Мафия скорбит

уже півтора року і три дні тебе немає.
я відкрила нову градацію болю, від моменту коли просто боляче думати до моменту страхіть і марень.
Дорослішаю? Поріг чутливості зменшується. Навряд після такого мене вразить невзаємне кохання.
Ти знаєш, з часу твоєї смерті, я нікого не любила по-справжньому.

Можливо тепер і не зможу відкрити свою душу комусь? Може вже й нема чого відкривати?
Ти - єдине за чим я жалкую. Моє горе, моя печаль, моя скорбота. Я присвячую своє життя тобі.

В твою честь. Кожен ранок сходить сонце і кидає світло на цей порожній всесвіт. На ці порожні будинки і порожні голови бездушних людей.
Без тебе все втрачає сенс, і лиш присвятою тобі можна повернути його в порожні очі перехожих.
Скільки секунд сохнуть сльози? (с)
Від присвяти до присвяти, я живу тобою.

Я вітаю тебе із цього світу, де так різко відчувається твоя нестача.
Привіт… привіт із глибини серця, із найтемніших закутків душі пишу ці слова тобі.
Вибач, що з кожним разом все рідше. Спогади про тебе - невимовний біль, хоча порівняно з твоїм - мій біль - це ніщо.
Боляче усвідомлювати, що все, що я маю при собі на згадку про тебе, - це спогади.
Мабуть, то найбільше горе, коли від людини залишаються лише спогади. Частину серця замінили спогади. І кожен із них - біль. Думки заповнені сумішшю болю і любові спогадів. Дивно якось і моторошно.

Я люблю тебе. Крізь віки. Вночі, коли читаю молитву тобі.
Кожного дня ти - моя молитва. Кожного дня з дня твоєї смерті. Ти в моїх думках, завжди, весела і дзвіноголоса, блакитноока і усміхнена, вітряна і відповідальна, турботлива мати і найкраща подруга, невтомна і така тендітна водночас, ніжна і беззахисна, хоча частіше ти боролась невтомніше ніж наймогутніші чоловіки, розуміюча і співчутлива, така моя і така рідна, тепер така далека…
Я люблю тебе, крізь віки, крізь тисячі інших почуттів до тисяч інших людей. Назавжди в моєму серці, нічим не замінити тебе, нічим не полегшити біль втрати. З тобою відійшла у небуття частина мене, невідновна, нетлінна.

Будь поруч зі мною, думками, дивись на мене зорями, літаками, вітрами і сонцем, веселками і місяцем в повні. За тебе кожна моя молитва. Про тебе мій біль.
Я люблю тебе.
У неба є очі, і вони - твої.
Дивись, як я люблю тебе.

But stop playing innocent
on cigarette packs.
" Smoking kills" - you shock me,
but you help me.

Великому німецькому психотерапевту Фредеріку Перлзу, автору і творцеві гештальт-терапії, належить клятва, що отримала назву «Молитва гештальтистів».

Звучить вона так:

Я роблю свою справу, а ти робиш свою справу.
Я живу в цьому світі не для того, щоб відповідати твоїм очікуванням.
І ти живеш в цьому світі не для того, щоб відповідати моїм очікуванням.
Ти - це ти.
А я - це я.
І якщо нам судилося зустріти один одного - це прекрасно.
Якщо ні, то нічого не вдієш.

6 місяців і 1 тиждень.
Тебе немає вже занадто довго. І занадто мало, щоб можна було забути той біль, хоч на кілька хвилин.
ця розмова один-на-один з собою не про ті магічні числа, з градацією від щастя до горя, це про біль.
Багато болю, мало причин.
Ніхто не спитає. Та нікому б і не відповіла, як воно насправді - помирати, кожною клітиною, коли поринаєш у спогади хоч на мить.
Кілька болючих моментів, коли згадуєш голос, коли випадково зупиняєш погляд на людині зі схожою зачіскою, схожою статурою. Кілька разів ховаєш очі від оточуючих, до чого зайві питання?
Твій біль - то тільки твоє щастя, тобі з ним жити. Тобі його ховати.
Пів року, сім днів. Ти так далеко. Здається, ми не бачились кілька століть. Якою ти була справжньою? Коли ти стала бранкою хвороби, що змінила тебе і твою свідомість? А може ми, твої рідні, стали її в*язнями, коли вона прикувала тебе до ліжка, прикувала наші серця до тебе? Уже ніхто не знає, як воно було. Ніхто не говоритиме, як боліло, і як не загоюються рани на наших душах. Краще б шмагало тіла. Мали б шанси вилікуватись.
190 днів відколи тебе не стало. Ти пішла туди, звідки не вертаються.
Знаєш, в перший же день без тебе я зрозуміла дивну річ: коли я помру, мені не буде так боляче покидати цей світ, мене чекатимеш ти. Ми нарешті будемо разом. Не скажу, що я чекаю цього моменту, але принаймні вже не боюсь. Легше іти туди, де на мене чекатимеш ти.
Так довго… Вже так довго тебе немає.
Але не настільки, щоб забути.
Кожен день.
Ти моя квінтесенція болю.

