Мой СВЕТ

Всетаки чогось, я інколи повертаюсь до цієї сторінки. Розумію, що ті люди які за мною стежили колись, вже давно нічого не пишуть, і їм, впринципі, стало це вже не цікавим. Але й справді… Інколи хочеться виплескати всі свої емоції, відвести душу і почистити думки.

Ну що ж, розпочну з того, що мої стосунки зійшли з місьця, і ми з'їхались. Чесно кажучи я очікувала гіршого, а точніше я думала, що все буде погано. Проте, ми нарешті дійшли оспромісів і живемо в своє задоволення. Проте є і мінуси. Я переїхала в місто, де абсолютно нікого не знаю. Формально, я там просто сама. Інколи так хочеться розплакатись від того, що нікуди піти. Але інколи для щастя і сімейного життя чимось треба жертвувати і тоді все налагодиться.

Цього року рівно 5-ть років як я закінчила школу. Тоді скинчилось шалене літо, море емоцій, і… дружба. Чогось спочаку ставало сумно від думки, що справді все закінчилось. Але зараз, мені аж ніяк не шкода.

Було весело, особливо коли тобі 17 і емоції зашкалюють. Але мені зараз не шкода. Я просто з посмішкою все це згадую.

Дякую за ті шкільні роки, за подаровану пам'ять.

Знаєте, інтерес взяв своє, і я все ж зайшла в архів, щоб подивитись хоча б фото, які я колись завантажувала сюди. І…в житті я, напевне, ще так не раділа, коли побачила, що їх немає, чи то вони просто не відкриваються.

Бо подумала я, ну відкрию я їх, подивлюсь, згадаю, і що далі? Буду придумувати можливий варіант тої чи іншої події? Вкотре переконуюсь, що практично все, що не стається - стається на краще.

Пішла на хитрість, і всетаки деякі пости я почитала. То відверто кажучи, складається таке враження ніби це писала емоційно неврівноважена дитина, в якої весь час щось стається. (тут сміюсь у голос) Ох ці диячі проблеми.

Сумно визнавати це, але перечитавши дещо, розумію, що перед деким було б непогано вибачитись за завдане, декому просто перетелефонувати і запитати як справи, а декому, ніколи не потрібно було відчиняти двері в своє життя.

Ті дорослі проблеми, зараз здаються дитячою дурістю. Після того як закінчуєш школу, дивишся на деякі речі по іншому, а після закінчення унверситету - міняється геть усе.

Всі наполеонські плани які я хотіла виконати після закінчення школи - пропали. Життя підготувало для мене трошки інший шлях. В деякій мірі це добре. Можливо тому, я на довше залишилась дитиною. Можливо тому, закінчила спілкування з людиною, яка готова була віддати все заради мене. Але здається, що це тільки було тоді. Зараз, напевне, він так само як і я просто сміється з цього :)

Але добре, що все сталось саме так. Я зустріла саме СВОЮ людину. Свого найкращого, найдобрішого, найніжнішого, і найкоханішого.

Кохаю тебе як до зірок і назад..

Пройшло чотири роки після того, як я писала сюди востаннє. Багато чого змінилось, багато було зроблено і сказано. Чогось, коли я знайшла випадково листочок з паролем, в мене ледь не зупинилось серце. Чи то від страху, що коли я відкрию те посилання, спогади линуть хвилею, чи то від того, що знову почну щось писати. Але знаєте, взяла себе в руки і нічого не читала.

Спогади на те й є, щоб залишатись в минулому.

А зараз глянемо чи вистачить мене на довго. Чи після, знову пропаду на пару років..

