I Shot Andy Warhol

Рівно 10 років назад мене збила машина. Мабуть, після того як вона мене вдарила і я покотилася по асфальту я стала такою дурною.

Сьогодні гуляла з Лінкой і я поняла, шо це єдінствіна порівняно "нова" людина в моїй жизні, з якою мені уютно, цікаво і добре.

заєбали реклама на вьюі і говорящі люди

Кажуть, не можна жить минулим, треба вміть все відпускать і жить теперішнім і майбутнім і т.д. Я не вхожу в ланку тих людей, я не вмію відпускать і перестать жить тим, шо було. Як я можу відпустить минуле? Це все, шо у мене осталось. Я така мала, але я не хочу думать про майбутнє, чогось мені здається, шо в мене воно далеко не буде світлим. Минуле - моя память, тоді було все по-іншому геть, тоді я була нормальна і жизнь була моя нормальна, були навіть люди, якіх я любила і могла їм це сказать, тепер язик не повертається сказать таке, для мене слово "люблю" зараз це як матюк сільнєйший для вєрущього. Проблєма не в том, проблєма в том, шо я думаю, шо колись мені знов буде так тягаво як колись було, але мозгі мені доказують, шо такого ніколи не буде і тоді я знов пічяльна.

Сьогодні навєрніка поняла для себе, шо в більшій мірі люблю людей з каліченими душами і долями, вони завжди чьогось інтірєсніші. Мені ніколи не цікаво слухать про ідеальні жизні, долі і любові. Ті люди сильно примітивні, в них все якось занадто просто. Я люблю трагедії і не хеппі енди, такі люди мене тянуть до себе магічним образом. Нитка притягування.

От я щас дома і мені нормально. Чьо, коли я не дома мені не нормально?Шо за нахуй? А атвєт в тому, шо я уютний чілавєк.Буде уют буде все. Жила я 2 рокі на квартірі в Петра і мені було нармально, бо там був уют, можна було розвішувать картінкі по стєнах, курить безканєчно на кухні, бухать і оставлять в себе дома кучю людей на ніч, було уютно, жизнь була, а щас хуйня муйня.

Я чуствую піздєц, коли в кінці року всі мої прогули і невивчені лекциї випливуть у формі "катя осталась без стіпухі". ото буде в мене ще поярчє жизнь

Щас таке в жизні моїй коїться, шо я давно такого піздєца не ощущяла на собі. Був канєшно тяжкій дуже період в моїй жизні, але це було в другом руслі. Щас тоже сплошна темна полоса, полоса невізєнія і так дальше. Я не знаю як в мене хватає сил на то все, а мої друзя ще дивуються, чого я така недекватна. Бо, блять, як можна оставаться нормальною людиною, якшо все за шо б ти не взявся валиться, все, шо береш до рук стає гавном і нічьо не получяється? Кажуть, Бог любить всіх. Нєа, мене він не дуже любить. Кажуть, Бог не посилає проблєм тим людям, які не можуть з ними справиться. А я шо Рембо, шо мені море по коліна? Блін, я ж хрупка дєвочька всьо такі. Мені хочіться наканєцто чьогось нормального. Тікі моя душа успокоїлась і угомонилась після всього проісходящого в моїй жизні як тут знов одне на одне навалюється, не дає мені спокою і оставляє мене жить на вулиці. Чого так буває в жизні?

Слухайте, я тут подумала, як було б класно, якби я була пацаном. Я всігда хотіла буть пацаном. От даже помню як Христя і Божена казали на 1 курсі, шо я була б класним пацаном і писали на парі на листку "ти б нас виєбала?" Канєшна да, я б все єбала, шо двигається, бо я пацандре. А ще от я щас собралася б з своїми кентами і закупилася б пивком, і дивилася б з ними бокс. Я б з ними сиділа матьожилась смішними матюками і комєнтірувала б проісходящє, а ще б ми отрижкі пускали без палєва. А ще могли б обсуждать дурні тєми, безсмислєнні і вобщє мене б навєрно Саньой звали, це таке пацанске імя. Блін, чьо я не мужик?

Сьогодні наканєцто піду на кладовище, так давно там не була, десь чуть менше місяця не провідувала. Я так люблю в цю пору кладовище, там все не так як тут, там інше життя, а точніше вобщє його відсутність. Навєрно я в душі гот якійсь, але нічього спокійніше кладбіщя не буває.

Є люді, чії поступкі, мислі, взгляди, інтєрєси стають непонятні і міняються зразу ж після того як в їх жизні появляється "друга половинка". Питання: "Нашо і якім образом?" Як може поміняться людина зразу ж після встрєчі когось? Хіба можна зразу ж так взять і загубить свою індивудуальність і лічьность, не похожу не на чію, і почать розмишлять і дєйствувать як стадо? Для мене це неріально, але жизнь показує навпаки. І вобщє, хіба шось стоїть того, шоб промінять себе на непонятно шо?

Для мене дуже важне чуство уюта, дома і свого місця. Не обовязково шоб воно було велике, це може буть просто якась частина кімнати, але вона моя, там моє ліжко, мої постери вісять і картінкі, мій ноутбук, моя чашка з чаєм, мої конспєкти і ксерокопії розкідані, шмоткі, шоб це все було в моєму куточьку. Щас у мене відсутність місця проживання в Луцьку і я мушу їздить додому в Рівне, бо мені нема де ночувать. Карочє якось ніколи не думла шо стикнусь з цим всім, бо мені то важко скідаться по людях, мені вже хочіться чогось свого. Якось не хватає уже віри в те, шо найдеться якась квартіра.

Колись я дуже любила пісню плейсібо "My sweet prince", така вона душевна, а якшо ще знать передісторію її, то можна захлинуться слізьми, тим більше, якшо тобі вона близька. То була моя любіма пісня плейсібо зі всіх, я нею восхіщялась, до пори до часу. Бо тут случілось таке, шо я узнала про суіцид одного хлопця, харошого по всій відімості, очі в нього добрі були, мені нравились. Я постійно лазила на його сторінці і зайшла в його плейліст. Одною з останніх пісень там була саме "My sweet prince". В той момент мені показалось, шо це була сама підходяща пісня для самогубства. Потім весь час як я слухала цю пісню, в моїх очах стояв образ цього пацика, його очі, і я придставляла його повішеного під цю пісню. Це звучіть по-дурному, але то в моїй підсвімості було, шо ж я могла зробить? Я перестала слухать цю пісню, постійно її ігнорила і пропускала, не хотіла слухать і бачіть знов ті картінкі. Пройшло трохі часу і от третій вечір підряд я слухаю її, і я більше не думаю про нього. Тепер я спокійно слухаю свою пісню, знов вона мене і лічіть і заганяє в ступор одночасно. Отаке от плейсібо робить зі мною.

Я не пам"ятаю, коли останній раз я була в такому тупіку і коли була така безисходность. Біда не приходить одна - це точьно. Якшо вона появляється, то несе за собою ще череду собі подобних. Задівається все, шо мене касається, моральне, матеріальне, мої інтереси, погляди, да шо вже гріха таїть, задівається моя учьоба, хоча вона не таку вже важну роль займає в моєму житті. З першого дня як я поїхала з дому на учьобу не було спокойствія, проблєми слідували одна за одною, перший тиждень був адській. Я не хочу прожить цей рік в Луцьку такім образом, як я його почала. Вроді нічього страшного, а насправді все рушиться і іде коту під хвіст. Кромі того мене завжди мучяє совість, кому кому, а мені вона спать ріально довго не дає. Чього є люди, в якіх все як у людей, а є Катя, в якої все піздєц?