Відчуй

Щоранку ми виповзаємо з теплих ліжок. Не важливо, просто теплих чи нагрітих кимось за ніч. Ми вмиваємось, змиваючи сни, стираючи шарм ночі. Ми йдемо в буденність і живемо від години до години. Ми скаржимось, що немає пригод і не відбувається нічого цікавого, але коли щось таке все ж трапляється, нам страшно. Так, страшно, адже ми не звикли до нового. Кожен з нас потоплений у своїй реальності. Ми проживаємо день за днем, складаючи дивакуватий пазл життя. Надвечір ми можемо піти та брудно розважатись, можемо заварити чай і взяти книгу, можемо лягти і вникнути в фільм, можемо цілувати коханих. Реальності в нас різні, але проблема одна. Ми не змінюємо життя. Навіть якщо намагаємось, то це лиш часова ілюзія. Ми завжди повертаємось. До близьких чи далеких, ми повертаємось. Іноді хочеться припинити все та, як завжди, нам забракне духу. Милі, не вважайте мене самотньою божевільною. Божевілля навколо нас. Божевілля в кожному з нас. І так, рано чи пізно ми повертаємось до ліжка. Без різниці, яке воно. Хтось з нас бачить сни, комусь не завжди в цьому щастить. А на ранок все повторюється. Ми знову ховаємо щирість своїх поривань в турботах. На жаль, світ зараз такий, що ми повинні це робити, незалежно від бажань. Адже якщо не запхати ніжні мрії в глиб свого єства, то можна розплачуватись за це душевним, а то і фізичним, болем. Але надія живе. Завжди живе світло в зімкнутій долоні, яку ми можемо відкрити для світу, або відкрити для когось особливого. Ризикнути і отримати або ще більше турбот, або звільнення та щастя. І найкращі сни тихо залишаються на кінчиках вій, очікуючи слушного моменту, аби ожити.

Я маленька, дурненька дівчинка. Я повірила тобі. піддалась почуттям, замість того щоб сховати їх десь далеко в собі. А ти? Ти ж все це бачиш, чому ж ти нічого не робиш? Боїшся!Сумніваюсь, ти просто граєшся.тобі ж немає що втрачати. В будь якому разі страждати буду я, хоча, мені вже байдуже. Не в перший раз. Але ж ти, ти не такий як інші, ти або зміниш себе, або зламаєш мене.

Вона просто дивилась на нього…в ті сірі очі.на ту милу посмішку.дивилась і ловила себе на думці що повільно закохується в нього.він був потрібний для неї як наркотик.він снився їй.вона навіть почала складати вірші.а він…він навіть не пам'ятав її ім'я.бачив її декілька раз..і навіть не задумувався про неї.сумна історія сучасної любові.

Я була закохана в нього. Думала про нього, про те, де зараз він, з ким, чи добре йому, чи не холодно. У той час, як йому було все одно. Я настільки зневірилася, що мріяла скоріше забути його, його усмішку, сміх, його чарівні очі. І я охолола. Знаєш, охолола тоді, коли не чекала. Просто перестало перевертатися все всередині, коли хтось вимовляв його ім'я. І здавалося б, все відмінно, можна жити спокійно, веселитися, гуляти…але навіщо ? Я не бачила сенсу ні в чому.Не відчувала нічого. Я стала холоднішою на мільйони градусів до всього, що у мене було. А легше не стало. Тільки гірше.

кожна зустріч у нашому житті то є розділовий знак. одні люди лишають по собі знаки запитання, інші ставлять наприкінці речення три крапки. з кимось тебе завжди розділятиме тире, а хтось йтиме поряд, обережно малюючи після кожнї фрази акуратну кому. остерігайся тих, хто є тобі "другом" в лапках, і бережи того, з ким хочеться жити під знаком оклику.

. "коли він підписував мені книжку - я на нього дивилася. а зазвичай я дивлюсь на книжку!"

