i'll missing you

Я вірю, я знаю. Одного разу ти прийдеш

От так хочеш зробити це літо цікавішим, стараєшся розрядити обстановку, якісь пікінікі шашлики, а ніхто не цінує. Ненавиджу бути організатором, беру на себе занадто багато! А їм ще й не подобається.Набридло дбати про всіх, і зовсім не про себе. І сьогодні це просто черговий доказ того, що кожен сам по собі. Я не свята теж, але..Чому я дбаю про всіх, навіть будучи за кордоном, стараюсь зробити сюрприз, подарунок різними шляхами, а інші чомусь не вважають що я теж на це заслуговую? Мені теж було б приємно. Чому, коли я стараюсь щось зробити, інші не прикладають до цього зусиль ? Я одна не зможу.Без вас.І питання чому я себе так поводжу не є до речним. Мне псує таке відношення.Мені більше не хочеться старатись.Навіть доброта, теж має межу.І все рівно, я стараюсь робити так щоб всім було добре, лиш не мені.Йду на уступки, терплю ваші вибрики.А, власне, для чого ? Мені набридло.Стану такою як ви. Ви всі. І не треба дивуватись.В цьому винна не я. Моя відданість ламається від відсутності розуміння, що таке справжня дружба.А не тільки слова.Слова брешуть.

Ты выгребаешь из себя последние крошки души, и отдаёшь не тому человеку. Он забирает эти осколки, впускает ветер в открытые раны, не закрывает дверь.

А ты как дибил стоишь и ждёшь, ждёшь того, что он склеит и вернётся; вернётся, и отдаст.

Но никто не приходит.

А раны зияют.

И тут они остановились.
- Но я всё-таки боюсь. - сказала девушка
- Чего же? - испугался юноша
- Хочешь расскажу тебе одну историю, которая стала легендой, а затем превратилась в миф?
- Конечно, если хочешь.
Давным-давно…

Давным-давно на территории бескрайних морей и лесов была большая община так называемых амазонок. Вождь их была могущественной колдуньей, способной превращать одну материю в другую. И была у неё дочь. В тем времена им запрещалось влюбляться в мужчин, они имели право лишь провести одну ночь ради продолжения их рода. И вот однажды девушка Арта, дочь колдуньи, встретила прекрасного юношу - воина. Он истекал кровью в лесу, после засады воительниц, но та спасла его, уведя в свою общину. Когда мать узнала об этом, очень разозлилась. Но Арта пообещала отправить юношу обратно, как только он встанет на ноги.
Шли недели. Девушка полюбила его всем сердцем, как и он её. Когда пришло время расставаться, Арта решила бежать со своим возлюбленным из общины.
Но мать почувствовала это и разгневалась. Она вытащила Арта за волосы и сказала, что превратит её любимого в камень.
Девушка побежала на место, где они договорились встретиться и, увидев большой камень, рухнула без чувств.
Колдунья сказала ей потом, что она сможет превратить любимого обратно в человека, если очень сильно захочет и найдёт способ это сделать.
Каким богам только девушка не молилась, пока прошло 20 лет. Но сердце постепенно забыло юношу. Арта стала царицей, жестокой и кровожадной.
Община превратилась в маленькое государство. Как-то Арта повстречала человека, который проезжал мимо в сопровождении воинов. Этот человек сильно напомнил ей того юношу, которого мать превратила в камень, но постаревшего на 20 лет.
Она решила пригласить их к себе, напоила их и накормила. Когда путники легли спать, она решила поговорить с этим человеком. Он рассказал ей, что мать Арта пригрозила ему, если побег случится, что уничтожит весь его род. Юноша тогда был доверчив и решил как можно быстрее сбежать. Потом прошли годы и он женился на дочери своего сослуживца.
Когда Арта узнала эту страшную правду, она обезумела от горя, выгнала всех гостей и убежала к морю.
Когда сестра её пыталась найти, то поняла, что Арта бросилась со скалы в море.
По преданию, от неё осталось каменное сердце, которое упало на дно моря. А когда страшный шторм поднял всё со дна - камень пристал к дикому берегу и становился больше, больше, больше - пока наконец не превратился в скалу.

Так хочеться сюди писати.Що разу коли відкриваю, думаю зараз напишу, вискажуть, а потім забуваю думки тікають, і я знову ребложу прості цитати. Забула, забула як це виговоритись навіть сюди.Навіть зараз я не можу видавити з себе щось, що могла колись.А колись і вірші писала.Здається і читаю багато, і словниковий запас вже немаленький, але сказати? Сказати не можу.