Пам"ятаю як колись, щоденно писала сюди або хоча б заходила. Зараз не має ні часу, ні бажання. Я сиділа і перечитувала усі пости написані мною, і плакала. Адже скільки всього вже пройшло, і це "скільки" я щоразу писала сюди. Як добре, що можна перечитати. Чесно кажучи, я й половини моментів не пам"ятала. А це ж моє життя. Невже доведеться знову почати вести блог? Не як колись, для когось, бо так робили всі, а прсото для себе.
Перечитайте і ви свої блогі, багато чого згадаєте. Можливо варто так робити, може і ні, вирішувати вам, а наразі, з поверненням мене ;)

Давно якось не писала. А все тому, що дурні телефони/комп'ютери/соц мережі заберають майже весь вільний час. За цих декілька місяців, було дуже багато всього. Але зраз коротонько про найкраще: нарешті я вільна. Повністю і цілком, ви не знаєте як це, коли тобі забороняють не те що спілкуватись, а просто підходити до когоь ближче ніж на 5 метрів. Коли ЩОДНЯ перевіряють телефон/пошту/вк чи не написав мені хтось. Коли забороняють дихати. А терер я від цього вільна, можна сказати- солодке відчуття перемоги. Скоро у Львів. Там нарешті зустрінусь зі своїм Вітальцьою. Правда ж класно знати, що тебе десь чекають? І дякую Саша, що рятуєш від самотності і того, що лікуєш мої рани. Я скучила за вчора, забери мене до себе.

А знаєш, як тоді, як та весна. І щоразу так буде? Я не готова.

Дякую, що ти повернувся, мій Вітальця: * Так було сумно, коли ми навіть не розмовляли. Я сумувала за нашими щоденними переписками про все. Я чекаю літа! І надіюсь, що наша давня маленька мрія, врешті-решт збудеться. Я люблю тебе!

Знову земля ішла з під ніг. І так завжди. Дякую тобі!!! Чекають вихідні:3

Я знаю, що ти читатимеш це! Можливо саме цього посту ти чекав весь цей час. Я поясню все тут, адже ти найрідніший серед усіх. Такої доброти і любові, я не бачила ніколи. Ніколи не знала, що можна так любити, як любиш мене ти! Ніколи не бачила такої вірності і відданості лише мені! Зі мною ніхто себе так не вів, як ти. Мною ніколи так не захоплювались, як робиш це ти. Я була поганою і такою і лишаюсь. Я зіпсую тобі життя, своєю присутністю, хоч знаю, що ти цього чекаєш! Я знаю, що ти завжди будеш чекати. Я знаю, що при будь-яких обставинах будеш чекати і кохати мене. І повір, я твоя назавжди. Твоя дівчинка, твоя Юлінька. Я стільки клопоту і болю тобі завдала, що аж самій страшно. Я не знаю, як можна це терпіти!? Як можна бути настільки сильним? Ти знай, що для мене ти назавжди залишишся ідеалом чоловічих почуттів, ти став тим, яким хотів бути завжди, ти став для мене найкращим. Ти моя неосяжна мрія, ти мої сни, ти просто мій назавжди. Я люблю тебе, пам'ятай це, і ще, я знаю прекрасно, що завжди і при будь-яких обставинах ти поруч. Я дякую тобі за все, і я дякую тобі за тебе!!!

А знаєш? Я хочу стати вітром. Хочу стати ним аби далеко летіти і мати нарешті обіцяний спокій. Я хочу провчити тебе і твою здатність нехтувати людьми. Я хочу віднести тебе страшним ураганом і жбурляти об дерева, землю, каміння, хочу аби ти відчув ту біль, яка не гасне в мені до цих пір. А інколи хочу просто бути поряд. Дивитись як ти спиш, торкаючись до тебе тонким приливом холодного повітря. Хочу бути при кожних твоїх злетах і падіннях, щоб ти знав, що я завжди з тобою. Ти моя любов і моя ненависть. І я все рідше задаюсь питанням, а за що я так тебе люблю? Чого саме ти, застряг в мої душі? Що в тобі такого, чого не має в інших? Я дуже довго буду задаватиь цими питаннями, і буду жити з надією, що моя любов мине разом з днями прожитих років.

Я дивлюсь новини, зі сльозами на обличчі! Я не розумію, як можна бути настільки черствими! Люди, які борючись з холодом відстоюють своі права і волю, гублять свої життя заради держави! Так, Вітінька, заради держави, яку ви просрали! Ви довкли Україну і український народ до гибелі, через гроші і "связі з Рашкою". Люди приїжджають з інших країн, щоб боротись разом з народом, а ви навіть не можете вивчити українську мову, щоб говорячи промову на Новий Рік, не читати з листка! Ганьба вам, пане пезиденте. Ви мали б бути для народу показником, а насправді ви є гівно!!!