Щоранку ми виповзаємо з теплих ліжок. Не важливо, просто теплих чи нагрітих кимось за ніч. Ми вмиваємось, змиваючи сни, стираючи шарм ночі. Ми йдемо в буденність і живемо від години до години. Ми скаржимось, що немає пригод і не відбувається нічого цікавого, але коли щось таке все ж трапляється, нам страшно. Так, страшно, адже ми не звикли до нового. Кожен з нас потоплений у своїй реальності. Ми проживаємо день за днем, складаючи дивакуватий пазл життя. Надвечір ми можемо піти та брудно розважатись, можемо заварити чай і взяти книгу, можемо лягти і вникнути в фільм, можемо цілувати коханих. Реальності в нас різні, але проблема одна. Ми не змінюємо життя. Навіть якщо намагаємось, то це лиш часова ілюзія. Ми завжди повертаємось. До близьких чи далеких, ми повертаємось. Іноді хочеться припинити все та, як завжди, нам забракне духу. Милі, не вважайте мене самотньою божевільною. Божевілля навколо нас. Божевілля в кожному з нас. І так, рано чи пізно ми повертаємось до ліжка. Без різниці, яке воно. Хтось з нас бачить сни, комусь не завжди в цьому щастить. А на ранок все повторюється. Ми знову ховаємо щирість своїх поривань в турботах. На жаль, світ зараз такий, що ми повинні це робити, незалежно від бажань. Адже якщо не запхати ніжні мрії в глиб свого єства, то можна розплачуватись за це душевним, а то і фізичним, болем. Але надія живе. Завжди живе світло в зімкнутій долоні, яку ми можемо відкрити для світу, або відкрити для когось особливого. Ризикнути і отримати або ще більше турбот, або звільнення та щастя. І найкращі сни тихо залишаються на кінчиках вій, очікуючи слушного моменту, аби ожити.