when?

Сьогодні я захотіла перестати жити. Не те, щоб взагалі, принаймні в цьому місті. День почався рано, точніше, він у мене був продовженням вчорашнього. Коли небо починало світліти, я стояла біля вікна. Вікно – єдине, що я змогла продовжити любити у цій квартирі після смерті Ані. Чотири дні мовчанки, чотири дні загробної тиші у прямому сенсі цього слова. Шершава стіна. Два місяці назад я фарбувала цю стіну в холодний жовтий колір, дивилась потім на неї і згадувала, як буває холодно літніми ранками. Так само холодно зараз, в домі, де повно її речей, де закінчилось заспокійливе, де досі завішені всі дзеркала.

*************************************************************************************

- Хочеш, я ментів викличу, бо це вже просто нестерпно? Вони взагалі дістали, перша ночі зараз, я цього так не залишу.

Вона мучилася від болю в ліжку, а наші сусіди-алкоголіки горланили якийсь хардкор. Я тоді ще сумнівалася, чи ментів викликати, чи екзорциста. Це тривало вже дуже довго, і коли я постукала їм у стіну, то у відповідь пролунав грюкіт, наче хтось розламав табуретку, чи щось типу того.

- Не треба, заспокойся. Сядь краще біля мене, мені сон такий дивний вчора наснився, все ніяк не можу забути.

- Розповідай.

- Я стояла на краю скелі, а переді мною стояли солдати, які мене розстріляти збиралися. І у мене в голові була лише одна думка: я можу сама вибрати свою смерть – бути розстріляною чи стрибнути вниз зі скелі. Я розуміла тоді, що померти від кулі так жахливо, наче зрадити саму себе, а стрибати чомусь було страшно. Ось уже лунає приказ стріляти, і у мене стільки сил з’явилось, я наче відпускаю себе і падаю вниз. І раптом він хапає мене за руку. А через мить я вже стою на сцені, граю, як зазвичай, Вівальді на своїй старій скрипці, а зал порожній. І раптом я починаю кричати і трощити скрипку об стіну, об підлогу. І він знову хапає мене за руку. А потім я прокинулась і вже не спала до самого ранку.

- Він тебе ніяк не залишить.

- Обіцяв не залишати до самої смерті, тільки я думала, що буду перша.

*********************************************************************************

Чемодан впав на ліжко і в нього полетіла купа речей. Думка про те, що вже через кілька годин все почне мінятися, зовсім не лякала, навпаки – додавала ентузіазму. За вікном починає знову зароджуватись життя. Починають кудись бігти маленькі люди, принаймні такими вони здаються з восьмого поверху. Сонце завмерло над дахом сусіднього будинку. І я завмерла, наче дивилась у його неіснуючі очі, наче чекала відповіді на все, чого не могла зрозуміти зараз.

Сіла на підлогу біля вікна. Батарея була майже холодна. Весна в розпалі своїх почуттів, вона забирає наш здоровий глузд, примушує вірити в якесь міфічне добро. А у мене вона ще забрала близьку подругу. Мовчки вирвала своїми тонкими холодними руками і забрала у землю, яка ще зовсім не встигла прогрітись. Не обіцявши нічого взамін.

Вона завжди любила сидіти отак на підлозі, могла годинами мовчати, а потім згадати якусь дотепну історію з дитинства і ми могли сміятися безупинно. А коли вона брала в руки скрипку, то світу навколо для неї більше не існувало, вона втрачала відлік часу і не чула нікого. І коли посеред ночі я сонна і роздратована відбирала у неї ту кляту скрипку, то завжди говорила: «Ну не злись, я ж тільки десять хвилин граю». Я дивилась в її величезні невинні очі і не могла злитись.

За ці роки я вже знала майже всі її дивацтва. Вона не любила квіти, якщо після концерту хтось таки дарував їй квіти, то вона завжди віддавала їх комусь, ніколи не приносила додому. Вона ніколи не лягала рано спати, любила гуляти сама, до паніки боялася ліфтів, завжди розкидала по всій квартирі свої листочки з нотами. Терпіла мій сарказм, але влаштовувала скандал через те, що я купила не той чай. Іноді вона страшенно дратувала мене своїми дивацтвами, але я старалась приймати її такою, яка вона є і не обмежувати певними рамками. Саме тому я запропонувала їй переїхати до мене, коли вона розійшлася зі своїм хлопцем. Я знаю, що він бив її, хоч вона ніколи про це і не казала. Такі люди, як Аня не можуть легко покинути когось, кому відкрили свою душу. Через це у неї ще кілька місяців ставались істерики. Її починало трясти і вона кричала, що завтра ж піде до психіатра, бо боїться саму себе. Добре, що був Влад – її друг дитинства, який приходив з пляшкою вина після мого дзвінка, слухати шизофренічні відвертості Ані. Був, бо ніхто не міг розгледіти в молодому успішному художнику наркодиллера з величезними проблемами. Його знайшли з кулею в голові у власній квартирі. Аня тоді просто зірвалася. На роботі сказала, що захворіла, а сама днями не з’являлася вдома, постійно кричала і не хотіла нічого пояснювати. Потім трохи заспокоїлася, але сиділа постійно у своїй кімнаті, курила у вікно і грала на скрипці якісь смертельні мотиви. Я не чіпала її, просто знала, яким важливим для неї був Влад. Їй було абсолютно байдуже, ким він був для всіх, для неї він був таким же ідіотом, як і вона. Я не знаю, про що вони могли говорити півночі по телефону, але після розмов з ним вона завжди була спокійною і врівноваженою, що б не відбувалося до цього. Після смерті Влада, у неї почалися проблеми з серцем. Одного разу приступ стався просто на репетиції, і Аня покинула філармонію. Після того вона лише розписувала партії для оркестру вдома. І листочків з нотами ставало все більше по всій квартирі.

