6 місяців і 1 тиждень.
Тебе немає вже занадто довго. І занадто мало, щоб можна було забути той біль, хоч на кілька хвилин.
ця розмова один-на-один з собою не про ті магічні числа, з градацією від щастя до горя, це про біль.
Багато болю, мало причин.
Ніхто не спитає. Та нікому б і не відповіла, як воно насправді - помирати, кожною клітиною, коли поринаєш у спогади хоч на мить.
Кілька болючих моментів, коли згадуєш голос, коли випадково зупиняєш погляд на людині зі схожою зачіскою, схожою статурою. Кілька разів ховаєш очі від оточуючих, до чого зайві питання?
Твій біль - то тільки твоє щастя, тобі з ним жити. Тобі його ховати.
Пів року, сім днів. Ти так далеко. Здається, ми не бачились кілька століть. Якою ти була справжньою? Коли ти стала бранкою хвороби, що змінила тебе і твою свідомість? А може ми, твої рідні, стали її в*язнями, коли вона прикувала тебе до ліжка, прикувала наші серця до тебе? Уже ніхто не знає, як воно було. Ніхто не говоритиме, як боліло, і як не загоюються рани на наших душах. Краще б шмагало тіла. Мали б шанси вилікуватись.
190 днів відколи тебе не стало. Ти пішла туди, звідки не вертаються.
Знаєш, в перший же день без тебе я зрозуміла дивну річ: коли я помру, мені не буде так боляче покидати цей світ, мене чекатимеш ти. Ми нарешті будемо разом. Не скажу, що я чекаю цього моменту, але принаймні вже не боюсь. Легше іти туди, де на мене чекатимеш ти.
Так довго… Вже так довго тебе немає.
Але не настільки, щоб забути.
Кожен день.
Ти моя квінтесенція болю.