Мафия скорбит

keep it https | хранить в секрете: "This global domination plan isn't official information yet, so keep it HTTPS, folks."

Suit yourself | Делай/поступай как знаешь

C U Next Tuesday | хитрый способ назвать кого-нибудь cunt: "Fuckin C U Next Tuesday bastard!"

все починається зі світанку.
сірого світанку очищення, сонячного світанку, що віщує хороший день.

Як багато причин залишитись у ліжку як тільки десь світлом засяє: "Пора "
Пора кудись йти, пора щось робити. А, власне, навіщо? Одним ранком більше, одним ранком менше, нічого не змінять роки і століття ненависних ранків тобі, твоїм предкам і дітям.
Як багато причин відчинити вікно і кинутись до низу, уявити що маєш крила, чекати поки життя перед очима пролетить, як у фільмах. Але нічого не пролетить, крім тебе і твого існування в ці кілька секунд, що розділять тебе з землею.
Як багато причин просто мовчати. Стояти на місці, нікуди не йти, дивитись кудись у безодню своїх пустот і заповнених трюмів проблемами, моментами, дешевизна яких просочується, витікає, сіриться тонкою цівкою.
Як багато причин просто нічого не знати, не хотіти, не жити, обрати прохід крізь відчинені вікна якогось-там поверху (чим вище - тим більше драми, бери вище)
Як багато причин вірити, що прилетять серафими і поділяться крильми, їм же шести забагато.
Як багато причин, як багато питань і жодної з них, що запевнить не вийти вікном.

Як багато причин. Як мало їх, щоб вірити в краще. Замало, щоб не дивитися щоранку крізь те ж саме вікно, рахуючи поверхи до землі.

если тебе дадут шанс
один единственный шанс
изложить свою жизнь-дилижанс
в единственном преферансе
в нарисованном референсе
изложить твою жизнь
в двух строках
всю твою жизнь
твою боль твой страх
в венах на руках
и в швах на рукавах
в иголке в двух стогах
в стонах или в шагах
к цели или просто
целую жизнь описать
в двух строках
как ты уместишь горе?
как ты напишеш радость?
как написать горько?
чтобы сверху чувсвтовать сладость?
как написать с солью
а снизу чтобы перчинка
как приубавить с болью?
чтобы сложилась картинка
долгую или короткую
жизнь описать сумеешь ли?
две строчки вместо томов
готова каснуться снов?
спомнить мельчайшие мелочи
скрыть величайшие беды
написать как же жили соседи
или секреты девичьи?
как уместить в двух строках
всю твою длинную жизнь?
как не сгореть в прах
когда рядом не слышно "держись "

скоращай свою жизнь ко двум
скоращай всю любовь и злость
каждый день сокращает Бог
твою жизнь, чтобы не сбылось.

Письменники живуть довго, сказала одна викладачка, бо всі їх почуття - на поверхні, до того ж вони перебувають там недовго - їх знімають як вершки і - готово! - бестселлер! або ж не бестселлер, а просто запилений клапоть паперу десь далеко у шафі, або у папці, де ще в одній папці ще сотня папок, а потім - можливо, згоряння процесора. Але головне результат - ти переживаєш всі біди на папері, не серцем, яке колись-таки не витримає. І.. згоряння процесора. Невідворотно.

Тож я пишу, я набираю текст на клавіатурі в пошуках спокою, рівноваги. Я хочу жити, щоб могла прокинутись вранці і сказати самій собі: "В мене цілі руки-ноги, в мене живі батьки і близькі родичі, здорові, ніхто не помирає, чим тобі не щастя?Все інше легко можна надбати. Досить легко.."

Але ось уже півроку, половину болючого року настають ранки, сонячні, морозні, дощові, сірі, які в звичайний день викликали б бажання сказати: "Я щаслива!", але не останніх півроку. Сонце сходить, заходить, ховається за хмарами - а у мене нічого не змінюється. Я не скажу собі про щастя ще як мінімум рік.