а тепер я звертаюсь до всіх, хто якимись аргументами намагається переконати когось в тому, що євромайдан і ті люди, що відстоюють частину свого рідного краю - скупчення сміття та рагулів, чи то зазомбованих опозицією людиськ. що б ви не вигадували, як би не виправдовували свою позицію, від цього нічого не зміниться. кожен обирає своє. і якщо хтось ще думає, що все це заради євроінтеграції, то розкрийте очі. невже не видно, що на сьогодні це вже трохи відійшло на другий план. якби народ не вийшов після непідписання угоди, це означало б, що ми змирились із діючою владою. але ми вийшли, що спровокувало всім відомі події, які нарешті відкрили істинне обличчя президента та всіх його посіпак (хоча і раніше ми це розуміли, та тепер надто вже явно бачимо. зараз і дурню має бути зрозуміло, що нами намагаються керувати не просто злодії, а нелюди, мафія, вбивці (…список можна продовжити)). і якщо вас це влаштовує, то не думайте про владу країни, бо вас це не зачіпає, не висовуйтесь, щоб потім не було проблем, захищайте “стабільну злиденність” свого життя як у фінансовому, так і моральному сенсі.ми ж українці - у нас всі хати скраю.я розумію, що можливості в мене нема, але мені щиро шкода і соромно за це, за те, що немаю можливості хоч якимись засобами протидіяти тим загарбникам, злодіям, що діють зараз в Криму особливо. але от цікаво, в нас всі претензії до влади через нестачу матеріальних благ. головне щоб гроші були і можна жити з будь-якою владою. але ж зараз навіть не йдеться про це (хоча всім завжди мало). зараз ті, хто на "полі бою" намагається захистити власну гідність та права. якщо президенту начхати на Конституцію країни, то дідько він лисий, а не президент. хоча..про що я? Він давно ж втік. тож перш ніж кричати про те, що вас дратують ці люди, які “тусувались” в центрі міста, подумайте, за скільки вас купили і чи цього досить, щоб залишитися людьми. і задумайтесь, чи не для вас же самих ті люди, патріоти виборюють свободу. а щодо так званих новин, де намагаються якомога більше бруду вилити на мітингувальників, на борців за свободу, за незалежну країну та за єдину країну. замість того, щоб слухати їх і вірити, краще просто підіть на місце події і гляньте, як там насправді. кажуть фестиваль влаштували. та я ще не бачила таких фестивалів у нас, де була б настільки злагоджена робота, де б настільки віддано піклувались про чистоту та порядок. просто так вже повелося в нас, що все повинно бути купленим, а на людські переконання ніхто не зважає. я надзвичайно вдячна всім, хто підтримує цих людей, справжніх борців. ви неймовірні. без вас Україна так довго не вистояла би. та що я це тут це все? просто не можеться мовчати. мені прикро, що не можу бути щодня там, де відстоюють. любіть Україну не зважаючи ні на що, адже хто як не ми. та шануйтесь, любі.

Мене накрило після новин і я вирішила все таки вилити свою думку і мабуть переживання сюди. Так ось. Яке відношення я маю до Криму? Яке відношення Крим має до мене? Відповідь мала б бути цілком очевидна - НІЯКОГО. Та насправді, на це питання мені дуже важко відповісти. Я його майже не знала. Була в гостях пару трійку раз. Два тижні морської та гірської дивовижі. Але що я тоді розуміла, у свої 12? Мені було смішно від того, що місцеві жителі казали, що кукурудзу та деякі інші овочі їм привозять “с Украины”. Моїм ще 12річними мізкам важко було осягнути цей парадокс (а Крим хіба ж не Україна?). Тоді це справді і щиро було смішно. Ніяково було, коли я не могла згадати слово “курица”. В голові крутилося “чіпси з куркою”. З куркою, курва! А треба було сказати “с курицей”, інакше мене не зрозуміли б (або зробили би вигляд, що не розуміють цю малу бандерівку). За тих два тижні я зрозуміла, що люблю насправді гори, а море - то так - освіжитись, порадувати око, глянути в далечінь і зрозуміти, що іншого берега ти не просто не бачиш, а його взагалі немає. Кримські гори прекрасні. Та й все там гарне (якщо це природа). Та щодалі в місто (це був Судак), тим більше бачиш чогось такого… не свого, наче дивишся старі бабусині фото… з Радянського союзу. Та скільки щастя було, коли десь чулась українська мова! А коли нею говорять до тебе - це аж розчулює. Чесно. Страшно було зрозуміти, що майже всі журнали й газети в кіосках - російськомовні. Я взагалі цього не могла зрозуміти, якщо чесно. Але ж що я там розуміла, у свої 12? І Крим мене не полюбив. Виштовхав у мені бажання лишатися на довше, а тим паче - колись туди повернутися. (Насправді ж все це було банально - я просто отруїлася чебуреком і хотіла скоріше бути вдома :) але враження останні були саме такими. І люди. Люди там точно не мої. За той короткий час таки можна було це зрозуміти. А міста творять люди, все ж. А тепер він належить не Україні. Тепер вже вони виправдано можуть казати про овочі (якщо ще привозять, звісно). Все вищенаписане свідчить про мою НЕ-прихильність до Криму. Та насправді, це байдужість до тих людей, які байдужі до нас. Навіть не так. До тих, хто ненавидить нас й називає фашистами. Мені не шкода того Криму в переважній його більшості. Але й невимовно прикро за всіх, хто цього не хотів допустити. Їх ніхто не спитав, забув спитати, зробив вигляд, що забув… І важко навіть висловити злість на всіх, хто сподівається на допомогу Росії від гніту бандерівців (від якого, перепрошую в сраку, гніту?!). Та це вже тема дуже мусолена не один і не два рази. Чого мені насправді шкода - то це (як би по-дурному воно не прозвучало) політичної(чи як там) карти моєї країни. Ми не виглядаємо цілісними без того маленького півострова. І я точно так само шкодувала би за будь-якою іншою областю України, в якій навіть ні разу не була. Бо це ж наше, розумієте? (та розумієте, я знаю). Наше. Я все своє свідоме життя так думала і буду думати надалі. Бо це важко в собі пересилити. Принаймні так раптово. І в школі я для чогось вчу все те районування, економічний розвиток кожної маленької території, вчила показники смертності та народжуваності. І мушу з цим жити далі, з цими (непотрібними?) знаннями. Знаю, це не причина говорити, що воно все моє. Але не знаю, як сказати. Думаю, дехто мене й так зрозуміє. Фізично, звісно, це мене ніяк не зачіпає. Та й морально не так, щоб аж. Але я знаю, що рано чи пізно до мене прийде те справжнє розуміння всієї трагічності того, що сталося. 24 області і АР Крим. 25 область? Здавалося б, хоча б через це він відділений ніби несвідомо. Але саме той додаток “і” робить Україну такою, як вона повинна бути (чи повинна була бути..) Але, здається, ми остаточно втратили свій півострів. А він особливо й не пручається. Головне, щоб всім було добре. Та біда в тому, що добре всім не буде. І кажуть “если любишь - отпусти”. Ну я відпустила, хоча особливо й не любила ніколи. Та хай там як, а мені бракуватиме його. І я все ще чомусь думаю, що все стане на свої місця. Все буде саме так, як повинно бути. Якнайкраще. Для кожного з нас і для кожного з них.