**********************************************************************************

- Де ж та бісова маршрутка? Ми так до ранку додому не потрапимо.

- Бісова від слова бісити?

- Не зли мене, бо це не смішно взагалі-то.

Вона так мило посміхнулась, що я зрозуміла: злитись зараз не доречно. Ця божевільна дивачка маніпулює мною, і ще й називає мене своєю кращою подругою.

- Я подзвоню Владу, щоб він по нас приїхав.

- Що б ти без нього робила?

- Не знаю. Він завжди був, я навіть не пам’ятаю себе, коли ми ще не зустрілись.

На зупинці, крім нас стояла ще одна знервована жінка, і та потім пішла. Аня вже розповідала по телефону печальну історію про те, як ми замерзли, чекаючи маршрутку. Надворі було зовсім темно, вона стояла, тримаючи руки в кишенях і закинувши голову назад.

- Бачиш, на будинку з самого верху написано число 27? На старих багатоповерхівках часто щось написано.

- Ага.

- Як думаєш, це було 27 самогубць, які покінчили з собою, стрибнувши з даху?

- Та ні, якось забагато. І район наче пристойний.

- При чому тут район? Я б вибрала дах, з якого гарний вид, щоб була місцевість хороша, це ж останнє, що ти бачиш! А ще я б стрибала спиною вниз, щоб дивитись на небо.

- Ооо.

Виразом свого обличчя я дала їй зрозуміти, що в неї трохи поїхав дах. Я знала, що це все не серйозно, але певна розрядка від тверезомислячої людини їй ніколи не завадила. Доки не приїхав Влад, ми стояли мовчки.

*************************************************************************************

Речі зібрано, пункт призначення вибрано. А я досі стою і дивлюсь у вікно. Воно ніби портал у інший світ. Світ, який скоро затягне мене у себе з величезною силою, який примусить рано чи пізно забути те, що зараз болить найбільше. З вікна чути прохолоду, підвіконня порожнє. У нас не було жодного вазона у квартирі, Аня завжди повторяла: «О Боже, навіщо приносити додому рослини, давай краще заведемо кота.» Раптом я згадала її улюблені рядки Бродського, вона часто їх цитувала:

Я сижу у окна. За окном осина.
Я любил немногих. Однако - сильно.
Я писал, что в лампочке - ужас пола.
Что любовь, как акт, лишена глагола.
Я сижу у окна. Я помыл посуду.
Я был счастлив здесь, и уже не буду.

В голові з’явились дивні слова: битий посуд. О, скільки посуду вона розбила в цьому домі, і кожен раз повторяла: «Де ж моє щастя?» При чому, розуміння щастя у нас було зовсім різне. Для мене щастя – це отримати підвищення на роботі, створити сім’ю, народити п’ятьох дітей і ще багато чого такого простого, людського. Для неї ж щастям була нова скрипка, безкінечні історії Влада за кавою, поїхати на вихідних до річки. А з хлопцями нам обом не щастило ніколи. Вона любила одного і назавжди, а у мене їх було купа, тільки я так і не змогла полюбити жодного.

Розуміння того, що зараз я залишилась зовсім сама привело мене до тями. Якщо задуматися, то мене тепер нічого не тримає на місці. Потрібно змиритися з неминучістю, ми не в силах протистояти цьому залізному світу, або живи за правилами, або створи собі власний. Мене чекає дорога, і я чекаю її з нетерпінням, хоч трохи і боюсь. Це буде лише кілька кроків вперед, а у мене вже складається враження, ніби я збираюсь відформатувати собі пам'ять. На підлозі біля столу так і лежать її сигарети, вона залишила їх напередодні смерті. Наступного дня ми збиралися піти на виставку художників-модерністів. Аня любила Моне, мабуть тому, що Влад його любив. Я знаю, вона б розплакалась на тій виставці, бо завжди плакала, коли бачила будь-які речі, які їх пов’язували. Вона жила наче в інших вимірах, за власними правилами, а він був одним із тих вимірів. Десь глибоко я була впевнена, що вони рано чи пізно одружаться, бо не вірила у таку святу дружбу, але ці двоє примусили мене засумніватися.