Думала, що я трохи тай знаюсь у цьому житті. Виявилось, що я дилетант.Я дійсно багато чого не розумію.Таке враження що живу на окремій планеті, своїми думками, своїми словами, і своїм розумінням. І зазвичай спроба, пояснити комусь те, що я думаю і те, що в мені, завершується поразкою. От і приходиться бавитись з ними в їхні же ігри. Мені завжди здавалось що інша ніж інші, що не так все сприймаю. Може воно і так, може і ні.Я запуталась у всьому.Я зараз живу тільки від приїзду до відїзду. Не можу знайти собі місця. В голові, здається, такий кавардак якого ще не було.Ящо я колись багато думала і обдумувала своє життя що і як, давала кожній думці місце, то зараз я просто, ніби, закидую в чорний ящичок все що думаю і боюсь його відкрити.Тому що там вже стільки всьо назбиралось, що відкриючи його буде боляче.Але однозначно все зміниться.А я зрозуміла, що змін я боюсь дуже.Мені подобається стабільність у всьому.А щось нове, для мене це завжди - страх, паніка, і провал.

І вірите, я знаю що справа в мені.Але як змінити своє відношення до світу, поняття не маю.

Я себе так переконувала, що забула, що пройшло. А власне, що мало пройти? Я була настільки впевнена в тому, що я до тебе нічого не відчуваю, і ніколи не відчувала, що це виявилось великою помилкою.Я й не знаю що відчуваю, що саме ? Обіду ? Злість ? Ненавість ? Любов? Спорідненість душ ? Твої очі-неба? Що це? І чому коли я бачу тебе болить ще більше? Це був секундний погляд, і біль ніби безкінчена. О так, цього разу ти був не один. І я аж ніяк не усвідомлювала, що може так боліти. Картало одне питання. Тебе теж?

Як ти там? А цікаво, ти теж так перечитуєш переписку щовечора? Скучаєш ? І ломаєш собі руки, тільки би не відправити бодай слова.Дивлячись на позначку " добавити в друзі " закриваючи очі, і легко вздихаючи заспокіюєшся, виключаючи все до біса ? Хотілось би вірити, що так. Що хоча б памятаєш, що бодай щось, та й було правдою

Але мої щічки ти любив завжди, я це памятаю..

Істинкт самонавіювання в мене працює добре, аднака

И всё же это была любовь. И та боль, которую я до сих пор помню

https://twitter.com/lenchhh

Кохання вбиває…

Ми закохуємося…закохуємося тоді, коли нам це потрібно або коли думаємо, що це нам потрібно…тоді, коли цього бажає наше серце, … коли ми цього бажаємо. Ми закохуємося… та не можемо перестати кохати, коли в цьому немає потреби, навіть тоді, коли ми свідомо розуміємо, що все досить. Я не хочу, не хочу більше відчувати цього пекучого болю в грудях…не хочу. Та нічого не можемо зробити з цим…ми намагаємося втопити себе в рутині буденних справ, затягуємо петлю часових рамок, кидаємося зі скелі нових захоплень… і кожного разу воскресаємо.

Ми закохуємося не в тих людей, в людей яким ми не потрібні, але вони стають для нас всім світом. І це проблема не їхня, а саме наша. Вони то ні в чому не винні…не змогли ми розтопи той вогонь у їх грудях…просто не змогли, хоч і намагалися. А що вони? Вони просто зачинили двері і вирішили ніколи їх тобі не відчивати. А навіщо? Ти їм не потрібний. І як би довго ти не стукав нічого не зміниться. І варто, напевно, зупинитися, розвернутися і піти звідти…та ми не можемо, ми не здатні цього зробити.

Ми не здатні, … не здатні відключити ті почуття, ми не в стані знайти ту кнопку, яка б це робила, а її так не вистачає в нашому житті.
І нам не залишається нічого іншого, як продовжувати кохати, кохати ту надію, яка ще залишилася…або робити вигляд, що залишалися…продовжувати себе обманювати і жити спогадами, яких ніколи не було.

Кохання це потвора, що слідує за тобою і твоїм коханням, яка харчується вашим сміхом, вашими дотиками, розмовами, вашими почуттями. І коли все обривається, вона не зникає, а залишається з кимось із вас. З тим хто ще кохає. І ось, коли ти один…самотньо продовжуєш кохати, вона так само ходить поряд. Тільки зараз вона не слідує за тобою, вона переслідує тебе, не відходить від тебе ні на крок, стає ще одною тінню.

І кожного разу обертаючись назад, ти спостерігаєш це виснажене тіло, ці пусті, голодні очі. Здавалося, що час вже давно повинен був її вбити, вона повинна була померти з голоду та ти цього не дозволяєш. Ти боїшся обірвати той зв’язок, ту невидиму нить, яка простягається в минуле. Ти час від часу кидаєш їй ті об’їдки минулого кохання. І вона продовжує за тобою йти.

