Мафия скорбит

Плюс життя у квартирі:завжди коли тобі самотньо о третій ночі - можеш подивитись у вікно і побачити світло у чужих вікнах. Там теж не сплять. Там теж самотньо.Навколо моєї десятиповерхівки ще з-десяток таких же. Я лягаю далеко за опівніч спати, я сама у кімнаті, але там, за стінами, за склом віконниць ще хоча б троє-четверо таких як я. Парадокс присутності: ти оточений тисячами людей, а ліжко ні з ким поділити. Парадокс самотності: і тобі від такого стану речей - зовсім не самотньо.

Ви приїхали у чуже місто, довго не могли звикнути, все здавалось іншим, викликало відразу, хотілося зникнути, зникнути взагалі, як співала колись Карпа.
А тепер ви стоїте поруч, обнявшись міцно, він гріє тебе у ці морозні плюс п`ять, між вами лише одяг і сильні терпкі почуття. Він гріє тебе, нахилившись на плечі, дихаючи теплим повітрям у шию, він любить твоє волосся, його приємний запах і твій м`який шарф. До дому кілька кроків, а він стоїть уткнувшись тобі в волосся, і ти повторюєш пошепки: "Боже, аби все збулося".
Пізніше буде тебе проводжати в іншу квартиру, так само прощатиметесь біля під`їзду, потім будеш запрошувати його на вечерю, потім залишатимеш на ніч… Потім.. буде.ю що буде.

Зараз він просто проходить повз, максимум - зустрінетесь поглядами, так ніби точковий удар струмом прокотиться між серцем і метеликами. Більше нікого крім нього не бачиш, шукаєш у натовпі, пишеш щось миле на блозі.

А він просто проходить повз… Максимум - зустрінетесь поглядами. Як наслідок - проза на блозі, і хтось у серця твого на порозі. Не впускай, поки темно ще, най розвидніється, по світанку упустиш, з хлібом-сіллю, як найкращого гостя в найкомфортніші апартаменти.

А він просто проходить повз. Просто проходить повз тебе.

вьюи, я вернулась!!)

Ловлю на собі погляди перехожих, кожен третій із них - знайомий. Вивчена напамять площа, тисячі продуманих маршрутів. Усе тут рідне: каштани, парк, світлофор, автобусна зупинка. Відчуваю себе повелителем, беззаперечним власником всієї цієї метушні.
В думках повторюю: Це твоє місто. Це ти чекаєш на когось в центрі.
Місто пахне дитинством, юністю, безтурботністю. На нього ледве наступила осінь, розсипавши з десяток жовтих листків на асфальт. Місто втомлене, мудре, воно народжує і відпускає у широкий світ сотні і тисячі його жителів, іноді ті повертаються, іноді - звязок зникає, коріння всихає, і місто стає ще на краплю смутніше.
Я стою в його центрі, дивлюся в його очі, іде дощ - місто плаче, разом зі мною плаче уже кілька днів.

Люблю це місто, звязана з ним навічно, це те що дійсно назавжди - я і ти, моя рідна батьківщина, моя надія, мій прихисток на все життя.

Я дивлюся на тебе очима повними сліз, моє серце повне сліз, а душа виливається в цих стрічках.
Це твоє місто. Це ти чекаєш на когось в центрі.
Це ти скоро потрапиш у тенети мегаполісу, чужого і ворожого.
І це місто.. - твоє місто. Назавжди.

Це на все життя. На всю ту вічність, яка відведена лише для нас двох.
Тільки ти і я, і більше навколо нікого.
Вічність, назавжди, ніколи, кохання - це ті слова, що в поєднанні звучать фальшиво. Бо любов скороминуща, вона не варта нічого в один момент, а в інший - ти віддаєш найцінніше за неї - життя своє або ж чуже.

Але зараз, саме у цю мить - ти і я - це на все життя. Ти здаєшся таким, що забрала б з собою на небо. Таким, що байдуже де - аби лиш разом.
Вся та вічність, тривалістю в кілька хвилин в обіймах,
вічність - у дотиках до руки
вічність - коли ти лежиш у пустому ліжку
вічність - коли неважливо куди іти

вічність без тебе, віриш?, така коротка
вічність з тобою, насправді це кілька секунд, коли ми зустрілись поглядами, коли ти дістаєш запальничку і починаєш курити.
Я не можу на тебе надивитись. Щоб вистачило на всю вічність.
Скоро тут будем не ми, замість нас і між нами - відстань.

Це, мабуть, на все життя. На вічність. На нашу з тобою вічність, відведену Богом.
Та знаєш, моя любов зігріє нас обох.
Тебе, і мене, і вічність. Іронічно, таку коротку відстань - спалить моя любов.
Навічно.

сьогодні за ніч треба
-скинути усе з айпода, бо я ж добра душа вирішила віддати його бестфренд на місяць

—скачати музику на теелфон і закинути її поновій
-написати прощальний лист естрфенд, бо вона останеться в умані, а я в київ лечу(

у нашій компанії є хлопець з посмішкою Бога.
це правда. не перебільшення.

я б цілувала його у ту посмішку цілу вічність
це його козир, прихований туз у рукаві.
і тільки він посміхається - ти тонеш

дійсно

кращої ще не бачила. ехх
а він хоче мою бестфренд. все ту ж.

матірвашу

а ще приїхав брат з Данії. я його так люблю. дякую Богу і атькам що у мене є брат! найрідніша мені людина після мами. я точно ніколи не буду сама доки у мене буде він. люблю - безмежно!

сьогодні знову гуляли компанією. було весело як завжди. але.

всі люблять її. мою бестфренд. всі мило посміхаються до неї, з думками: "Ох, якби вона була моя "
я теж її люблю.я знаю за що її так люблять і сама на це чіпляюсь

але
всеодно мені боляче, коли люблять її а не мене.

знову ж таки, не думайте шо я страхолюдя якесь і що мене ніхто не любить - люблять. але не ті.
хлопчики з гарними посмішками, з гарним почуттям гумору і просто класні - люблять її.
мені боляче бо я одна. боляче, бо відчуваю себе поганою подругою.

мені боляче. і самотньо

не гневи Его, не бейся там у ворот,
не ходи, поэт, куда тебя не зовут.
напиши о тех,
кто является наяву,
кто без конца
задевает больной
нейрон.

спроси у себя, как сильно твое "прости "
отзывается там, куда его посылал,
спроси у себя, сколько стоят твои слова,
был ли прав,
всех челядью
окрестив.

разучись роптать о судьбинушке и спроси
у себя, что имел в виду под своим "любовь",
внимая святому знанию:
только боль —
самый целебный
и значимый
эликсир.

смелости наберись посмотреть в глаза
прошлому, прокисшему от гнилья,
на вопрос "кто прав?" еще пару лет назад,
я ответил бы то, что, конечно,
я.

всякий живой ударами от плетей
исполосован, шрамирован весь, ведь вы
знаете, что словодышащих из людей
только огонь
горазд
обращать в живых.

выиграть у жизни самый желанный приз —
это уйти, навечно оставив след.
если ты спросишь, кто из всех них — поэт,
я отвечу, конечно,
что каждый
из.