********************************************************************************************

На кухні горіло світло, була вже глибока ніч, а вони сиділи і глушили чергову пляшку вина. Я все одно не могла заснути і вирішила приєднатися. Аня була вже трохи весела, в неї багато алкоголю не поміщалося. Вона сиділа навпроти Влада і кидала в нього маленькі шоколадні цукерки. Я подивилась на нього з ноткою жалю.

- І як ти її терпиш?

- Та це просто жах, взагалі ніякого особистого життя через неї. Вічно то в неї істерика, то нудьга і я все маю вирішувати.

- Що? Через мене? – Аня закричала, а потім почала сміятись. – Та твоя Марта втікала від тебе, як дурна, коли ти спалив у неї на очах свою останню картину. Це я ще їй не розповідала, як ти в Болгарії п’яний купався у фонтані, і тебе ледь менти не пов’язали.

- Ой, не починай, ти тоді ще на відео знімала і мене, і ментів. І була, до речі, не тверезіша за мене, телефон з тим відео досі у фонтані, мабуть. А потім тебе вирубило і я ніс тебе до готелю, бо гроші на таксі ми пробухали. Знаєш, яка ти важка, зараза!

Тепер Влад почав кидати в неї цукерки.

- Дурень ти! – Аня засміялася, як маленька дитина і заразила всіх своїм сміхом.

Я дивилась на них і розуміла: ось вони, два придурки, які вічно будуть щось витворяти, потрапляти в якісь історії і ніколи не подорослішають. В такі моменти я трохи заздрила їм.

************************************************************************************

Я виглянула у вікно, щоб подивитись, чи приїхало моє таксі. І раптом мене охопив страх. Здалося, ніби десь грюкнули двері, потім ще раз. Ні, не здалося. Хтось закричав? Я побігла до вхідних дверей, але їх там не було. Лише стіна холодного жовтого кольору. Це не моя квартира, тут якось занадто холодно. Крики ставали все голоснішими, а я ніяк не могла зрозуміти, звідки вони. Мене почало трясти, пальці почали холонути і німіти. Я божеволію? Завжди знала, що якою б я не була холоднокровною, але смерть – це не той випадок, коли можна тримати себе в руках. Страх все глибше проникав у мене, і ось я вже себе не контролюю, я себе майже не відчуваю. Зайшла на кухню, дві таблетки всередину, це має скоро припинитись. Не можна піддаватись, у мене ось-ось почнеться нове життя. Сіла на підлозі біля стіни, глибоко вдихнула. Повітря вже здавалося морозним. Але ж весна! Я підняла голову вверх і оніміла від жаху. Стеля була чорною. Раптом в голові пролунала думка: «це колір її страждання, її смерті». У неї стався серцевий напад під ранок, вона задихалася і не могла промовити ні слова, лише била долонею об ліжко, щоб я почула і врятувала її. А я не встигла. До приїзду швидкої вона вже не дожила. Я трохи покричала і поплакала, а потім почала займатись похороном. Але на біса мені здався той красивий похорон?! Якби я встала до неї трохи раніше! Я пробачу весь той розбитий посуд, пробачу ноти, розкидані по всій квартирі!

Телефонний дзвінок.

- Дєвушка, ви спускаєтесь? Машина чекає.

- Я не можу, не можна просто так взяти і все залишити, як би просто це не здавалось! Розумієте?

Останнє слово я прокричала істеричним голосом і кинула телефоном об стіну. Так не можна, це не правильно! Я підбігла до вікна. Воно зовсім замерзло, крізь нього майже нічого не було видно. Перед очима лише сходи, якісь незнайомі сходи. Я піднімаюся, спускаюся, чи може я падаю? Я пам’ятаю її спокійне бліде обличчя і синюваті губи. Запах цієї смерті досі стоїть в домі, свіжий з ноткою гіркоти. Їй не було страшно помирати, вона ніколи не була прив’язана до цього світу.

Я лягла на підлогу і дивилась в одну точку на стелі. Моє тіло повільно німіло, свідомість відмовлялася сприймати дійсність. Як це, почати все спочатку?

- То як, ви сьогодні розмовляєте?

Він нахилився і зазирав мені прямо в очі. Я думаю, він зміг роздивитися в них все моє презирство.

- Бачу, що ні. Ох, коли ви вже почнете йти нам назустріч? Стільки часу пройшло. Сестра! Відведіть пацієнтку в палату, вона сьогодні не в гуморі.

Доктор Девіл Мітчел. Сам диявол у плоті. А всі вони навколо – його персонал – дурні до неможливості люди. Ось, наприклад, Сара. Доросла жінка! Вже півроку веде себе зі мною, наче з недорозвиненою. Невже вона не розуміє? Це ж не мої примхи, я просто хочу відгородити себе від цього сущого зла. Невже вона не бачить? І зараз, проводить мене назад в палату і посміхається мені, наче маленькій дитині.