Привіт. Я знаю, що ти мене чуєш. Знаєш, тебе так давно вже немає. 5 місяців і 9 днів. Я рахую. Сама собі наказую рахувати. І соромно, що іноді відчуває себе майже щасливою. Ненавиджу себе за це. Я клялась, клялась перед твоєю могилою, що більше ніколи не буду щаслива, бо на цьому світі немає тебе.
Знаєш, це так неправильно, що всі ці люди, твої друзі і родичі, твій чоловік і діти, і навіть я, - ми всі починаємо забувати, зникає постійний гіркий біль. Це так неприродньо. Я не вірю, що час лікує. Хіба забуття - це ліки? Ліки від гіркого болю втрати найріднішої людини? Немає таких ліків, немає таких лікарів, які б повернули частинку мого серця.
Знаєш, я щодня згадую тебе. Згадую, і розумію, що боюсь просто забути твій голос. Колір очей, манеру говорити. Я боюсь забути, як багато ти означаєш для мене.
І якщо мені колись скажуть, що любові немає, це буде найвідвертіша брехня. Тебе немає уже 5 місяців і 9 днів. Та хіба стала моя любов до тебе слабкішою? Я не матиму права вимовляти твоє ім`я, якщо раптом зловлю себе на такій думці.
Якщо мені скажуть, що любові немає, або про те, що вона вмирає разом з людиною, то я не матиму пояснення цим сльозам, які в цей момент важкими краплями падають на стіл.
8 днів тому тобі повинно було виповнитись 38 років. Опівночі я зустрічала твій День народження. Я пам`ятаю. І якщо я коли-небудь забуду про це, то стану найжалюгіднішим зрадником у світі.
Тебе немає уже так давно. Я боюсь забути, як сильно я тебе люблю. Як боляче мені було, коли ти помирала. Мабуть, було б не так боляче, якби все сталось в один момент, якби ми не чули діагнозів і прогнозів, було б може легше… Ти помирала на моїх очах, майже рік. Рік я плакала ночами, рік я хотіла, я намагалась вірити в краще, я молилась за тебе, щодня. Я не перестала робити це досі. Кожного дня моя молитва звучить за тебе. І я стану найстрашнішим брехуном, коли перестану це робити.
Я бережу зразок твого почерку у книжці, яку давала тобі прочитати в твої останні кілька місяців.
Я бережу ту книжку. Панас Мирний "Повія". Книга про долю однієї нещасної дівчини.
Я бережу усі спогади про тебе. Моя найдорожча колекція.

А тепер у мене питають, чого серце болить.
Я дивуюсь, чого воно ще б`ється після всього.
Біль - це природньо. Біль - це твій голос у мене всередині. Я чую його щодня. Боюсь забути.
Амінь.

1. u4yaz.ru — Сайт где можно задавать вопросы по грамматике английского, произношению и переводу.

2. www.youtube.com/jobsschool - Довольно интересный способ изучения английского - по сериалам и фильмам.

3. www.englishforum.com/00 - English Forum & EFL resource - Упражнения по английскому языку.

4. www.english.language.ru/slang - Британский и американский сленг.

5. esl.report.ru - Ссылки на тесты, материалы по грамматике, словари, статьи и другие ресурсы, посвященные изучению английского языка.

6. www.uk.ru/history/language.html - История английского языка. Поэтапное описание истории английского языка.

7. www.englishclub.narod.ru - Study English Club - Сайт для изучающих и преподающих английский язык. Примеры уроков, топики, упражнения, методика преподавания.

