коханий і майбутнє.. навіть ворогів нема.. і минуле закреслено.. бо не варте воно мого теперішнього і більш ніж впевнена, що не буде варте і майбутнього..дорожу днем і моментом.. дорожу людьми.. дорожу почуттям яке ніжиться всередині.. таке тепле, рідне і з блакитними очима..

все відбулось дуже швидко.. але таких відносин я в житті не мала.. і випадково ж все по суті сталось.. якби ти не запропонував дружити, якби я як завжди проігнорувала.. не було б зараз мого маленького неба в твоїх очах.. не було б твого кохаю.. не було б доброго ранку і спільного надобраніч.. не було б нічого.. тому дякую тобі що все це в мене є.. що ти є і такий мій..

враження, що все життя чекала, щоб тепер тонути в твоїх очах..і ти тонеш зі мною.. разом..

все життя того було мені треба.. мати когось біля себе.. такого рідного і близького..хто справді не зрадить.. хто не як попередні піде і кине.. кому можна сказати все і навіть більше.. і просто навіть зламатись.. і бути впевненою, що той хтось вислухає, погладить, поцілує і розрадить, допоможе сцілитись - склеїтися докупи знов..

блііін знаєте як то класно любити когось до болю, до сліз і бачити, що тебе люблять так само..то таке важливе відчуття бути комусь таким ж важливим як і хтось тобі..то таке класне відчуття бути потрібним..щоб хтось жити не міг, залежав від тебе..і я готова віддати життя за тих людей..і то так добре бачити що за тебе готові стояти горою, оберігати, приїхати коли погано, обняти, просто мовчки посидіти..і як сказала моя найрідніша "значить ми не такі фігові коли стільки людей за нас переживають"..мені то важливо знати..знати що я комусь потрібна і дорога..мої кохані, впевнена ви всі знаєте як сильно я вас люблю..і говорити імен не треба..всім ітак ясно хто ті мої рідні..

все частіше ловлю себе на думці, що мені забагато людей і зашумно стало..йду до дому звідкісь і шукаю дорогу де б було найменше машин і найменше людей..де тихо..от просто неусвідомленно тікаю від шуму, як кіт від води..перенасичилась спілкуванням, емоціями, транспортом..всім..так треба десь пропасти на день..де дах це небо і стіни то зелений ліс..де є ти і самотність..так треба..шкода, що батьки того не розуміють..і пропаду на день, а з собаками шукати будуть..і не зрозуміють чого пропадала..чого треба самоти..я втомилась..дуже..

Весна ніби відкупляється за те що наробила. Ця зима була одною з найкращих. Купа вражень. Стільки ж нових друзів. Стільки щастя і радості, що нарешті я на своєму місці. І я очікувала на незабутню весну. Але не сталось. День за днем погані новини, події. День від дня гірший. А сьогодні сніг. Після останнього удару, весна вирішила все припорошити снігом. Замести сліди. Чи повернути ту мою зиму. Даремно. Снігом нічого не повернеш. Тільки гірше. Сирість всередині, сірість назовні. І не врятуєшся. Хочу назад в ту нашу зиму. Хай без снігу, але й без проблем, болю і розчарування. Такими я своїх друзів не бачила ніколи. Як важко бачити своїх друзів таким. Не могти допомогти. Бути безсильною перед долею. Головою в стіну хоч бийся.

Спакувавши валізи, шукаю квиток і паспорт. Сховала. Зібрала. Присіла на доріжку. І як завжди у важливі події поринаю сама. Їду. На скільки не знаю. Куди ніхто не знає.

