Это просто Вьюи блог

коли перед тобою розкривається світ, мов брунька,
коли він, наче красива жінка, оголює перед тобою незаймано-коштовне аквамаринове небо і спокушає
озоновим поцілунком -
підкорися,
носи сонце під серцем,
ходи босоніж,
дихай на повні груди,
живи…

відстані між
сантиметрами
твоєї квартири
до мого ліжка
вимірюються днями
коли ти приїдеш
і близько-близько
вдихнеш
мою пам'ять
за останній тиждень.
бачиш за
тобою сумує
стілець і книжка
яку ти торкався,
останнього разу.
мої долоні
потерті звуками
старого телефону.
обнімеш при зустрічі?
подзвониш?

а ти десь бачив пусте місто ?
де не горять ночами ліхтарі,
де не буває ні концертів, диско,
де лише руїни, пекло, всі чужі.

лише будинки в сутінкових зграях,
прощаються із ними хазяї,
і страх якийсь собаки нагають,
що лають-лаються в сусідньому дворі.

чи бачив ти, як помирають люди ?
не від хвороб, чи старості, біди.
у цьому місті помирають мрії,
а з ними люди гинуть назавжди.

причина/обставини/альтернативний спосіб вирішення проблеми: коли ТИ не поруч, я обростаю ідіотами… і єдиний спосіб з цим боротись - бити по їх нікчемних душах, як по порожніх пляшках. звучить нелогічно, але такі реальні справи.

наслідок/гаряча новина/рубрика «з останніх помилок»: я практикую секс з ідіотом… цікаве таке заняття… це як гра у покер з відкритими картами. воістину розумію: немає сенсу ані блефувати, ані грати… але продовжую. звичайно, я ж задоволена коли прогинаюсь під нього, коли даю ЙОМУ фору.

констатація факту: всередині мене стільки трупів, що їх нема куди ховати… стільки недопохованих «кохань», абортних матеріалів… я зсередини виглядаю як маніяк. і почуваю себе так само.
я живу по спрощеній формулі: «нічого ніколи не проси, а якщо хочеш щось – прийди, вгризись в горло і відбери своє ». життя, як техніка вишуканого мародерства, згодом - вишуканого марнотратства.

ремарка: я жива, і цього уже достатньо, щоб мати право. чуєш?! хоча б на щось мати право!

висновок: в мені не залишилось ні честі, ні геройства, ні краплі розуміння… я реально хочу щоб всі здеградовані моральні виродки щезли, повільно, впевнено, один за одним.
я вірю і знаю, що скоро все стане кращим, потрібно просто висідити, витерпіти, вижити що є сили. десь перележати злість та агресію, викласти її в щось добре і позитивне: читати хороші книги, чекати почуття, щоб крикнути «я полюбила».

він є.
і повір, на своєму місці,
і сидітиме там до скону,
в грудях, в районі серця
буде мені основою.

рядки із душ, поєднанні словами,
вночі злилися в щось єдине,
і тільки ніжні дотики губами
в яких, весь час навіки гине.

о ці хвилини, що в спокуті тають,
і подихи, що проганяють кров по тілу …
думки у просторі літають,
навіщо створені пристойності закони ? незрозуміло…

а в мене відчуття ніби ми знайомі
сто чи двісті років.
ти відчуваєш все те, що і я,
прораховуєш на декілька кроків…

будь-який порух мій, кожний подих
для мене - як свій рідний,
знайомі з тобою лише лічені дні,
а для мене вже такий необхідний…

я довіряю тобі, не вагаюсь,
розчиняюсь в тобі сповна.
і кожна судина мого тіла
пульсує в ритмі твого життя …

мамо, я більше не пишу йому листи,
не відправляю їх собі у шухляду.
більше не потребую віртуального контакту з ним
на рівні холодного чаю і пошарпаних стін.

мамо, я не знаю, що там у нього з руками,
яке на дотик тепер його волосся,
я не знаю чи дружить він ще з головою
і якщо ні, то це все почалося.