"чужий" він і є чужий. що в ньому хорошого? а свій - він теплий. у нього і очі інші. свій - він трішки як ти сам.

Запам’ятай, загадувати і планувати на перед своє життя, це тупо і не варто навіть цього робити. Впевнилась я в черговий раз…все змінюється настільки швидко, твої плани, твої дії і люди навколо тебe.ще півтора місяця тому я відчувала самотність…скуку та відчай, а зараз у моєю животі починають відроджуватись метелики. І скажу вам, що це найкраще відчуття, яке тільки може бути, ніяке захоплення чимось чи нове хобі цього не замінить…це зовсім не те.Я починаю вірити в купідонів, вистріл стріли “бац” і в один момент ти вже живеш від зустрічі до зустрічі з твоєю людиною, ти завжди знав що вона є, але до цього моменту вона була не помітною для тебе і не відігравала ніякої ролі у твоєму житті, аж поки вас не торкнулась ця сама стріла амура.Ти сидиш і думаєш "блін, та це навіть не мій типаж, мені завжди подобалось щось зовсім інше, і уявяла я по іншому це все.." але один момент, одна зустріч і ти якимось дивним чином не можеш зупинитись, тебе тягне і тягне до цієї людини.тобі хочеться завжди бути поруч, бути у кругозорі її 24 години на добу, її жарти найкращі які ти тільки чула коли не-будь, а поцілунки та обійми підносять тебе на 7 небо.Ти кажиш собі ще рано і ти не любиш цієї людини, ну тобто по ідеї, ”по сценарію” всіх стосунків, ще не можеш любити, але але..ти ловиш себе на думці, що думок у тебе крім цієї людини і немає.ти прокручуєш у голові розмови, дії, рухи її.коли ви на відстані тобі здається що ви все одно поруч і думками ви завжди разом. Ти знаєш людину декілька днів, а тягне тебе до неї з неймовірною силою, кожну секунду твого життя.Найбільше, що просто не пояснюється це те, що тобі нічого в принципі і не треба..просто покласти свою голову на її плече і все стає в житті на стільки не потрібним і відходить на інший план.ти ніби у іншому світі, у своєму, точніше вже у вашому неповторному світі, який здавалося б ніхто ніколи і не зрозуміє.Найприкольніше те, що ти себе ведеш взагалі не так як завжди, і ти сама собі задаєш питання чому я веду себе як дибіл?
По-дитячому наївно, безтурботливо і смішно.)
Тобі не хочеться абсолютно думати, ні про що, тобі просто хочеться посміхатись, ніжитись і радіти моментові.
Цікаво можливо це ї називають любов’ю?
Хм …я незнаю …коли ви разом тобі здається що ти робиш усе не правильно, що ти все і завжди тепер псуєш, ти так боїшся зіпсувати враження і ставлення до себе, так страшно розчарувати свою “знахідку”, що ти ще більше починаєш поводити себе як придурок.Ти розумієш, що тепер для цієї і тільки для цієї людини ти починаєш дозволяти більшого чим раніше дозволяла взагалі самій собі і це водночас страшить. Ти починаєш думати про взаємність, бо по трохи ти розумієш, що ти вже далеко втекла з області симпатії, але ось ніяк не можеш дізнатись чи ви на одному рівні емоцій, це звісно покаже час, так ти себе і заспокоюєш.
В якийсь момент ти переосмислюєш свої останні дії та вчинки і доходиш висновку, що у тебе в один момент абсолютно змінились пріоритети, тепер ти з легкістю можеш проміняти улюбленну або просто корисну для тебе справу на свою “знахідку”, і що саме дивовижно, що у тебе навіть не виникає ніяких докорів сумління, ти просто на просто зіштовхуєш все на самий банальний збіг обставин та долю. Твоє життя набирає нового подиху, свіжості, нових не схожих на ті всі попередні емоцій, ти щаслива, ти відчуваєш що ти живеш.
Правду кажуть якщо ніколи не любив, вважай не жив.