Рік щоб забути людину, яка з нами зараз.Хочеться написати "ще", але воно виривається і одразу стирається, як відгук нетолерантності.
Я просто не вірю, що так може статись.Не можу собі уявити це.Реальність майбутнього така химерна, що зводить з розуму.
Нам казали, якщо гарно вдасться викласти свої почуття в тексті - його куплять.
Відчуваю себе меркантильною твариною - я використовую горе для створення конкурентноспроможного продукту. Але ж..
Все-таки вони мають рацію - виливання душі в текст не погано тамує біль. Ну не те щоб "тамує"… Сльози перестають литися.

Як змиритись? І чи потрібно змирюватись з цим? Чи стати борцем проти системи? А якої системи? Чи є та система? Що робити? А може нічого? Нічого не робити, жити поки не сконаєш ти і всі твої близькі, всі хто в серці твоєму навіть без особливих вчинків зайняв місце, під зав`язку.

"Тепер ти ідеш.І я не знаю чому"

Ти не ідеш.
І знову це зрадливе "ще"..

і для пост скриптуму трохи розумних речей від Бертольда Брехта

…Кто воздвиг семивратные Фивы? В книгах названы имена повелителей.
Разве повелители обтесывали камни и сдвигали скалы?… це для роздумів. яких і так хоч відбавляй
"Воздух выдержит только тех,
Только тех, кто верит в себя.. "
Всі навколо в один голос кричать мені натяки.
Мені 18, а я вже так втомилась, хоч і повна сил фізично.
Я даю собі надію - все рівномірно. Скільки щастя - стільки й горя. Воздух выдержит только тех, только тех кто верит в себя..
Вір, і ти пройдеш. Не озираючись назад.
Я не для ринку тут пишу, я знаю, що тут це ніхто не прочитає, а ті,
кому я сама покажу цей твір, не зрозуміють його цінності. Лише я.
Я пишу, не для майбутніх продаж. Я пишу, щоб одного разу, вночі, не залишити на шиї слідів мотузки. Я не вмію плести петлі. Я не хочу.

хіба про таке життя мріяла ця беззахисна дівчина, ще юна, хіба пристрасть ти побачиш у її очах? коли двоє з одного боку, один тримає, а ще один - спереду.
хіба уявляла це її мама, коли заплітала дівчинці коси, і підвязувала їх бантиками? хіба про це мріяла дівчинка коли Дід Мороз на Новий рік приніс під ялинку ляльку?

навряд чи. якою б вона не була зараз безпринципною, аморальною, неважливо чи вона порно-актриса з досвідом, чи дешева повія, чи стриптизерка в елітному клубі - в її очах ми бачимо не пристрасть, і не радість від майбутнього отриманого гонорару. ти бачиш в її очах питання: хіба я варта такого? хіба я колись думала що отак і закінчу своє життя?

гостре питання і глибокий біль. я не бачу там задоволення. лише глухе, німе питання: чого? чого так?

слишком много чувств, отлей немного, надбери. как справиться с этим? не знаю. делай что хочешь, хочешь - ври, хочешь зови на чай.
слишком много чувств от длительной бесчувственности, слишком много времени провденного в ожидании. слишком мало собутыльников, не одну рюмку тривоги опрокинула водиночку, давай, наливай еще стопочку, крошка.
слишком много чувственности - сбивай градусник на 35 с половиной, холод не ощутим, тривога - не ощутима.

ты почти невидима в этом водовороте рюмок и стопок с бутылкой напротив вечно наполенной чувством и грустью, что даже утром тебя не отпустит.
Когда же опустит? Когда станет легче? Вечер усталый ложиться на плечи, верь мне, я знаю что нас излечит, верь мне… Усталый, холодный.. До встречи

Я.Казанова-Москва

я погряз в тишине, я по-черному запил,
ты умчалась к кому-то чужому на запад:
в дюссельдорф, амстердам,
черт возьми, копенгаген —
пыль дородную в пену месила ногами.
а москва принимала измученным чревом
все мои истерии, и в целях лечебных
наливала мне водки. тверская жалела
поворотом направо… поворотом налево

