Набридла та зима…ті довжелезні 6 місяців сірості і снігу…такої довгої зими в моєму житті ще не було..і я не лише про місяці, а про те що всередині..сірість, сирість, холод і безнадія.. Яке щастя було вчора вийти на балкон і посидіти на сонечку! Вже такому теплому і бажаному..як я то люблю..сісти чи лягти на сонці і закрити очі..і відчувати дотики сонця до шкіри, до повік, до лиця..закривати очі і бачити не чорноту, а червоно-жовті обриси світила..по правді я вже і забула про ті відчуття..забула як добре йти не в важкій теплій куртці, а в шортах, майці і балетках..забула як добре після жаркого дня гуляти ввечері відчувати на шкірі прохолодний вітерець..забула як добре сидіти на траві на свіжому повітрі і читати книжку..забула як приємно відчувати бриз моря, вдихати солоний аромат води..забула музику яка лунає з клубів на березі моря..забула як цікаво співати по п’ятницях на співах коло Ратуші..забула як весело просто гуляти з друзями.. Та зима довела мене до амнезії…по правді я забула наскільки хороше життя..забула що є не тільки падіння, а й злети..що можна жити не кидаючись з крайності в крайність, а усміхатись можна просто так, а не для того щоб сховати поганий настрій..зрозуміла, що тепер коли сміюсь то це істеричний сміх..сміх безвиході, не для того щоб показати свою емоцію, сміх штучний-реакція на подразнення..колись після довгого сміху я відчувала ніби наповнююсь чимось добрим, а тепер після сміху залишається пустка.. Набридла та зима…ті довжелезні 6 місяців сірості і снігу…такої довгої зими в моєму житті ще не було..я хочу літа! Я хочу моря! Я хочу сонця і світла! Я хочу жити!…