Півроку я тричі на тиждень ходжу цим коридором і мовчу в тому просторому кабінеті. Він дивиться на мене, роздивляється мене, мою міміку, читає мій погляд. Цей лікар надзвичайно розумний, але такий черствий і безжалісний. Він нагадує мені вигоріле зсередини дерево. Його легко проламати, знати б тільки звідки починало горіти. Зазвичай він досить довго говорить до мене, щось розповідає, аналізує мене. Але сьогодні я його ненавиділа, і він це помітив, тому розмова не вдалася.

Коридор завжди однаковий, нічого не міняється. Запах хлорки, біля дверей своєї палати сидить Антуан і як завжди повторяє «Вона повернеться» (його дівчина покінчила з собою, коли дізналася, що він їй зраджує), у Ванесси знову приступ, санітари прибігли вколоти їй дозу заспокійливого, з такими темпами її можуть скоро до буйних перевести. Ось моя палата. Мері заснула, кожну ніч їй сниться один і той самий сон, але вона нікому його не розказує. Ночами вона майже не спить. Кажуть, що вона намагалася вбити свого боса, але я не вірю в цю дурню, там явно щось інше відбулося. Ми з нею рідко розмовляємо, але іноді мені здається, що вона мене розуміє. Хоча…

Я люблю наше вікно. Це, мабуть, єдина моя радість в цій лікарні. З нього видно покинуте будівництво. Здавалося б, смертельна нудьга, але ж ні. Ця незавершена будівля нагадує мене, щодня я чекаю, що туди хтось повернеться і продовжить роботи. Поки марно. Вночі там збираються місцеві наркомани, вдень - порожньо.

Кожен день тут відбувається одне й те ж. Від цієї рутини в мене вже німіє все тіло, я зовсім не відчуваю себе живою. Вранці нам дають таблетки, від яких ще півдня гіркий присмак, Мері завжди відмовляється їх пити, але її примушують. Потім ця гидка загальна психотерапія, де кожен день Еван розповідає одну й ту ж історію про те, як хотів стати архітектором, але після смерті батька підсів на наркотики. Після третього разу вже ніхто не плакав, навіть Кейт, яка весь час плаче. Люди тут повільно помирають, але ніяк не можуть вмерти. Як можна повірити в той ідіотизм, що тут хтось вилікується. Часом я думаю про те, що сюди просто звезли непотрібних нікому людей і чекають, коли вони помруть.

Час від часу я чую крики з поверху буйних. Мені не страшно, якось навпаки, розумію просто, що ці люди більше не можуть тримати весь біль в собі, вони нещасні, от і все. Страшенно пригнічують ці стіни. Вони такі білі, я ще ніколи не бачила такого бридкого білого кольору. Біла підлога, біла стеля, біла постіль, білі обличчя навколо. І так півроку. Спочатку я хотіла пристрелити їх всіх, потім я хотіла застрелитися сама, зараз мені майже байдуже. Може звикла, а може це все таблетки.

Вдень майже весь час ми проводимо у загальній кімнаті. Моє улюблене місце – крісло біля вікна. Якби не вікна, я б просто померла тут. За вікнами зовсім інше життя, там не таке повітря, я вже майже забула запах того світу. Я постійно сиджу у своєму кріслі і ні з ким не розмовляю. Не люблю говорити.

- Ненсі, до тебе відвідувач!

- Що? – мене наче розбудили з глибокого сну.

- Там хлопець якийсь прийшов, каже, що до тебе.

Він сидів на стільці біля мого ліжка. Я зайшла і зловила його погляд, такий дивний і розгублений. Йому було мене шкода. Весь цей одяг синці під очима, точно не такою очікував мене побачити.

- Пам’ятаєш мене? Там, в літаку, ми сиділи поруч.

- В мене чудова пам'ять. Це ти допоміг мені врятуватися.

- Як ти тут?

- Ти прийшов, щоб спитати як я? Хіба це і так не ясно? Я в психушці.

- Я прийшов, щоб вияснити багато речей. Можливо тільки ти можеш допомогти. Ну і звичайно, мені цікаво як ти, я довго тебе згадував після того, що відбулося.

- Що вияснити? Навіщо тобі ворушити минуле? Стільки часу пройшло, вже ніхто і не згадує те, що було. Тільки я, в своїх нічних жахіттях.

- Ти маєш мене зрозуміти! Я ніяк не можу заспокоїтися, все це було не випадково. Хтось хотів цих смертей, ти повинна допомогти дізнатися хто це був і які мотиви цього вчинку.

- Та це звичайний нещасний випадок.

- Я теж так думав. Раніше.

Його голос притих, наче він збирався сказати мені щось страшне і містичне.

- Ти не дурна, просто згадай, як вели себе люди навколо. Подумай про це.

Я не встигла нічого відповісти, він вийшов, залишивши мене отаку розгублену. Я стояла, скована сотнями думок. Як вели себе люди? Що було не так в тому літаку? Чого ж він від мене хоче, я зі всіх сил намагаюся забути те, що відбулося, і тут з’являється мій попутчик і починає копатися в минулому. В моїй ситуації не можна вірити нікому, але він врятував мені життя, я це прекрасно пам’ятаю.