Це все буде продовжуватись до тих пір поки хтось з вас не здасться. Ти або перестанеш оглядатися назад, перестанеш кидати їй харчі і врешті решт почуєш останній подих і звук падаючого тіла, не оглядайся – там більше немає на що дивитися. А тобі слід рухатися вперед. Або ти перестанеш вірити в майбутнє, обернешся і візьмеш в ней мотузку, яку вона тягає за собою, дочекаєшся поки вона принесе табурет і зробиш це…

Уже 5, чи я вже й сама не знаю який, день, відчуваю щось доволі не зрозуміле. Якусь таку тиху біль, яка прокидається раптово і убиває цілий день чи то вечір. Мені не хочеться нікого і нічого. Хоча ні, хочеться щоб просто зроуміли..Щоб зрозуміли що буває коли важко, і хочеться поруч дійсно вартої людини..а такої немає..От побачите щойно я появлюсь знову в мережі, ак ніхто і не зрозумію чому і навіщо я туди зовсім не заходила.Щей мене винною зроблять.Бо для них це не проблема, це я і моя поблема з якою я борюсь через усе своє прожите життя. шукаю розуміння, де його нема. Нажаль.

От я і вирішила, якщо сама то і буду боротись сама. Не треба цим банальних заспокоювань, брехливих слів " що все буде добре ", я була би рада якщо би і мною навіть просто помовчали зрозумівши поглядом.

Все котиться в якусь прірву.Це все звязане між собою і тягне помилки.Я далеко, все рідше спілкування з мамою, по моїй вині.Я сама не знаю що зі мною.Як це нахвати і яку причину цьому надати.Я хочу щоб все було як раніше.Будь ласка.

Але напевно прийдеться жити з цими змінами дальше.Але це так важко.Я втомилась.Нестерпно втомилась.І в цей момент біля мене зовсім нікого.

Напевно я заслужила.

Давить душу це осіннє олово, Тож не дивно, що самі собі Ми пускаєм кулі часом в голови, Закусивши зойки на губі.

ВасильСимоненко

А у вас теж так буває, щоб від пісні душа переверталась? Від слів, мурашки по шкірі? Від спогадів душа помирала?

В мене так завжди.

Як же мені набридло прикидати.А так хочеться сісти з людиною, будь - якою, лиш би розуміючою. Розказати як болить, як травить душу. Як важко жити, коли ти сам не свій. Коли ти є і тебе нема. Коли ти свій, але чужий.. Коли ти хочеш справжнього тепла, та навіть лиш від слова.Лиш би тепло, лиш би щиро. Коли хочеш бути комусь потрібною, на трошки, відчути це щастя. А натомість..Занурюєш своє бажання куди поглибше, і живеш собі з ним.Тільки би про нього ніхто не дізнався.Але це бажання часто винурюється назовню із болем і приказом " будь слабкішою, позволь себе любити, позволь любити собі " Та це всього лиш 5 хвилина слабкість, і потім ти нову стаєш " залізною леді " і живеш за принципом - краще нічого ніж боляче.

Але це добіса не правильно.Не правильно.І я вже не можу так..Навіть якщо все добре назовні, всередині так не є. Скільки ще?

Я так втомилась. Втомилась від цього світу, від цих людей, від того що біля мене немає людинки поруч, якій я б могла віддати всю свою любов, в мені її вже вдосталь. Я не одна, але живу ніби сама, коли біля мене нікого нема. Це так важко, насправді важко.Коли ти не знаєш куди себе подіти, від того що тобі не дає щось дихати. Ти не можеш вдихнути на повні груди, і з болем видихаєш все що залишилось доброго в тобі. Я втомилась вдавати вигляд що мене це не обходить, коли мене болить. Я вкотре боюсь показати свої почуття, розказати комусь що я відчуваю, чомусь їхні допомоги роблять тільки гірше. А я так би хотіла з кимось відчути себе справді щасливою. Згадувати кожин дотик його обіймів, кожен звук і інтонацію його голосу, відчувати смак його солодких губ, і тепло його щирості. Щоб хоча б на момент забути про всю біль яку я зараз відчуваю. Щоб прокинутись, і знати що в мене є ти. Що ти зі мною, що з тобою я. Що в нас є завтра. Я так хочу щоб ти мене зрозумів, відчув. Ніхто не ти, а хто ти я й сама не знаю.Але я прошу, прийди. Допоможи не згаснути. Людина без кохання жити не може. І я не можу. Поверни мені небо, на якому моє сонце ще живе.