я не знаю, як у нього справи,
і мене не ламає питати його про це,
мамо, я думала буде важко,
я думала прийдеться виживати,
аж ні. це все теж мине.

мамо, так трапляється деградація почуттів,
якась конкретна особа перестає мати значення,
а здавалось раніше, що то назавжди.

так трапляється, мамо
і я вірю, з іншими теж.
бо виявляється любов - то зворотній процес.

колись ти кохатимеш іншого до нестями,
цілком божевільна ітимеш за ним наосліп,
і глибоко в грудях, поглинутий почуттями,
тебе не врятує проникливий власний досвід.

коли ця любов, наче хвиля, підступна й хитра,
зітре твою гордість, мов крихітний мис на мапі,
згадай - своє серце, як стиглий солодкий цитрус
ти колись для колишнього вже поділила навпіл.

у когось бідність, кохання і мрії,
у когось мільйони, а очі сумні.
у кожній з нас є трохи від повії.
і різниця тільки у ціні.

весняного ранку прокинувшись зі мною
в одному ліжку, ти скажеш:
“мала, а починати стосунки
ніколи не пізно”…
зваживши всі за і проти
цього закону, подумаю – ай справді,
кохати за сотні доріг мені не заборонять
ні шепіт сусідок, ні кпини подруг,
які тільки і думають про нові дієти,
плаття за сотні баксів, що потім валяється
сумно в шафі,
про нового коханця, який звозив в ресторан
і не розплатився,
довго плачуть і плачуть, і дзвонять тобі,
щоб жалісливо сказати:
“яка я нещасна, добре, про тебе є кому дбати”.
я подумаю – справді добре
відкриваються очі на недолугі жарти,
побачивши тебе такого рідного,
щось стиснеться в серці…
я відповім: “коханий, я переїду до тебе завтра.
не закривай на всі замки двері”…

і якщо ти мені там наготував якогось судженого, то прошу тебе,
нехай у нього будуть кремезні плечі і сильні руки.
нехай я зможу до нього пригорнутись у будь-яку зливу чи шторм.
нехай з ним буде легко оголити не тільки тіло, а й душу.
нехай ми з ним навічно, і тільки разом.

і якщо ти мені там наготував якогось судженого, то прошу тебе,
байдуже хто він, і що він. це все пусте.
головне, щоб він любив мене.

той чоловік, що іноді спить зі мною,
ходить в легкому светрі і темній куртці,
без рукавиць і з голою головою,
навіть взимку в міста безжальній пустці
почувається добре, як під водою.

той чоловік ламається дуже рідко.
каже тоді: зсередини я вже гнилий, зелений,
мертвий, як гриб. не торкайся до мене, рибко.

він розпихає дріб’язок по кишенях,
часом зі мною він, й спить потім міцно й глибоко –
так само, як коли спить без мене.

і щоб було все більше вдало
ти розповідай їй, що повезеш на канари,
засиплеш зірками з неба та діамантами,
вона перестане захоплюватись антидепресантами…
кине нарешті пити та ймовірно палити,
ти ж щодня даруватимеш найкращі квіти,
водитимеш в п'ятницю в кіно, в суботу в театр
і поважатимеш її психопатку матір…
цілуватимеш ніжно, накручуючи волосся на палець,
скажеш, що навіки лиш її бранець,
всі примхи й бажання на першому місці
та слово “кохаю” на день разів двісті…
таким ідеалом для неї ти станеш,
а потім раптово просто ослабнеш,
втечеш до якоїсь дурної повії,
розбивши всі мрії її та надії…

по вашій статистиці кожна дівчина безсердечна сука,
що все псує, каламутить, надгризає й кида,
вміє професійно у очі напускати пилюку
й на по готові завжди носить кинджал…

по вашій статистиці кожна дівчина не вміє кохати,
тільки пограється й швидко каже “прощай”,
думаєте, що такі навчені тільки ламати
й не світить з ними дорога у рай…

по вашій статистиці кожна дівчина ніколи не плаче,
завжди сміється й поруч всіх веселить,
дивно? в нормальних дівчат серце собаче.
що зрадить не може та часто болить…