Мері прокинулася, вона сидить на ліжку і як завжди перекладає свої газети. В неї їх просто купа. До неї приходить зрідка лише брат і завжди приносить їй багато газет. Вона мабуть думає, що скоро вийде звідси і не хоче втрачати відчуття реальності. А мені якось байдуже, я вже зовсім не відчуваю зв’язку з реальним світом.

За вікном починало сутеніти, в палаті блимало світло. Мері опустила свою газету і пильно дивилась на мене.

- Мені сниться, як він хоронить мене живцем у своєму садку і сміється, дико сміється.

Вона ніколи не говорила про себе нічого. Ми взагалі мало спілкувалися, а зараз раптом почала розповідати про свій сон. Це дуже дивно.

- Я так і знала.

- Що ти знала?

- Що ця тварюка знущалася з тебе насправді.

- Він примушував допомагати з усіма його махінаціями, у всьому звинувачував і постійно бив. Коли я хотіла звільнитися, то почав погрожувати моїй сім’ї, бо я ж надто багато знаю. А у мене донька маленька. Це було просто пекло.

- Нікому більше не розповідай. Вони не повірять.

- Щоб він здох, падлюка! Я так хотіла, щоб він нарешті здох!

Вона почала ридати. Я вперше бачила, як Мері плаче. Мені її насправді школа, мабуть, я б теж захотіла вбити такого тирана. Вночі вона знову майже не спала. Не спала і я. Все думала про Остіна. Навіщо він прийшов до мене? Що було не так з людьми в літаку? За вікном повний місяць, як і в ту ніч, коли мене виносили з палаючого літака в машину швидкої. Це поки все, що я можу пригадати. Ще ось цей шрам на руці, він не дасть забути.

Наступного дня все по плану. Тільки я вже не сиділа в кріслі, я стояла, ходила, не знаходила собі місця. Я думала, думала, думала. Я лягла на підлогу і дивилася в стелю. За що можна любити психлікарню, так це за те, що тут ти можеш вести себе так, як хочеш, і ніхто не подумає про тебе нічого поганого, всі знають, що ти псих. Стеля біла і нерівна. Я почуваюся обдуреною і покинутою.

- Ненсі, не лежи на підлозі, застудишся, дітей не буде. Там до тебе знову відвідувач.

- Остін!

Я побігла боса в палату. Він стояв біля вікна і чекав.

- Чого ти хочеш від мене? Я не спала всю ніч.

- Ти згадала? Ти зрозуміла хоч щось?

- Сядь. Я зрозуміла, що багато людей вели себе так, наче знали, що літак має розбитись. Або принаймні підозрювали це, але все одно сіли на цей рейс. Жінка, що сиділа попереду залишила свою дочку в аеропорту і полетіла сама, чоловік, що був разом з літньою жінкою, попросив для неї снодійного, а сам помітно нервував, і дівчина, що постійно плакала – всі вони якісь підозрілі. Бувають же люди, які бояться перельотів, але тут все якось дивно. Вони щось знали.

- Я знав, що ти мене зрозумієш. Ти одна мене зрозуміла! Коли я починав про це говорити з іншими, мені казали, що я ненормальний, що я себе накручую і у мене просто моральна травма після катастрофи.

- А тебе не лякає той факт, що я психанута?

- Та ніхто ще не знає, хто тут насправді психанутий.

- Дурненький. Тримався б краще від мене подалі. Всі нормальні люди так і роблять.

- Звідки ти знаєш, що я нормальний?

- Ну ти ж не лежиш у сусідній палаті.

Він засміявся, так мило і невимушено. Я бачу, що його не лякає той факт, що я психічно хвора. Моя нестримна поведінка, ідіотські думки – все це він сприймає абсолютно адекватно, наче і сам такий же, як і я. Сьогодні я слухала, майже мовчки, з широко відкритими очима. Його історії, погляди на світ, все його життя видалось мені таким зрозумілим і близьким.

- Години візиту закінчилися.

Голос медсестри повернув мене на землю. Краще б мені таку терапію призначили, може хоч трохи полегшало б тоді.

- Бувай. Я ще прийду до тебе.

- Приходь.

Мені трошки захотілось жити. А навіщо помирати, якщо в світі є хоч одна людина, яка мене розуміє і приймає такою, яка я є. Так дивно насправді зустріти людину, яка отак говорить те, що думає і не переймається через всяку дурню.