Трап. Літак. Довжелезна злітна смуга. І лоскіт в животі і злет. Повільно підіймаємось в небо. Аквамаринове. З рудо-червоними прожилками вранішнього сонця. І я лечу прямо до того сонця. Як Ікар. Лише б не обпекти крила. Вони, ще не окріпли. Шум двигуна, сміх дітей. Метушня і очікування чогось нового. Мені б такі відчуття. Але пусто. Тому і лечу до сонця. Може воно наповнить теплом. До свого нового спокою. Де немає обману і метушні. Немає обмежень, фальшу і дурних правил. Тільки я і самотність. Приземлення. Знову трап. І сухе пекуче повітря. Легені в спазмі після вічної вологи.

А тут все інакше. Повітря. Сонце. Люди. І море. Синє-синє море. Бездонне. Неосяжне. Пірнаю з головою і своєю самотою. І кожна кліточка душі очищається. Те що потребувала стіки часу. Те що так бажало спокою. І дні за днями. Самотні ночі за ночами. Синє море. Ясне небо. Пекуче сонце. А знаєш потрібна та самотність. Без неї ти слабшаєш. Прив’язуєшся до когось, до чогось. Якщо не можеш побути з собою на самоті то значить ослаб. А тут все просто. Сама собі господиня. Сама собі компанія. І наповнюється душа чимось кращим, теплим. І зміцнюються сили. Відновлюється терпіння. І вже самотність не гризе. В голові все стає на місця. Все простіше. Чорне то чорне і біле то біле. Решта фарб, щоб доповнити оте біле. Знову трап. Літак. Смуга. Взліт. І тисячі повідомлень на телефоні. Тисяча дзвінків від тих за ким сумувала навіть твоя самотність. І знову ж все стало явним. Хто друг. Хто користь шукає. Хто просто в житті для галочки. І знов лечу на сонце. Своє сіро-жовте сонце. З постійними дощами і рідними очима. Які приймуть і зігріють. Які чекали. Посадка. Трап. Рідні руки. Сльози. Я так довго чекала. Навіть моя самотність сумувала. Я рада вам. І вкотре дякую. Бо бачу, що ви справжні. І жовто-сіре сонце тепліше за те чуже. І хмари не гнітять. Показують вичудливі фігурки в небі. І дощ не дощ. то сльози щастя. Я вдома.

Те що зараз мені так треба..слова Коцюбинського, а як мої..

Лишилось тільки ще спакуватись… Се було одно з тих незчисленних «треба», які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те «треба» мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився…Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже…Ти хочеш виссать мене, всю мою кров, як той вампір. І ти се робиш. Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш».

Я утомився.

Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій…

Поїзд летів, повний людського гаму. Здавалось, город витягує в поле свою залізну руку за мною і не пускає. Мене дратувала непевність, що тремтіла в мені: чи розтулить рука свої залізні пальці, чи пустить мене? Невже я вирвусь від сього зойку та увійду у безлюдні зелені простори?..

Врешті ми вдома. Білі стіни будинку вертають мені притомність. Як тільки бричка вкотилась на широкий зелений двір — закувала зозуля. Тоді я раптом почув велику тишу. Вона виповняла весь двір, таїлась в деревах, залягла по глибоких блакитних просторах. Так було тихо, що мені соромно стало калатання власного серця…
Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба…На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі…Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне…
Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі…

Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів.

© Михайло Коцюбинський "Intermezzo"

тішусь тішусь тішусь новим людям, новим знайомствам, новій команді, частинкою якої я є..які всі класні і такі схожі..і так по дивному, по мігічному, коли такі люди як ти компонуються до купи..всі розуміють одне одного з півслова..просити не треба, пояснювати не треба, всі разом і заодно..і зовсім мало часу ми знайомі, але як одна сім'я.. люблю коли так і глибоко в душі єдине бажання, щоб не розбіглись, а надалі тримались разом… і найулюбленіша справа мого життя хоть трошки вдається.. і в тій справі допомагають люди з золотими руками..тішить, що я є комусь потрібна..для мене то важливо..бути корисна комусь..і тішить коли хвалять, хоча я страшенно соромлюсь і не люблю того..я дуже критична і в своїй роботі знаходжу погрішності завжди..але попри те всеодно хвалять..сумуюче все мушу сказати, що я нарешті на своєму місці..там де мені добре і є люди які розуміють..де люблю працювати і помучитись так, щоб прийти до дому і просто завалитись спати.. люблю коли так..все насичено і по живому..люблю тих найближчих, що є біля мене..вони то точно знають..вони дуже дорогі мені, за них віддам багато..

