Відчуй

Є люди, як тепла ковдра,
З ними ти завжди вдома.
Вони вірно тримають руку,
Й не дозволять упасти духом.
Є люди терпкі, як вишні.
З ними гірко, та хочеш все більше.
І хоч не знаєш чого чекати,
Та післясмак тих моментів вартий.
Є ж люди, як шматок льоду.
Таких серцем не розтопиш до скону.
Такі гостро врізаються в душу.
І холодом своїм душать.
Нас безліч, всі по-своєму різні,
Прозорі, світлі, темні, мутні.
Та найважливіше з мільярдів тих,
Вибрати просто людей своїх.

мир, труд, май!
сиди дома, умирай

вперше.

Тебе не стало, як же так?
Для чого смерть тебе забрала?
Твоє життя потрібне нам,
Чом тебе доля покарала?

І сумно так, і сльози ллються,
В навушниках - твої пісні…
Тебе забути вже не вдасться,
Й нестерпно боляче мені..

Я згадую, на Бандерштаті
Співав ти для людей тоді
Відверто так, всі були раді,
І тексти знають всі твої…

Така безглузда катастрофа.
Аварія, за нею смерть…
Для мене стало справжнім шоком,
Не хочу вірити я в це!

Кузьма, ти вічно в моїм серці,
Твої пісні лунають всюди,
В колонках грають на повторі,
Прошу вас, пам'ятайте, люди!

Життя - це мить, і смерть - наш ворог,
Що забирає сили в нас.
І Скрябіна пісні навіки
Звучать хай скрізь і повсякчас.

Ти був справжній. Твої пісні - це нєчьто. тепер ти Там. Скрябін Кузя, нехай земля тобі буде пухом. очьортмоїочі: `(

"Немає" в значенні когось - пишеться разом.
Просто запам'ятайте будь ласка

А він ніколи не дивився в очі.
Сміявся, говорив і не дививсь.
Вона топтала у собі жіноче,
і думала "ну от ми і злились"

А він ніколи не дарив їй квіти.
Навіщо ця історя дурна?
А ще бувало, говорив, що діти,
То зайве, непотрібне, то вина.

І спать лягав на інший кінець світу
Вона змерзала в самоті ночей,
Дітей чекала, поцілунків, квітів,
І довгий погляд дорогих очей.

Життя котилось тихим перекотом.
Лічила зморшки, прала і пекла.
Він цілував її на свято… ротом.
Вона вмирала, плакала й не йшла….

То їсть вона є. Ця жопа. Країна в боргах. Обкрадена, кажецця, далі нікуди.А потом читаєш про нові афери, откати і думаєш "Бля, невже ше не все покрали? Коли ж вони вдавляться?!".

Або от ми. Всі знають, шо зарплати українців в рази менші, чим у Європі.Но це не мішає нам скуповувать воєнну форму, берці, каски і все остальне. Цілими тоннами.Везти його фурами, машинами і просто переносити на собі. Мені кажецця, шо в Європі вже пусті склади. Там мо тіки один берць валяється і європейське удівлєніє в пєрємешку з шоком.

Я думаю, шо це звязано з нашою національною рисою - взаємодопогою в тяжкі мінути. Вона годами спала-спала, а на війні та ще й раніше, -на майдані, проснулась.

І понеслось. Тепер ця взаємодопомога живе в нашій жизні під кодовим названієм "Дуже нада".

І якшо дуже нада, ми можем купить даже космічєський корабль. І спутнік на сдачу.

А потом опять сидіть і бідкаться, шо "голі, босі і в вінку" (в дубльонці і валянках, часто брендових), їсти нічого (з силою закриваючи забитий городиною і консервацією погреб), і вопше "добрий день, немає грошей" (ховаючи пачку під матрас).

Вопше, таку удівітєльну економічєську ситуацію, яку можна назвать красівим словом "феномен", дожни ізучать якісь світові учьоні-фінансісти. Но, боюсь, вони не справляться. Тут нельзя об'яснить все якоюсь научной логікой.

Треба підключать екстрасенсів.

Но, тут є опасность. Якшо екстрасенс зафіксірує під яким матрасом лежить пачка, то може получить в своє ясновидяще око і більше на нього нічого, крім дулі не бачить.

Так шо лучче оставить цей феномен неізучєнним.

Як Всесвіт.

Український.

Хочеться написати роман. Великий. Про те що я бачила і відчувала минулий рік. Про те, як мінялася доля України, а разом з нею змінювалися долі людей. Все взаємозв'язано. Інколи ці звязки очевидні, а інколи вони не такі явні. А інколи взагалі їх не можна помітити, поки не почнеш все розкладати по поличкам.
Як люди знаходили один одного і втрачали.
Як у одних, під свистом куль розквітала в серці сяюча квітка кохання, а у інших в теплому і затишному домі, душу розривала невимовна туга.
Про те як зустрічались люди, які за інших обставин ніколи би не зустрілись.

Як змінювалась свідомість прагматиків і скептиків.
Якими помітними ставали, чорні думки деяких людей.
Як деяких війна зробила нещасними, а деяких щасливими.
Про неймовірне переплетення доль і шляхів.
Про те що нічого в цьому світі не відбувається просто так.
Про те що кінець цієї “історії однієї країни і багатьох її людей” обов'язково буде щасливий.
Але ні. Не буду писати. Зарано. Я ще дивлюся. Дивлюся і запам'ятовую. Зсередини. Це ще не кінець. Я відчуваю, що буде ще чимало сюжетних поворотів, я хочу їх побачити. Або прожити. Я теж частина цієї історіїї. І ви всі. Але я обов'язково напишу.

— нас зливають, всьо пропало! - волає вкраїнець, і наче (як зробили б московити) має стрімко тікати і зйобувати навпростець через яруги і куширі. Але він, волаючи пораженчєску мантру про повну жопу і жирних генералів-запроданців, з сокирою напєрєвєс, волонтерським клумаком під пахвою і минометом в кишені, куярить, наче сайгак, в бік супротивника, гандонить всіх і вся, палить ворожі редути, мов сірникові коробки, зажмуривши очі, виносить в повітря непереможного кадирівського бетеера і з воплем "аааа!!! кругом зрада!!!" несеться за новою порцією антикацапського напалму. Отут московити й прокололись. Вони думали, що це суттєва панікьорська вада, а це просто обична риса характеру - докуя пиздіти коли скрутно

Перший рік з дня початку Революції Гідності. і, до речі, з Новим роком ^^

— Милый, у тебя текут сопли…
— Пусть текут, дорогая, это сопли радости..

Дівчатка, сьогодні Хеловін. Можна не малюватися.