Тепер я з Мері на пару не сплю ночами. Мені є над чим подумати. Правда трохи дратує, коли вона постійно ходить по палаті, але то таке. Мені захотілося вийти на вулицю. Весна у самому розпалі, і ніч така до мурашок по шкірі тиха. Пройти повз охорону дуже просто, ці дурні завжди сплять вночі. Сіла на лавку. Повітря наповнене якоюсь містикою, ліхтарі, поодинокі дерева, алея. Це мій ідеальний світ: без людей, шуму, метушні. Лише я і мої нестримні думки. Місяць іде на спад, його край поступово розчиняється в небі. Хто придумав закони життя, всі ці людські стереотипи, за якими зараз живе суспільство? Чому, якщо я не відповім людині, яку не люблю насправді, що я теж рада її бачити, то я одразу хамка? Чому, якщо я сяду посеред вулиці на тротуар, то я ненормальна, або алкоголічка? Чому я не можу просто не розмовляти весь день ні з ким, бо мені не хочеться? Невже всім потрібно бути лицемірними тварюками і ніколи не казати «замовкни, мені не цікаво тебе слухати». Ну і хто з нас ненормальний?

Я встала і пішла вздовж алеї. Ніч прохолодна. На останній лавці хтось сидить.

- Дейв? Що ти робиш тут посеред ночі?

- О, і тобі не спиться. Сідай.

- І мені не спиться. Занадто багато думаю останнім часом.

- Всі наші біди від цих думок. Жили б собі спокійно, не турбувалися ні про що, ходили б на звичайну роботу, влітку їздили б на море, взимку – до батьків, завели б собаку, виростили б дітей, потім внуків і померли б від старості. Але ж ні, ми не шукаємо легких шляхів, нам божеволіти хочеться.

- Я котів більше люблю.

- Та живи, як тобі хочеться, люби, що тобі хочеться. Ніхто нікому не вправі вказувати. Добре, я пішов, на добраніч.

- На добраніч.

Насправді Дейв дуже агресивний, мабуть, найагресивніший на нашому поверсі. Він часто кричить на всіх і розкидає речі, щось ламає. У нього погляд такий загублений, наче його і нема. Але мені все ясно. Він нещасний просто, от і все. З самого дитинства батьки намагалися відгородити його від жорстокого світу, приймали за нього всі рішення, оберігали і страшенно обмежували. Хотіли виростити ідеального сина. В період вступу в університет (який до речі теж не він обирав), у хлопця почали проявлятися приступи агресії. Батьки повели в лікарню, там сказали, що з головою все добре. В університет він все ж поступив, поїхав в інше місто, відірвався від батьків, а там все і почалося. Спочатку зв’язався з поганою компанією, а потім замкнувся від усіх. Просто перестав спілкуватися з людьми. А тепер він тут. У нас з ним дивні стосунки. Іноді він злить мене, страшенно дратує своєю поведінкою і каже, що я цинічна і стервозна. Але часом ми говоримо досить щиро, і він каже, що я дуже добра, і що я його споріднена душа.

Починає світати. Треба повертатися всередину і встигнути ще поспати трохи. Сьогодні день буде важким, мене чекатиме доктор зло.

- Як ваш настрій сьогодні? О, я бачу, не такий, як зазвичай. Може ви говорити надумали? Ні? Ну нічого страшного. Як там ваша невротична депресія? Давайте я гляну історію хвороби…

Все, що я чую – це «бла-бла-бла». Хай навіть не намагається здаватися милим, у нього це поганенько виходить. Я вже так звикла до всього цього, що навчилася не бачити і не чути те, що не хочу. Зараз я лише чекаю, коли нарешті прийде Остін.

Він не приходив вже кілька днів. Я перестала вставати з ліжка, перестала говорити. Мені не цікаво з ними говорити, всі вони мене зовсім не розуміють, хоч і вважають себе такими ж, як і я. Він прийшов на п’ятий день. Я не питала нічого.

- Я все зрозуміла. Той чоловік праворуч від нас на першому сидінні, він був смертником і йому потрібні були ще люди, щоб все провернути. Але яка в нього була ціль? Кого потрібно було вбити?

- Це вже зовсім неважливо.

- Як?.. Для чого тоді..? Я не розумію.

- Справу закрили, збитки відшкодує авіакомпанія, визнали несправність двигуна.

- Шкода.

Я сіла на ліжко, і ми обоє мовчали ще хвилину. Він заговорив першим.

- Та це таке, що сталося, те сталося. Як ти взагалі?

- Я дивно якось. В якийсь момент з’явилося бажання жити, але потім пройшло. Люди повертаються до звичного їм стану, з цим нічого не зробиш. Знаєш, іноді мені здається, що я живу не в тому світі, що все, що зі мною відбувається – все неправильно, не так повинно бути.

- Ніби це життя - покарання за щось.

- Ти розумієш!

Він насправді розуміє. Він слухає мене, вірить мені. Ми говорили, поки медсестра не спровадила його.

- Я ще прийду до тебе.

- Приходь.

Сьогодні вночі я спала. Мені снився наш падаючий літак, і я посміхалась.

Коли я прокинулася, Мері сиділа на ліжку вся в крові. Шпилькою для волосся вона просто роздирала собі вени. Не найкраща картина з самого ранку.

Я одразу кинулася до неї

- Що ти робиш, ідіотка ти! Ей, хто-небудь! Лікаря сюди, швидше! Тут людина стікає кров’ю.

- Ніхто не знає… ніхто…

- Не знає чого?

