Як же мені набридло прикидати.А так хочеться сісти з людиною, будь - якою, лиш би розуміючою. Розказати як болить, як травить душу. Як важко жити, коли ти сам не свій. Коли ти є і тебе нема. Коли ти свій, але чужий.. Коли ти хочеш справжнього тепла, та навіть лиш від слова.Лиш би тепло, лиш би щиро. Коли хочеш бути комусь потрібною, на трошки, відчути це щастя. А натомість..Занурюєш своє бажання куди поглибше, і живеш собі з ним.Тільки би про нього ніхто не дізнався.Але це бажання часто винурюється назовню із болем і приказом " будь слабкішою, позволь себе любити, позволь любити собі " Та це всього лиш 5 хвилина слабкість, і потім ти нову стаєш " залізною леді " і живеш за принципом - краще нічого ніж боляче.

Але це добіса не правильно.Не правильно.І я вже не можу так..Навіть якщо все добре назовні, всередині так не є. Скільки ще?