знову все йде помало на краще..тішусь..екстремуми це класно, особливо коли крива починає йти вгору.. тіки б підйом був повільний і спуск незначний..

якщо відбувся колись крах в душі то відновити нічого неможна..відбодувати і склеїти докупи..можна побудувати, щось нове і на руїнах насадити квіти і зробити височенну стіну, а на ній колючий дріт і дзеркала..шоб бачили не душу, не справжність, а лише відображення себе в тобі..і стіна не одна, щоб їх було кілька, як лабіринт, щоб до центру-істини доходили одиниці..і головне щоб стіна вистояла..не заламалась..щоб не вірвалась нова біда до старих руїн, нових будівель і квітника..квітника на могилі померлих надій, почуттів, мрій..бо як вривається та біда і буревій то по старим руїнам-ранам пробігає біль..як током по скроням..боляче..і стіна росте у відповідь на біль..

"мам, а можна я до тебе завтра приїду?"-шкода, що мамі Кузьми Скрябіна, вже такого ніхто не скаже..пам`ятаю сльози випускного під ту пісню..і Карпати де переживала за результати ЗНО, а під гітару ми то співаємо і щиро плачемо..тіки батьки нас бачили всякими..сумними, веселими, в безнадії, в окрилінні, закоханими, з розбитим серцем і колінами, зеленими від вітрянки і червоними від кропиви..тільки б не бачити нас мертвими..найважче пережити втрату дитини..

Щиро співчуваю батькам Андрія..то була людина світла і добра, справидлива і чесна, мудра і весела..так як кипів і переживав за країну він, важко ще знайти людей..важко вірити..ще важче змиритись..назавжди в наших серцях і своїх піснях..вічна пам`ять, колезі..

ну звідки ви беретесь в моєму житті? приходите так неочікувано..весь час біля мене, а в певний момент вже жити без вас не хочу..і рідкість..буває знервують і розсварюсь з кимось і байдуже..я ж то вмію..посваритись..викреслити з життя…забути..а тут приходите ви..ті з якими я сваритись не то, що не можу..не хочу..сили не маю кинути в вас дурним словом..бо кидаю в вас, а лунає в мені..і часом ніби слабохарактерна..але ні..доросла..мудра..егоїстична..набагато більше буде боліти посваритись, а ніж терпіти далі..і ж звідки ви беретесь? вас небагато..але такі рідні..люблю вас..жити з вами важко..а без вас неможливо..жити з вами - цікаво..а без вас - не житття, а буття..

Кажуть людина то книга і читаючи книгу ти можеш дізнатися все. Напевно ні. Бо була б людина книга то можна пропустити главу і прочитати щось інше, сокровенніше. Але це ж не так. Коли ви знайомитесь з людиною і спілкуєтесь з нею то дізнаєтесь усе поступово. Починаєте з імені, віку і діяльності і продовжуєте знайомлення або зупиняєтесь. Для мене спілкування з людиною схожа з їздою по гірській трасі де серпантини і круті повороти, де поступово з кожним кілометром ти взнаєш все більше, а кожен наступний поворот відкриває більше деталей, більше історії, краси і краєвиду. І ти звичайно можеш завести машину побачити наскільки круті повороти і повернутися назад…а можеш їхати вперід..сплітати і свою дорогу з чужою, утворювати спільні повороти і прокладати спільні кілометри. Тільки в кожної дороги є кінець. А в людському житті кінець приходить лише з смерттю. До того часу ти завжди за кермом, слідкуєш за крутим поворотом.