Это просто Вьюи блог

звичайна приманка - ти кіт, а я шматок голландського сиру.
ось все так і ходиш довкола, приглядаєшся й очі горять,
а мозок торочить тобі "не ведись, бо не трапиться дива,
таких як вона краще зовсім не знать" …

та щось всередині тріпоче і тягне шалено,
пручатись не в силах, ти знов оббиваєш поріг.
заходь, я варила сьогодні полуничне варення,
капкан поламала, хотів мене їсти - то їж…

твоя присутність така наркотична,
душевно занедбана, подвійно забута…
руки ніжно торкаються, мов дві дотичні
до мого тіла, несуть розкуту.

цілують в шию, залишають опіки,
вивчаєш кожну частину обличчя,
з тобою солодко, з тобою спокій,
з тобою усмішка для мене личить…

скільки в твоєму житті є жінок-спокус ?
скількох людей забрали зрадники-поїзди?
хлопчику,
я так за тебе боюсь.
я буду поруч з тобою
завжди.

вдавай, що між нами нічого не було.
не приходь, не стукай у двері,
не муляй мені у горлі клубком кислих, зіпсованих слів,
не принось мені шоколаду, ним я не звикла душити гнів,
не зривай квітів на чужих квітниках -
все одно стебла твоїми руками тхнуть.

навіть якщо ховаєш правду в рукав - нитки мовчання мене до неї ведуть.
не кидай у поштову скриньку нудотні вибачення і вірші,
які написав не ти.
найгірше - коли ще досі любиш, зібрати волю в кулак -
і назавжди піти.

купи собі нарешті один дешевий квиток у якесь забуте богом місто,
наче в тісну дерев'яну клітку:
загорни у ганчірку свій мотлох - шматок спогадів, щоб поїсти,
потріскане мило і обшарпану зубну щітку.
нехай тебе тепер сповідає розпуста і алкоголь,
адже ти - не аскет, і тим паче, не лицар.
жінка, що стоїть у тебе перед очима, безнадійно віддана, мов ассоль -
чекала не зрадника, а неодмінно принца.

я не люблю прощатись на вокзалах -
там і без мене вдосталь розставань;
та відстані все рівно до бажань,
вона розводить нас по різних інтегралах.
коли рукою хтось махає у вікно
із поїзда, що тільки-тільки рушив,
я не люблю, бо цілісність порушив,
і шмат душі, припаяний давно,
… мов відірвав.
коли перон, куди так поїзд мчався,
зустріне холодом вокзального бетону,
я не люблю -
ненавиджу до скону -
бо щойно тут вже інший хтось прощався.

ось, ти прокидаєшся і бачиш його:
з кирпатим носом та пошрамованими руками.
і цілуєш у чоло такого сонно-усміхненого, твого.
з ним буде приємно прокидатись роками.
і ділити спільно серце, справи, ліжко…
можливо, навіть довіриш йому сплату боргів.
дозволиш іноді критикувати себе трішки,
наприклад, за пригорання у духовці пирогів.

ось, ви прокидаєтесь разом від шуму дощу.
такі ще зовсім юні та прекрасні.
він мужньо стверджує: «коли що – захищу!»,
а ти йому готуєш улюблені страви часто…
тоді світ звужується до розмірів кімнати,
і це не є так катастрофічно, правда.
коли любові є надто багато,
то все одно не залишай її на завтра.

моїм першим найсолодшим манго був саме ти -
нудьга не мала над нами влади,
фруктові, жадібні поцілунки матово прилипали до скла
бо, коли твій соковитий подих мені підборіддя гладив,
тоді ця любов не гріла, а щонайменше пекла.

не маючи ані крихти в роті, з нервами, обрізаними до м'яса, я куштувала трохи твоєї плоті,
спрагла й оголена, мов натурниця для пікассо.

кусень здорового глузду - таки божевільна страва,
та я кохала тебе безтямно, насичено-терракотово,
так, як облизує гірський схил густа вулканічна лава,
пристрасна та волога,
я прокидалася поруч, посміхалася мимоволі,
а коли в нас лишалося ранку на три поцілунки і один спогад,
ти, мов терплячий скульптор,
ліпив з мого серця розкішний букет магнолій.

я кохала тебе більше, ніж ти міг собі уявити -
і ніж могла уявити я.
чужі жінки викликали у мене страх, або навіть - злість,
кожен зайвий погляд, кожне нове ім'я нестерпно пекучі,
коли зсередини гусінь ревнощів їсть.
я стежила за тобою, читала усі листи,
перевірила кожен неохайний аркуш,
" читай між рядками, крихітко, саме там необачно ховають правду"
гадаєш, мені до смаку влаштовувати істерику, сварку?
коли я так боюсь тебе втратити - що ладна вбити за зраду.

