Ця злива, ці янголи каменем кануть згори - на місто, якому лишилося жити до ранку, де осінь трясе дукачами, неначе циганка, і крають свідомість холодні північні вітри. Згори і позбудься того, що на світі трима, того що до тебе ніколи не мало стосунку – життя довжиною в одну чорно-білу парсунку завжди наодинці з собою або усіма. Нема і не буде цієї нічної пори цієї нічної пори і тебе поза нею… …І ти уповільнюєш рух по безлюдній алеї, як равлик, що вічно повзе по підніжжю гори.