seasidе

з самого ранку дзвінки, повідомлення, різного типу новини-сплєтні, імена людей, які колись хоча б щось значили в житті кожного.
і так до 16:30 вже хочеться лягти спати і забутися про все.

прогортую ленту блога, всі щось пишуть, кожному щось болить, а чого вже я не пишу так, як писала раніше?
немає чому боліти?та здається є.
але це не розкажеш друзям, бо вони ж кажуть "уль, ну параноїш ти вже".
на блог не напишеш, бо потім засруть лс, аск і все, що ти маєш в соц.мережах.
а як з цим всім блядь жити?
коли від кожного смс я ладна сісти і випити 250таблеток валер.янки з надією на те, що таваріщійомайо воно ж відпустить.

відмазка "уляя, ну така наша доля" не дійсна.
я не вірю в долю, людинооомила, ти сам собі доля!
сам собі робиш хуйово.
наступаєш на ті самі граблі, віриш, любиш, кажеж:"о, в цей раз все буде не так.в цей раз все буде краще." а коли відкриваєш очі думаєш:"піздец, був дибіл, ним і лишився" і все спихуєш на долю з ачірідною фразачькою жизні:"така наша доля "
ха ха ха
ташобвсіздоровібули.
блядь, ТИ САМ СОБІ ДОЛЯ.
ХОЧЕШ ХУЙОВО-НА.ТРИМАЙ.ХІБА Ж ШКОДА?!
ХОЧЕШ ДОБРЕ-УУУ.ДОБРЕ ДОВГО НЕ БУДЕ.
так і живем.

але ж нє.стоп.
ще є пару проблем окремо від доленьки.
але на ці проблеми в мене немає вже терпіння гупати по клавіатурі.

і скільки музики ти не переслухаєш, легше не стане.
хоча скільки ж разів кожен казав:"слухаю якусь там пісню і стає простіше"

оо, а ще є така теорія типу"запити горе "
аххахахахххахааххаха
ну вьєбеш ти конску дозу, тудасюда ти забуваєш про все, тобі збс.зранку ти труп, а потім коли вже ти норм то до тебе доходить, що проблема не пішла і всьо.

і все:
сan we go back, this is the moment
tonight is the night, we’ll fight till it’s over
so we put our hands up like the ceiling can’t hold us
like the ceiling can’t hold us.

надіюся, що в новому році все буде краще, адже кожного року ми удосконалюємося.
новий рік принесе багато змін, це все вже врулюється в життя.
а щастя воно ж завжди є, в будь яких хороших моментах ;)

і ще, я б побажала б вам, як і собі-не наступати на ті самі граблі в плані помилок.адже потім ми найбільше про це шкодуємо.

в новому році все буде по новому!
удачі.

здається мені, що все деградує і котиться в "нхвнмнтрб"

осінь пройшла так швидко, як і літо.
але від літа, в мене залишилось набагато більше приємних емоцій, ніж від цих трьох місяців осені.
вересеньжовтеньлистопад пролетіли, як три тиждні.і ще три лишилося:3
коли була ще вдома, то не уявляла собі життя тут, в польщі.я ціле літо думала лише про одне, чи витримаю я і знаете, витримала.
знайшла сили в собі пристосуватися до відстані і тактак, в мене вийшло.

здається лише раз плакала тут, перед від.їздом додому, бо вже не могла стримувати те все, що наболіло.а повірте мені, наболіло вище 17 поверхів.
мені немає що приховувати зараз, адже я нічого не маю.
тримаюся лише себе і своєї свідомості.

як була одна проблема в мене, так вона й лишилася.
з часом вона подінеться, або ж розв.яжеться, але коли це з часом?хтойогознає?!

після того, як їздила додому, зрозуміла кому я треба, а кому ні.і спочатку я думала, що проблема в мені і лише в мені, але різко потім зрозуміла, що кожен для себе змінив пріорітет.
апріорі ніколи не бреше.

думаю собі так, якби не стримувала себе, то б плакала кожного разу, як тільки б ставала на ті самі граблі.
зараз зрозуміла, що краще вже тримати все в собі і гнити з цим, а ніж пиздіти про своє улюблене і цінне на ліво і на право.

зараз вже прийшов другий день зими, але люди добрі, тримайте в собі хоча б краплю добра, тоді і жити буде простіше.

Україно, ще трошки і все буде добре, не може бидло, яке вкрало шапку, вкрасти в тебе свідомість і здоровий глузд!все буде добре!українці, які в європі з тобою!!!

я уже давно ни по кому не скучаю,
и на левые звонки не отвечаю.

в наушниках "dear u" а в голові "шукай" бумбокса.

цей тиждень надзвичайно важко йде, завтра останній день і в пт вже вихідний, але для мене тут кожен день ніби вихідний.
оце нічогонеробіння доведе мене до кінця.
кожного дня те й роблю, що потрапляюся на новини, які б я краще ніколи і не знала.

здається я втрачаю зір.
мені болять очі.

на вихідних має приїхати до мене папаа, я дуже вже хочу його побачити.
я дуже сильно за ним скучила.
коли була вдома, то його бачила від сили вечір.

часом хочу додому, а часом думаю, що краще лишитися тут.

мама кожного дня нагадує мені про те, що я мала б зробити на наступний рік, але все, я сиджу склавши руки.я не знаю чи хочу я цього.постійно задаюся питанням:"а чи треба це мені?"відповідь то очевидна!але я не поступаюся навіть своїй свідомості.принципихуїнципи.

все, що залишилося, так це чекати "манни небесної".
я таак хочу розмов ні про що, ви собі і уявити не можете

ти, мабуть, тільки для мене завжди будеш хороший.
списую простирадла алкоголем і тишею.
знову вичавлюю совість недостиглими лаймами,
я приречена на те, щоб тебе залишити…
бо в такій любові-ні, не треті, другі бувають зайвими!

відчуття ніби їду в польщу вперше, ніби раніше нікуди і не їхала, ніби не віддирала від себе людей, як пластир з свіжих-колотих ран.все хороше рано чи пізно закінчується, погоджуюся, але цього хорошого було дійсно за мало, для цих таких довгих трьох днів в очікуванні однієї лише зустрічі, яка стала успішно проваленною.