Заховатися десь в сніжних горах Швейцарії, сірий дім на узліссі і повна самотність. Палити в каміні свіже дерево осені, грітись, дихати лісом і щастям, і спокоєм, замітатиме сніг мій будинок по вікна, де-не-де прогріватимуть промені сонця, я варитиму каву без поспіху вранці, не ітиму нікуди з якоюсь причиною, і не буде зустрічей, запланованих планів і скасованих планів на внутрішній світ.
З щирим серцем - привіт, така сніжна Швейцаріє!
Моє серце з тобою ще із юності літ, полонила мене і довела до краю - я тікаю до тебе, в твоє серце тікаю. Сніжний дім на узліссі… Я ходитиму в гори, буду втомлена з сонцем за обрій вертати до вже рідного дому… З радістю просинатись, з радістю засинати.
Я так хочу сховатись десь в безлюдді засніжена, де в будинку камін і немає зв`язку, де немає нікого тільки я в дивній ніжності, десь за милю від гір, і за десять - до міст. Я так хочу сховатися, хочу завтра прокинутись - вкрита теплою ковдрою, а напроти - камін, заповзають із двору нерізкі мінус десять, аромат прохолоди, а у вікнах - сніги, і сніги, і сніги!… Скільки їх, не окинути поглядом всю цю дивну красу поміж гір. Не окинути поглядом все те щастя, що я відчуватиму. Я розпалю камін, запах свіжих ще в осінь дерев розіллється по дому під мелодії Шуберта і під вічні пісні із дитинства. Я зварю собі кави без поспіху, смажені тости, картопля - обирай все що хочеш. На десерт же - по-дитячому справжнє у душі і на серці і по всьому навколо - щастя.
Так мало треба для щастя. Стати, озирнутися, і зробити собі навколо сніжну Швейцарію, дім із каміном з каміння і з деревом свіжим ще з осені, палиш - тріщить і поскріпує, підкидаєш іще, запах ллється по дому… Треба стати, озирнутися, вдовольнятися тим що є. Я не можу, як фальшиво звучить ця фраза - вдовольняйся тим що маєш! Інваріанта ще гіршого - вище стелі не скочиш. Як не скочиш? Хіба стеля - межа? А точніше? Якого поверху? Чи стеля - це те, що обмежує твої думки, їх межі, межі в твоєму розвитку?
Не треба миритись з тим, що маєш. А тим більше - вдовольнятися ним. Але це не причина скиглити, ти живий і дякувати Богу за ще один день, ще раз Сонце зійде і для тебе.
І допоки це Сонце прокидається, щоб розбудити тебе, прокидайся - і дій. Вдовольнятись статичним - ціль не твоя.
Хочеш втекти? Втікай. Хочеш - роби, тільки дай собі раду, щоб не лишився на розпутті, там милостиню не подають, не виберешся.
Хочеш в сніжні гори Швейцарії? Бери санки і помчали! Не обмежуйся дахом своєї хижини з хмизу й соломи.
Запитай себе - хто ми? Ми хочемо гнити як листя торішнє під новим, цьогорішнім листям? Ми хочемо йти на корм черв`якам?
Ні, ми мрієм про гори Швейцарії. Що ж, навіщо робити це тут? Коли гори стоять он, уже кілька тисяч і тисяч років, і Швейцарія трохи Північніше з Заходу. Помчали туди? Не обмежуйся дахом, не обмежуйся прогнилим покровом, може навіть палаців шпилями, полетіли туди, де найвища гора досягає не просто до хмар, а до сьомого неба.
Ти з нами?
Не обмежуйся, межі - це низько. Переступай. Летимо. Ми вже близько.
Бачиш он чорна плямка і дим з димаря? Це мій дім. Там камін, свіжі тости, і без поспіху зварена кава. Для гостей