Є люди, як тепла ковдра,
З ними ти завжди вдома.
Вони вірно тримають руку,
Й не дозволять упасти духом.
Є люди терпкі, як вишні.
З ними гірко, та хочеш все більше.
І хоч не знаєш чого чекати,
Та післясмак тих моментів вартий.
Є ж люди, як шматок льоду.
Таких серцем не розтопиш до скону.
Такі гостро врізаються в душу.
І холодом своїм душать.
Нас безліч, всі по-своєму різні,
Прозорі, світлі, темні, мутні.
Та найважливіше з мільярдів тих,
Вибрати просто людей своїх.

Тебе не стало, як же так?
Для чого смерть тебе забрала?
Твоє життя потрібне нам,
Чом тебе доля покарала?

І сумно так, і сльози ллються,
В навушниках - твої пісні…
Тебе забути вже не вдасться,
Й нестерпно боляче мені..

Я згадую, на Бандерштаті
Співав ти для людей тоді
Відверто так, всі були раді,
І тексти знають всі твої…

Така безглузда катастрофа.
Аварія, за нею смерть…
Для мене стало справжнім шоком,
Не хочу вірити я в це!

Кузьма, ти вічно в моїм серці,
Твої пісні лунають всюди,
В колонках грають на повторі,
Прошу вас, пам'ятайте, люди!

Життя - це мить, і смерть - наш ворог,
Що забирає сили в нас.
І Скрябіна пісні навіки
Звучать хай скрізь і повсякчас.

Ти був справжній. Твої пісні - це нєчьто. тепер ти Там. Скрябін Кузя, нехай земля тобі буде пухом. очьортмоїочі: `(

А він ніколи не дивився в очі.
Сміявся, говорив і не дививсь.
Вона топтала у собі жіноче,
і думала "ну от ми і злились"

А він ніколи не дарив їй квіти.
Навіщо ця історя дурна?
А ще бувало, говорив, що діти,
То зайве, непотрібне, то вина.

І спать лягав на інший кінець світу
Вона змерзала в самоті ночей,
Дітей чекала, поцілунків, квітів,
І довгий погляд дорогих очей.

Життя котилось тихим перекотом.
Лічила зморшки, прала і пекла.
Він цілував її на свято… ротом.
Вона вмирала, плакала й не йшла….

То їсть вона є. Ця жопа. Країна в боргах. Обкрадена, кажецця, далі нікуди.А потом читаєш про нові афери, откати і думаєш "Бля, невже ше не все покрали? Коли ж вони вдавляться?!".

Або от ми. Всі знають, шо зарплати українців в рази менші, чим у Європі.Но це не мішає нам скуповувать воєнну форму, берці, каски і все остальне. Цілими тоннами.Везти його фурами, машинами і просто переносити на собі. Мені кажецця, шо в Європі вже пусті склади. Там мо тіки один берць валяється і європейське удівлєніє в пєрємешку з шоком.

Я думаю, шо це звязано з нашою національною рисою - взаємодопогою в тяжкі мінути. Вона годами спала-спала, а на війні та ще й раніше, -на майдані, проснулась.

І понеслось. Тепер ця взаємодопомога живе в нашій жизні під кодовим названієм "Дуже нада".

І якшо дуже нада, ми можем купить даже космічєський корабль. І спутнік на сдачу.

А потом опять сидіть і бідкаться, шо "голі, босі і в вінку" (в дубльонці і валянках, часто брендових), їсти нічого (з силою закриваючи забитий городиною і консервацією погреб), і вопше "добрий день, немає грошей" (ховаючи пачку під матрас).

Вопше, таку удівітєльну економічєську ситуацію, яку можна назвать красівим словом "феномен", дожни ізучать якісь світові учьоні-фінансісти. Но, боюсь, вони не справляться. Тут нельзя об'яснить все якоюсь научной логікой.

Треба підключать екстрасенсів.

Но, тут є опасность. Якшо екстрасенс зафіксірує під яким матрасом лежить пачка, то може получить в своє ясновидяще око і більше на нього нічого, крім дулі не бачить.

Так шо лучче оставить цей феномен неізучєнним.

Як Всесвіт.

Український.

Хочеться написати роман. Великий. Про те що я бачила і відчувала минулий рік. Про те, як мінялася доля України, а разом з нею змінювалися долі людей. Все взаємозв'язано. Інколи ці звязки очевидні, а інколи вони не такі явні. А інколи взагалі їх не можна помітити, поки не почнеш все розкладати по поличкам.
Як люди знаходили один одного і втрачали.
Як у одних, під свистом куль розквітала в серці сяюча квітка кохання, а у інших в теплому і затишному домі, душу розривала невимовна туга.
Про те як зустрічались люди, які за інших обставин ніколи би не зустрілись.


Як змінювалась свідомість прагматиків і скептиків.
Якими помітними ставали, чорні думки деяких людей.
Як деяких війна зробила нещасними, а деяких щасливими.
Про неймовірне переплетення доль і шляхів.
Про те що нічого в цьому світі не відбувається просто так.
Про те що кінець цієї “історії однієї країни і багатьох її людей” обов'язково буде щасливий.
Але ні. Не буду писати. Зарано. Я ще дивлюся. Дивлюся і запам'ятовую. Зсередини. Це ще не кінець. Я відчуваю, що буде ще чимало сюжетних поворотів, я хочу їх побачити. Або прожити. Я теж частина цієї історіїї. І ви всі. Але я обов'язково напишу.

— нас зливають, всьо пропало! - волає вкраїнець, і наче (як зробили б московити) має стрімко тікати і зйобувати навпростець через яруги і куширі. Але він, волаючи пораженчєску мантру про повну жопу і жирних генералів-запроданців, з сокирою напєрєвєс, волонтерським клумаком під пахвою і минометом в кишені, куярить, наче сайгак, в бік супротивника, гандонить всіх і вся, палить ворожі редути, мов сірникові коробки, зажмуривши очі, виносить в повітря непереможного кадирівського бетеера і з воплем "аааа!!! кругом зрада!!!" несеться за новою порцією антикацапського напалму. Отут московити й прокололись. Вони думали, що це суттєва панікьорська вада, а це просто обична риса характеру - докуя пиздіти коли скрутно

SWITWTOBI

Самые популярные посты

3

Якщо ви прийшли до когось додому і побачили, що там ...

3

То їсть вона є. Ця жопа. Країна в боргах. Обкрадена, кажецця, далі нікуди.А потом читаєш про нові афери, откати і думаєш "Бля, невже ше н...

3

21.11.2014

Перший рік з дня початку Революції Гідності. і, до речі, з Новим роком ^^

2

Хочеться написати роман. Великий. Про те що я бачила і відчувала минулий рік. Про те, як мінялася доля України, а разом з нею змінювалися...

2

Сумненьке якесь написалося, вибачайте. Дівчатка, ну ...

А він ніколи не дивився в очі. Сміявся, говорив і не дививсь. Вона топтала у собі жіноче, і думала "ну от ми і злились" А він ніколи ...

2

Дівчатка, сьогодні Хеловін. Можна не малюватися.