8. www.englishbest.ru - Интенсивный курс изучения языка по методике А.С.Захарова. Советы изучающим английский язык.

9. www.russianseattle.com - Английский язык от Виталия Левенталя, автора учебника: “Английский язык: Просто о сложном” и курса “Занимательный английский”.

10. lingvopro.abbyyonline.com/ru - ABBYY Lingvo-online система бесплатных словарей. Англо-русские русско-английские электронные словари.

11. www.englishtopic.narod.ru - English Topics and Texts - Темы и тексты на английском языке.

Я так хочу обьятий. Любящих, нежных.
Лежать рядом и слышать Твое дыхание на шее. Может Ты приучишь меня спать под одним одеялом. Даже просто держаться за руки, переплетая пальцы, - это так много значит, как переплетение двух душ. Отдаться полностью - душой и телом, банально носить Твои футболки, улыбаться, чувствуя такой родной запах именно Твоих духов, узнавать Твою походку на расстоянии сотен метров, привыкнуть настолько, чтобы было приятно просто молчать вдвоем.
Мне так не хватает Тебя. Мне некогда быть слабой женщиной. Все вокруг требует силы и выдержки, мне негде быть ранимой, нежной. Мне так нужен Ты, мой Таинственный незнакомец.

…І стукає в груди серце, неначе об землю м’яч, і де б я тебе не стрінув – я буду тобі чужим. Постав свої телефони на автовідповідач – я буду тобі дзвонити, аби розмовляти з ним, бо він мене не спитає, чому ти завжди сама, чому ти віршів не пишеш і валиться все із рук. Це голос тієї тиші, якої в тобі нема, якої тобі не треба – її заміняє звук. Її заміняє осінь тональності ре-мінор, задумуй одне бажання і ноти свої познач – бо лінії партитури сплелися в такий узор, що стукає в груди серце, неначе об землю м’яч.

…Ніч підкрадеться нечутно, нечувано, марно силкуючись кроки притишити, двері до вирію клацнуть засувами, зорями небо, як хрестиком, вишите - сни починалися довгими зливами, рутою-м’ятою, вітром минулого. Нам напророчено бути щасливими, тільки, здається, життя обминуло нас. В цім ошуканстві іти – як болотами, марно місити дороги замулені… Нам напророчено бути самотніми – тільки, на щастя, життя обмануло нас…

Котяться ночі, короткі і безпросвітні – дим цигарковий і кава, завжди холодна. Я вже давно розучився жити на світі, де не буває нічого, окрім сьогодні. В цьому шаленстві всесвітньої круговерті лінії долі витоптані юрбою. Я вже давно розучився бути відвертим - навіть з тобою, навіть з самим собою…

Тільки ти собі до часу посивів в еміграції на Внутрішній Монголії… Хоч і не новокаїн, але знеболює нікельована монетка голосів, що дзвенить об тебе – ніби об перон вже давним-давно закинутої станції. Ти один з цієї армії повстанців залишаєш голоси, а не патрон. Але світ уже прогнувся і просів під навалою самотності незримою, і єдине, що на нім тебе утримує – нікельована монетка голосів.

Не бути собою – страшніше, ніж просто не бути. Відкашлює небо колишні твої імена як свідчення їх перетворення на атрибути того, що мина, того, що зминає тебе, як білетик, жбурляє під ноги рокам, що, немов перехожі, повз тебе снують… А ти – у дорозі. І що тобі діла до того, у чому тут суть?

Ти не призначена мені, бо це, можливо, неможливо. А ми все віримо у диво – такі самотні і смішні, як опівнічні мандрівці, що, нарікаючи на втому, все ж не вертаються додому маршрутом ліній на руці, бо хочуть вірити у те, що завтра пишеться сьогодні, і що над урвищем безодні ще, може, щось і проросте…

Ця злива, ці янголи каменем кануть згори - на місто, якому лишилося жити до ранку, де осінь трясе дукачами, неначе циганка, і крають свідомість холодні північні вітри. Згори і позбудься того, що на світі трима, того що до тебе ніколи не мало стосунку – життя довжиною в одну чорно-білу парсунку завжди наодинці з собою або усіма. Нема і не буде цієї нічної пори цієї нічної пори і тебе поза нею…
…І ти уповільнюєш рух по безлюдній алеї, як равлик, що вічно повзе по підніжжю гори.