Это просто Вьюи блог

працюєш, вчишся, пробуєш нове, губишся в рутині, а потім проблиски чогось нового і невідомого, таке, що манить душу, що треба зробити кожному і потім знову рутина..і виходять сили, емоції, покидає натхнення і згадуєш про те де ти був маленьким..вертаєшся до істоків..де завжди тепло..де смородинове варення, свіже повітря..кіт на колінах, пес за вікном..знайомий голос і теплі кавові очі..такі знайомі очі як в тебе самої..очі бабусі..і ти знову дитина, яка зірвала недостигле яблуко і перевернула вазу з квітами..найрозумніша і найщасливіша..і дайте годину, дві, день..я наберусь того тепла..запаху варення..знов зірву яблуко і повернусь назад..в навчання, рутину, до чогось нового і невідомого, такого що манить душу, але не так як те дитинство, яке завжди повертаю..

Набридла та зима…ті довжелезні 6 місяців сірості і снігу…такої довгої зими в моєму житті ще не було..і я не лише про місяці, а про те що всередині..сірість, сирість, холод і безнадія.. Яке щастя було вчора вийти на балкон і посидіти на сонечку! Вже такому теплому і бажаному..як я то люблю..сісти чи лягти на сонці і закрити очі..і відчувати дотики сонця до шкіри, до повік, до лиця..закривати очі і бачити не чорноту, а червоно-жовті обриси світила..по правді я вже і забула про ті відчуття..забула як добре йти не в важкій теплій куртці, а в шортах, майці і балетках..забула як добре після жаркого дня гуляти ввечері відчувати на шкірі прохолодний вітерець..забула як добре сидіти на траві на свіжому повітрі і читати книжку..забула як приємно відчувати бриз моря, вдихати солоний аромат води..забула музику яка лунає з клубів на березі моря..забула як цікаво співати по п’ятницях на співах коло Ратуші..забула як весело просто гуляти з друзями.. Та зима довела мене до амнезії…по правді я забула наскільки хороше життя..забула що є не тільки падіння, а й злети..що можна жити не кидаючись з крайності в крайність, а усміхатись можна просто так, а не для того щоб сховати поганий настрій..зрозуміла, що тепер коли сміюсь то це істеричний сміх..сміх безвиході, не для того щоб показати свою емоцію, сміх штучний-реакція на подразнення..колись після довгого сміху я відчувала ніби наповнююсь чимось добрим, а тепер після сміху залишається пустка.. Набридла та зима…ті довжелезні 6 місяців сірості і снігу…такої довгої зими в моєму житті ще не було..я хочу літа! Я хочу моря! Я хочу сонця і світла! Я хочу жити!…

люблю то відчуття коли все так як має бути..ні не надзвичайне щастя чи всесвітній смуток..а от саме комфорт..коли ні холодно ні жарко..коли пливеш по течії..коли просто відчуваєш все вже і зараз і воно якось по дивному так влягається в тобі..коли потрібні люди біля тебе, а нерви як канати тому непотрібних ти непомічаєш..коли все стається вчасно і доладно..коли бачиш небо, усмішки і чуєш запах весни..так так то січень, але я її вже чую..може коли вона прийде то почне всередині, щось цвісти, але наразі там все в спокої..може зараз такий стан бо я змирилась з життям..з тим, що в будь-який момент можуть бути екстремуми, що світ несправедливий і часами жорстокий..але напротивагу всьому є і щось прекрасне..є рідні люди, кава, улюблене місто, дрібні добрі справи, рідкі, але такі важливі везіння, розуміння важливості бути в цьому світі і усвідомлення, що ти вже зараз займаєш своє місце тут на землі..а найголовніше то почуття: любов, доброзичливість, впевненість в собі і відчуття, що хтось потребує тебе тут, комусь ти важлива, хтось тебе любить, поважає і розуміє..

я люблю це відчуття..коли все спокійно, збалансовано і вчасно..лиш би воно надовго залишилось зі мною..

В кожної людини в житті повинна настати криза. Щоб потім після побачити наскільки прекрасне життя і переоцінити все, що відбувається. Криза коли стаєш самотнім, відчуваєш таку біль, що в найтепліше літо тебе б'ють дрижаки. Такий біль, що не видно тобі сонця. Такий біль, що розриває груди, витискає останні соки, лишає холодний вакуум і побиту душу. Такий біль який дає зрозуміти, що з найвищих гір можна впасти в ущелину і розбитись так, що осколки довго будеш шукати. Такий біль, що все що в тебе залишається це купол церкви над головою, хрест і молитва. І молитва така сильна що плачеш як мала дитина, в захльоб і не соромлячись нічого, щиро віриш, що обличчя з ікони тебе слухає і неодмінно допоможе. Коли просиш не багатсво, машину чи успіх в чомусь. Просиш спокою, сили і рівноваги. Я не є фанатично віруючою. Я є швидше духовною. Я щиро вірю, що там десь над нами є сили які допомагають, які пишуть, в'яжуть, планують наше життя за нас, а нам дають вибір - йти до добра чи впасти в зло. І ті сили нам допомагають, дійсно. Як тільки ти звертаєшся до них не затим що хочеш, а за тим що направду потрібно твоїй душі, а не тілу, ти отримуєш це. Ти починаєш збирати осколки і знову підійматись вверх. А оглядаючись бачиш, що мав все і знову маєш і більшого не треба. І в цей момент подякуй. Подякуй за день який закінчився, за силу йти далі, за живих батьків, вірних друзів, вдалий день, теплу погоду, проведений час з найдорожчими людьми, за все все що приносить тобі спокій, радість, викликає любов і збільшує сили. І головне не сполохнути той спокій і ту любов. Пливи по течії, тішся тим, що є, не спіши отримати все і відразу. Згадай як низько можна впасти. Просто нехай усе йде так як має йти. В свій час ти отримаєш усе що потрібно. І кохання, і успіх, і ще більше друзів, будуть подорожі, нові вдкриття. Головне не спіши, не рвись за тим що тобі не потрібно. Приймаю усе, що тобі дають вищі сили. Люби усе навколо і дякуй, за все що маєш. Тоді може вершин не покориш, але і не впадеш в Тартар.