- Що я наробила…

Збіглися медсестри і санітари, Мері забрали, вона була вже без свідомості. Що ж такого вона наробила? Який вчинок міг примусити її покінчити з собою? Сподіваюсь, вона виживе.

Сьогодні знову приходив Остін. Ми говорили з ним просто про життя. Ці розмови такі легкі.

День закінчувався, як і завжди, тільки Мері не повернулася. Вранці її ліжко теж було порожнім.

У загальній кімнаті сиділа Брук і малювала якісь криваві малюнки прямо пальцями.

- Кажуть, Мері не вижила.

- Звідки ти знаєш?

- Та так. Підслухала розмову медсестер. Я люблю слухати чужі розмови, все одно нічого робити. Хоча все частіше переконуюся в тому, які люди дурні.

Жаль Мері, вона видалася мені хорошою. Тепер я залишусь сама в палаті, доки не збожеволіє хтось новий. Що ж вона наробила такого?

- Ненсі, доктор Мітчел чекає.

Знову той самий коридор. Антуан сидить під дверима палати і повторяє «Вона повернеться», Ванессу таки перевели до буйних. Підлога біла, бридка. Я зайшла в кабінет, сіла. Світло великим потоком світить мені прямо в обличчя, я почала мружити очі.

- Як ваші справи сьогодні?

- Холодно тут у вас.

Доктор зло аж встав і зняв свої цинічні окуляри. Так, я заговорила до нього! Він явно не очікував такого повороту подій і не знав, що сказати. Почав збирати якісь папірці, але вони розліталися, падали з рук. Я посміхалася, все це виглядало так кумедно.

- Ви не нервуйте, присядьте. Я вам нічого не зроблю, просто сьогодні буду говорити.

- Говоріть. Розповідайте, що примусило вас змінити свою поведінку.

- Після тої катастрофи мені нарешті захотілося жити. Я зрозуміла, що вижила не для того, щоб решту життя провести у психлікарні. І ще Остін, він так допомагає мені, іноді мені здається, що він єдиний, хто мене розуміє.

- Зачекайте. Після якої катастрофи?

- Та не тупіть, після авіакатастрофи, від якої в мене тепер невротична депресія, чи що ви там придумали мені!

- Дорогенька, вас забрали сюди через нервовий зрив, який у вас стався після того, як ваш хлопець убив всю вашу сім’ю у вас на очах.

- Що ви несете?! Я в літаку ледь не розбилася. Остін допоміг мені врятуватися.

- Хто такий цей Остін?

- Той хлопець, що кілька тижнів навідує мене.

- До вас за ці півроку ніхто не приходив. Я б знав це.

- Як?! Що ви говорите? Хто кого там вбив на моїх очах? Як ніхто не приходив? Слухайте, хто тут із нас божевільний? Подивіться на шрам! Сара ще постійно проводила Остіна!

- Сара вже два місяці тут не працює.

- Що? Послухайте, навіщо ви так з мене знущаєтеся?! Я ж іду вам нарешті назустріч, я ж заговорила з вами! Чого вам ще треба?

Я почала кричати і ледь не плакала. Він дивився на мене спокійно. Чого він добивається цим? Хоче зробити з мене геть дурну? Та я і так не особливо адекватна.

- Сестра! Відведіть пацієнтку в палату і дайте їй заспокійливого.

У мене все розпливається перед очима. Я не чую власних кроків, не відчуваю підлоги під ногами. Я не вірю йому! Не вірю! Нічого, скоро прийде Остін, я все йому розкажу і мені полегшає.

Він не прийшов. Я прокидалась кожен ранок з надією, але він не приходив.

сьогодні зі мною відбувалося щось насправді дивне. я почала думати про те, як мене сприймають інші люди, про те, наскільки мені надоїло те, що зі мною відбувається останні півроку. мені стало страшно жити так, як я живу, стало страшно через те, що багато хто мені каже "я тебе розумію", але це насправді не так, це найчастіше лицемірство. була істерика. з тремтячими руками і небажанням жити. було багато страшних думок і депресивна музика. це все моя нестійка психіка. найгірше те, що я залишилась сама. взагалі я не люблю діставати людей своїм ідіотизмом, але це вже була паніка. якби я вміла плакати, то заплакала б.

мене врятувала розмова. звичайна розмова з людиною, яка насправді слухає, а не лише робить вигляд. це чудово приводить до тями. (ну ще, звичайно, хороша музика і заспокійливе). розуміючі люди - це просто щось нереальне в моєму житті. так класно, коли можеш сказати "поговори зі мною", і таке звичайне "що в тебе відбувається?" просто рятує тобі життя. розмова без діагнозів і банальних заспокоєнь. без цього реально важко жити.

У мене синіють руки. Сьогодні найхолодніший день у моєму житті. Чи це вчора був найхолодніший день, чи, може, позавчора. Моя кров повільно замерзає, чи-то через те, що зламався обігрівач, а можливо через нестачу душевних розмов. І колись ми б отак сиділи, пили гарячий чай і розмовляли ні про що, або про все на світі. І у мене б не синіли руки.