Бесцветные лица, бесцветные души,
Бутылка Мартини страдания заглушит,
Иллюзия боли уйдет за границы,
Не думай о жизни, она только снится.
Не верь никому, люди - стадо уродов.
А ты не такой, ты элитной породы.
Любовь для тебя лишь процесс в организме,
Ты смотришь на мир через призму цинизма.
Ты любишь играть, провоцируя тело.
Ты знаешь, как бить, чтобы дольше болело.
Ты веришь, что чувства - удел идиотов.
Рассказы друзей вызывают зевоту.
Тебя не прельщают ночные свидания,
Тебе не присущи земные желания.
Сейчас ты один. Ты чрезмерно реален.
Ты брошен людьми. Ты почти идеален.
Сотри миражи, утони в алкоголе.
Ведь личности нет. Есть актеры и роли.
Ты выбрал игру как начинку для жизни.
Народ говорит: "Ты взорвал шоу-бизнес".
Ты куришь и пьешь, ты не ценишь здоровье.
Ты ставишь автографы собственной кровью.
Ныряешь с небес, не боясь захлебнуться.

Вся жизнь – это сон. Ты мечтаешь проснуться.

Заховатися десь в сніжних горах Швейцарії, сірий дім на узліссі і повна самотність. Палити в каміні свіже дерево осені, грітись, дихати лісом і щастям, і спокоєм, замітатиме сніг мій будинок по вікна, де-не-де прогріватимуть промені сонця, я варитиму каву без поспіху вранці, не ітиму нікуди з якоюсь причиною, і не буде зустрічей, запланованих планів і скасованих планів на внутрішній світ.

З щирим серцем - привіт, така сніжна Швейцаріє!
Моє серце з тобою ще із юності літ, полонила мене і довела до краю - я тікаю до тебе, в твоє серце тікаю. Сніжний дім на узліссі… Я ходитиму в гори, буду втомлена з сонцем за обрій вертати до вже рідного дому… З радістю просинатись, з радістю засинати.

Я так хочу сховатись десь в безлюдді засніжена, де в будинку камін і немає зв`язку, де немає нікого тільки я в дивній ніжності, десь за милю від гір, і за десять - до міст. Я так хочу сховатися, хочу завтра прокинутись - вкрита теплою ковдрою, а напроти - камін, заповзають із двору нерізкі мінус десять, аромат прохолоди, а у вікнах - сніги, і сніги, і сніги!… Скільки їх, не окинути поглядом всю цю дивну красу поміж гір. Не окинути поглядом все те щастя, що я відчуватиму. Я розпалю камін, запах свіжих ще в осінь дерев розіллється по дому під мелодії Шуберта і під вічні пісні із дитинства. Я зварю собі кави без поспіху, смажені тости, картопля - обирай все що хочеш. На десерт же - по-дитячому справжнє у душі і на серці і по всьому навколо - щастя.
Так мало треба для щастя. Стати, озирнутися, і зробити собі навколо сніжну Швейцарію, дім із каміном з каміння і з деревом свіжим ще з осені, палиш - тріщить і поскріпує, підкидаєш іще, запах ллється по дому… Треба стати, озирнутися, вдовольнятися тим що є. Я не можу, як фальшиво звучить ця фраза - вдовольняйся тим що маєш! Інваріанта ще гіршого - вище стелі не скочиш. Як не скочиш? Хіба стеля - межа? А точніше? Якого поверху? Чи стеля - це те, що обмежує твої думки, їх межі, межі в твоєму розвитку?
Не треба миритись з тим, що маєш. А тим більше - вдовольнятися ним. Але це не причина скиглити, ти живий і дякувати Богу за ще один день, ще раз Сонце зійде і для тебе.
І допоки це Сонце прокидається, щоб розбудити тебе, прокидайся - і дій. Вдовольнятись статичним - ціль не твоя.
Хочеш втекти? Втікай. Хочеш - роби, тільки дай собі раду, щоб не лишився на розпутті, там милостиню не подають, не виберешся.

