Мене накрило після новин і я вирішила все таки вилити свою думку і мабуть переживання сюди. Так ось. Яке відношення я маю до Криму? Яке відношення Крим має до мене? Відповідь мала б бути цілком очевидна - НІЯКОГО. Та насправді, на це питання мені дуже важко відповісти. Я його майже не знала. Була в гостях пару трійку раз. Два тижні морської та гірської дивовижі. Але що я тоді розуміла, у свої 12? Мені було смішно від того, що місцеві жителі казали, що кукурудзу та деякі інші овочі їм привозять “с Украины”. Моїм ще 12річними мізкам важко було осягнути цей парадокс (а Крим хіба ж не Україна?). Тоді це справді і щиро було смішно. Ніяково було, коли я не могла згадати слово “курица”. В голові крутилося “чіпси з куркою”. З куркою, курва! А треба було сказати “с курицей”, інакше мене не зрозуміли б (або зробили би вигляд, що не розуміють цю малу бандерівку). За тих два тижні я зрозуміла, що люблю насправді гори, а море - то так - освіжитись, порадувати око, глянути в далечінь і зрозуміти, що іншого берега ти не просто не бачиш, а його взагалі немає. Кримські гори прекрасні. Та й все там гарне (якщо це природа). Та щодалі в місто (це був Судак), тим більше бачиш чогось такого… не свого, наче дивишся старі бабусині фото… з Радянського союзу. Та скільки щастя було, коли десь чулась українська мова! А коли нею говорять до тебе - це аж розчулює. Чесно. Страшно було зрозуміти, що майже всі журнали й газети в кіосках - російськомовні. Я взагалі цього не могла зрозуміти, якщо чесно. Але ж що я там розуміла, у свої 12? І Крим мене не полюбив. Виштовхав у мені бажання лишатися на довше, а тим паче - колись туди повернутися. (Насправді ж все це було банально - я просто отруїлася чебуреком і хотіла скоріше бути вдома :) але враження останні були саме такими. І люди. Люди там точно не мої. За той короткий час таки можна було це зрозуміти. А міста творять люди, все ж. А тепер він належить не Україні. Тепер вже вони виправдано можуть казати про овочі (якщо ще привозять, звісно). Все вищенаписане свідчить про мою НЕ-прихильність до Криму. Та насправді, це байдужість до тих людей, які байдужі до нас. Навіть не так. До тих, хто ненавидить нас й називає фашистами. Мені не шкода того Криму в переважній його більшості. Але й невимовно прикро за всіх, хто цього не хотів допустити. Їх ніхто не спитав, забув спитати, зробив вигляд, що забув… І важко навіть висловити злість на всіх, хто сподівається на допомогу Росії від гніту бандерівців (від якого, перепрошую в сраку, гніту?!). Та це вже тема дуже мусолена не один і не два рази. Чого мені насправді шкода - то це (як би по-дурному воно не прозвучало) політичної(чи як там) карти моєї країни. Ми не виглядаємо цілісними без того маленького півострова. І я точно так само шкодувала би за будь-якою іншою областю України, в якій навіть ні разу не була. Бо це ж наше, розумієте? (та розумієте, я знаю). Наше. Я все своє свідоме життя так думала і буду думати надалі. Бо це важко в собі пересилити. Принаймні так раптово. І в школі я для чогось вчу все те районування, економічний розвиток кожної маленької території, вчила показники смертності та народжуваності. І мушу з цим жити далі, з цими (непотрібними?) знаннями. Знаю, це не причина говорити, що воно все моє. Але не знаю, як сказати. Думаю, дехто мене й так зрозуміє. Фізично, звісно, це мене ніяк не зачіпає. Та й морально не так, щоб аж. Але я знаю, що рано чи пізно до мене прийде те справжнє розуміння всієї трагічності того, що сталося. 24 області і АР Крим. 25 область? Здавалося б, хоча б через це він відділений ніби несвідомо. Але саме той додаток “і” робить Україну такою, як вона повинна бути (чи повинна була бути..) Але, здається, ми остаточно втратили свій півострів. А він особливо й не пручається. Головне, щоб всім було добре. Та біда в тому, що добре всім не буде. І кажуть “если любишь - отпусти”. Ну я відпустила, хоча особливо й не любила ніколи. Та хай там як, а мені бракуватиме його. І я все ще чомусь думаю, що все стане на свої місця. Все буде саме так, як повинно бути. Якнайкраще. Для кожного з нас і для кожного з них.