Это просто Вьюи блог

ти ж уяви, він кидає мене на ліжко,
мов останню шльондру,
не питаючи мене ані права, ані дозволу.
дикий самець, гормонами переповнений.

кожен рух ударами,
жодної спокійної фрикції,
наче стіну таранить,
наче востаннє дихає,
стискаючи мені руки і груди,
доводячи до сліз.

подруга заспокоює, мовляв, кидай його,
чи ще тобі болю не вистачає?

а я відповідаю:
- в тім то й справа, все непогано грає,
з ним добре, тільки от катастрофічно мало.

замкни мене посеред ілюзій. на ключ,
на дотик – лише твій – я буду приречена.
а знаєш, часом любов – це самозречення,
самознищення. є інші версії? озвуч.

у нас було трохи менше, ніж мільйон розмов.
трохи більше, аніж одна мить.
а ти чуєш – в мені скапує чи тремтить
ота наша любов. я сама? агов!!!

щасливі люди не плачуть в подушку ночами,
не рахують частини неба, всипані зірками,
не закутуються в ковдру, вим'яту безжально,
не сприймають все почуте занадто буквально.

щасливі люди не палять ментолом з балкона,
не рвуть фотографій, не шукають патрона,
не гортають контакти у чужих телефонах,
не лікуються віскі у швидких вагонах…

кожен із тих, з ким ти переспала,
кому колись віддавалась пристрасно,
у твому житті не більш ніж спалах,
в усіх підворіттях великого міста,

кожен із тих, з ким ти зустрічалась,
про кого казали "вдала партія",
лишали тебе саму на вокзалах,
лишали тебе на низькому старті,

і кожен із тих, кого потім чіпляла,
до кого на каву йшла «на хвилинку»
зникали зранку, зазвичай з дощами,
цим самим виводячи тебе із ужитку,

а потім збігались усі твої подружки,
питали, чого ти така сумна,
години про щось теревенили пошепки,
аж поки ти не лишалась одна,

шукала правду у портвейні міцному,
бачила сніг, що на землю стелиться,
і відчувала стільки всього,
що інколи навіть хотіла застрелитись.

люди хочуть аби інші,
як дівчата з публічного дому,
щоб коли тобі сумно й самотньо у кріслі, -
розважали за викликом і наливали рому.

люди хочуть аби інші,
як карета швидкої допомоги,
і коли тобі боляче в кріслі, -
приїжджали за викликом,
знижували жар, приймали пологи.

так. головне тут саме «за викликом»,
жертви неправильно розставлених знаків і ком.
і ненавидять коли насильницьким,
вриваються методом.

не даруй речей, даруй сина…

дешеві люди, наче пиво із крамниці,
шукають від життя просте.
розмінюючись на дурниці,
переливають дні з порожнього в пусте.

якщо ти зрадиш, я прошу
без болі та образ,
і без прикрас,
без дружби та листів,
без сліз, без нервів, лишніх слів,
щоб почуття всі згасли враз.

біля тебе рубає 220
нереальних вольт.
ти тримаєш напругу,
а я дистанцію, от.

біля нього тихо і тепло,
ніяких штормів тобі,
жодних цунамі.
мабуть, тому я його і обрала –

дика й скалічена,
як старий капітан за штурвалом
я прибилась до спокійного раю.
в цих водах завжди тихо,
щоб я не казала.

але знаєш, ночами не вистачає
шторму в 12 балів,

і напруги електричної у пальцях –
повертайся.

виграєш дефіцитними струнами
оркестри під моїми віями…
ти ніколи не помічав, мій любий
що думки твої стали повіями?

насправді, мені з тобою було затишно,
відносно, мене нічого не сковувало,
але я розумію одну просту річ —
зупинки повинні бути тимчасовими.

треба вміти прощати та прощатися,
за це нам всім колись воздасться,
ріка тече, не змінюючи напрямку,
і зорі світять нам згори, на щастя.

ми стали ближчими на кілька поглядів,
на кілька подихів, на кілька спогадів.
бо небо нижче нам на кілька поверхів,
на кілька помахів чарівних вій.

розчиняй мої вікна протягом,
я дивитимусь сни чорно-білі,
завантажуй себе мегабітами,
крізь канали зв'язку уцілілі.

з алишай мене вранці без одягу,
я знайду тебе в кожному слові,
у книжках з чиїмись віршами,
і в проекціях їх просторових.

і наче всі нейрони в моїй голові
шепочуться про тебе тихо-тихо.
надворі березень, а на столі
два келихи надпиті кимось.

боявся завжди обпектися,
а я полюбляю гаряче.
добре, що ми розійшлися.
бачиш, ніхто не плаче.

пий свою каву без цукру,
я буду пити солодку.
дай на прощання руку.
передчуваю свободу.