я хочу тебе на мить
торкнутись тремтячими пальцями.
під ребрами щось кипить,
невидимі струни тянуться.

я хочу твій теплий подих
ловити по всьому тілу.
за поштовхом - новий поштовх.
за хвилею - нова хвиля.

тихенько
майже шепіт:
ти
мені
потрібен.

люди ходять,
роздають анкети,
дешеві ліки,
чиїсь агітки,
оформляють кредитки,
палять свічки
і сигарети.

тільки я
небуденно
в трубку:
де ти?

поки людей міряють кроками,
збивають вантажівки,
поки вони в сміття викидають агітки
і паперову рекламу.
поки зламаний каблук
перетворюється в драму,
поки діти біжать до мами,
а голуби літять до хліба.

тихо
констатація факту:
я тебе полюбила.

я зрозуміла – ти дивовижний. здається, в мене з’являється нове хобі - я буду рахувати веснянки на твоїх щоках. як сьогодні… пам’ятаєш? ранок, я милувалась короткими світлими віями, адже ти був так близько, що я могла розглянути кожну окремо. обводила очима лінію твоїх губ. пухких і таких яскравих… вони притягують увагу, ти ж знаєш це? я роздивлялась, вбираючи навіть найдрібніші частинки тебе, в тисячний раз, запам'ятовуючи кожну твою рису. я досі не можу повірити, що у мене є така можливість…

і в той момент, коли ти смішно морщив ніс, мабуть, відчувши на собі пильний погляд, я дозволила собі протягнути до твого лиця руку і злегка торкаючись, провести по твоїй щоці, обвести лінію скул. ти сам не помітив як посміхнувся куточком вуст. ти завжди посміхаєшся і хапаєш мою руку до того, як я встигну її прибрати, підносиш до губ і цілуєш в середину долоньки. притягуєш мене ще ближче до себе за талію і, проводячи губами по моїй щоці, даруєш ніжний, навіть цнотливий поцілунок в губи. я сентиментальне дівчисько! я слабка! я жалюгідна! чому? бо часом я просто не можу відірватися від тебе…

твоє гаряче тіло електризується дотиком
моєї руки на розпашілих стегнах.
соковита імла почала розкидати опіки
по душі, залишала несумісні знамена.
тільки вдихати з тобою повітря, де пам’ять
замикається колом між зім’ятою долею
і десятим дзвінком, що спустилось на рам’я.
ти цілуй, не зважай на особистий сором.

повернися до мене, в п’ятницю, пізно ввечері.
опівнічне світло на твоїй шкірі тонко малює лінії,
коли електричний струм охоплює соковиті плечі
десь між дев’ятою сповіддю вибиває саме твоє ім’я.

не хочеться попсу, але виходить попсово.
ходжу на одному місці, а здається мотаю кілометри,
люди говорять:
- байдуже, аби була здорова.
а на лице один діагноз - параноя.

обіцяй,
що грітимеш мені руки взимку тільки в своїх кишенях,
дихатимеш вночі в потилицю, цілуватимеш в ямочки на щоках,
будеш моїм серцем, радістю, повітрям в легенях,
медом у кухлі свіжого молока,
улюбленим светром, ковдрою і неосяжним щастям,
чекатимеш мене вдома, обійматимеш щоп'ятнадцять хвилин,
обіцяй, що нікому тоді не вдасться
звести якусь іншу долю між наших спин.
обіцяй, що горітимеш мені в грудях - обов'язково
"поряд" - завжди найтепліше слово…

колись ти прийдеш і скажеш: «я повернувся.
ось так назавжди. навіть на виганяй.
байдуже, з ким ти зараз, я всіх позбувся.
взяв із собою щітку, чашку та чай.»

колись ти прийдеш і скажеш: «ян, тепер я назавжди ,
вже не збираюся більше від тебе йти»
сядеш на кухні, будеш мовчати… щастя…
щирий, раніше коханий, колишній, ти…

вигрібай залишки цукру з мого ліжка,
збирай усю ніжність і ховай до своїх кишень,
а мені лиш залиш запах тіла і трішки…
трішки голосу твого й одну з найкращих пісень…
а ще краще не йди, бо страшенно холодно спати
у порожньому ліжку, я навіть закрию вікно,
а давай всю ніч тілами писати цитати,
а вранці з сусідами зіграємо в доміно…