Хочеш в сніжні гори Швейцарії? Бери санки і помчали! Не обмежуйся дахом своєї хижини з хмизу й соломи.
Запитай себе - хто ми? Ми хочемо гнити як листя торішнє під новим, цьогорішнім листям? Ми хочемо йти на корм черв`якам?
Ні, ми мрієм про гори Швейцарії. Що ж, навіщо робити це тут? Коли гори стоять он, уже кілька тисяч і тисяч років, і Швейцарія трохи Північніше з Заходу. Помчали туди? Не обмежуйся дахом, не обмежуйся прогнилим покровом, може навіть палаців шпилями, полетіли туди, де найвища гора досягає не просто до хмар, а до сьомого неба.
Ти з нами?
Не обмежуйся, межі - це низько. Переступай. Летимо. Ми вже близько.
Бачиш он чорна плямка і дим з димаря? Це мій дім. Там камін, свіжі тости, і без поспіху зварена кава. Для гостей

Повітря важке. Корабель твій у морі один, він один в океані нездійснених мрій і надій, що в поламаних човниках з хвилі на хвилю пливуть.
Повітря важке і небо нависло над морем, ти вкутана горем, чуєш спиною, що міцно вчепилась біда та. Ти чуєш на запах, що скоро на морі буря, що скоро штормові хвилі накриють твоє судно, схоже в той час на посудину, тарілку для соусу поміж хмарочосів-хвиль, з розгоном у кілька миль.
А зараз просто зважніле повітря тисне тобі в легенях. Хто поруч з тобою крім горя? Нікого? А де ж всі поділись? Друзі… З корабля повтікали не друзі. З корабля тікають не друзі. Озирнися навколо - порожньо. Безлюдна палуба, двері в каютах гойдає протяг. Вони мабуть побігли на потяг. Цей шторм тільки для тебе, рада? Море сколише з дна свого найхимерніших химер для тебе, тільки для тебе зворушить піски, де покояться кості піратські.
Бачиш скільки всього для одної малесенької людинки? Радій. Ти так зараз багато варта, саме у цей момент.

Повітря важніє. Десь в глибині моря ти бачиш що небо затягується воєдино, хтось змотує небо в клубок, розпускаючи шаль навислу, морякові таку ненависну, сіру, брудно-сіру збриднілу шаль. Сильнішає вітер. Ти не чуєш цього спиною, її вірно вкриває горе, ти вкрила голову руками і погляд врізала в підлогу. Ти чуєш, що вітер здійнявся з гуркоту дверей кают. Ти чуєш на запах, що буря уже близько. На голі руки падають краплі води, спробуй на смак: прісні - ще час є, солоні - ховайся, як зможеш. Хоча, знаєш… Куди тобі тікати? Від кого? Від бід своїх? Так вони на тобі всі, сидять на спині і вростають тихенько в хребет. Пульсують у такт з тобою.
Солоні. Готова до бою? Ти і морська стихія. Ти і міська стихія. Ти і стихія. Ти і усі навколо.
Це почалось ще зранку.
Ти і перший подих повітря.
Ти і перше слово, перший крок, ти і Рюкзак, ти і оцінки, ти і екзамени, сесії, модулі.
Ти і робота. Ти і яка-не-яка сім`я, вірний-невірний коханий, вдячні-невдячні діти.
Ти і могила. Віч-на-віч. Хороший суперник. Завжди виграє, і боротись немає сенсу.
Все життя - щоб шукати консенсус.
А зараз просто важке повітря, небо з`єдналось з морем, ще трошки і твій корабель буде схований де не знайдуть, там, де навіть не будуть шукати.
Які втрати? Ніхто не згадає, про вкрадене з порту судно, навіженим, хтось скаже: - Його полишив розум, не в собі, не в свідомості той бідолаха…
Він в свідомості. Просто в морі його чекає те єдине, що залишилось. Просто судна свого не має. І краде, на Господню милість.
Зараз був тут страшний човен. І поглинуло море човен. Був нікому не винен нічого, і ніхто не згадає словом. Ти на палубі там стояла, і на плечах біду носила.
Вона міцно в хребет вростала, і тебе покидали сили.

І тебе покидали друзі, і тікали із корабля. Ще один, і уже мінус два. Ти на повнім нулі самотності. Твоє судно на дні. Ти сама вже на дні.
Із врісшим в хребет горем.

И если кто-нибудь
повелевает
сном, —
пусть просто сон пришлет.
Спокойный
сон.

Роберт Рождественский

Пятнышко, как от раздавленной клюквы.
Тише. Не хлопайте дверью. Человек…
Простенькие четыре буквы:
— умер.

Анатолий Мариенгоф