Сьогодні я згадувала старі розмови, згадувала, як пахнуть останні години перед світанком. Сьогодні я думала про те, як раптово прийшла ця осінь, згадувала пісню, яка повторювалася кілька десятків разів і жила нестерпно довго у моїй голові. Мені так не вистачає того часу, коли були теплі руки, коли три станції на метро і можна йти босою в темноті по ще не остиглому асфальту, коли ранок прокидається раніше за тебе. Так легко дихати, коли вечір починається майже вночі!

У мене синіють руки, я не відчуваю кінчиків пальців. Найстрашніше те, що я не чую кроків. Навколо занадто тихо і порожньо. Мені більше не потрібні всі ті стіни від навколишнього світу, його більше не існує. Тільки я і вічний холод. І мої руки майже сині.

Можеш тепер зіграти мені на роялі Лакрімозу. Я засинаю під твоє спокійне дихання, я забуваю про нестачу мільйонів життів на цій планеті. Ми у вічному плаванні серед безмежного океану, мій найбільший страх – загубити тебе. Не смій тонути без мене!

Чужі вікна обіцяють тепло і затишок. Чужі душі віддають тільки ранкові приморозки. З відчаю мені хочеться підпалити власну кімнату, тільки б зігрітися. Здавалося б ті ж самі дороги, але ні, не ті. І місто вже зовсім не те, і небо якось по-іншому дивиться. Де ти був кілька життів назад?

Я прокинусь вранці від холоду. Ці стіни такі білі. Мої руки такі сині.

Мене забувають. Тебе забувають. Зима іноді приходить так невчасно. Особливо болісно з цим змиритися, коли встигаєш замерзнути ще до того, як випав сніг. Коли в січні іде дощ. Коли люди мовчать. А коли вони починають говорити, то думаєш, краще б мовчали. Коли ти – порожня склянка. Вчора тебе переповнювала чиясь гаряча душа, а завтра тебе хтось випадково розіб’є. А сьогодні – порожнеча. Я боюся пустоти, я не хочу бути порожньою. Це жахливо, коли хтось заглядає в твою душу і нічого там не знаходить. Нехай краще тебе наповнює отрута.

Коли літо закінчується надто швидко – я порожня склянка. Коли розумію, що світ не зміниться і мені потрібно до нього звикати – я порожня склянка. Коли ранки дуже холодні – я порожня склянка. Коли ти не відповідаєш – я порожня склянка.

Ще вчора в мені тонули чиїсь щирі розмови, чиїсь самотні вечори, алкогольна відвертість. А завтра я перетворюся на кілька уламків, об які хтось поріже руку, збираючи їх з думкою «Що ж це за склянка була? Я наче і не пам’ятаю її.»

В мені закінчилась вода, закінчились думки, закінчились слова. Я – порожня склянка.

спасіть мене хтось від тупості і скучності цього світу. я така унила вже давно не була. причому в мене зовсім зник кайф від мого унинія, я вже давненько нічого не писала (це приносило мені хоч на якусь мить радість). люди навколо такі дивні: нестримно радіють від своєї деградації. на даний момент я просто до неможливості самотня. оо як гидко це звучить. піду посиджу на підвіконні, вип'ю кави і поплачу.

майже не рятує музика і свіже повітря, але це все, що в мене залишилось. де ж ти, грьобане натхнення? спаси мене від цього світу!

сьогодні з Юльою проходили цікавий тест

— уяви, що ти в густому тумані, подумай, що ти відчуваєш. уявила?

— ага.

— це твоє ставлення до смерті.

я спочатку засміялася, а потім стала серйозною.

— я не буду казати, що я відчувала, бо це страшно.

через якийсь час, я лягла поспати, бо о 6 ранку приїхала з дому і жахливо не виспалася. мені наснився дурний сон: дзвонить телефон, я відповідаю, хтось говорить до мене:

— подивись на годинник і подумай, як хочеш померти: природна смерть чи самогубство?

я пам'ятаю, що на годиннику була 8:40 і що я нічого не відповіла.

коли я уявляла густий туман, то відчувала його гостру необхідність, я вдихала його і мені було так легко. я думала про те, що якби цього туману нестало, то я б відчувала себе якоюсь загубленою і нікому непотрібною.

кожен раз, коли у мене зникає натхнення, я виходжу на вулицю подихати свіжим повітрям. і якщо надворі туман, це просто стовідсотково допомагає. я люблю дивитись, як у ньому застигає подих.

кожному з нас важливо отримати настанову на життя від незнайомої, але дуже балакучої людини в громадському транспорті. отож, після недавньої поїздки у маршрутці, я багато зрозуміла:

* завжди треба вітатися з людьми у транспорті;

* люди в навушниках - черстві і байдужі люди;

* українці - злобні козли, бо коли до них заговориш (навіть рідною мовою!), то дивляться на тебе, як на придурка;

* якщо жінки голосують на виборах і носять джинси, то вони повинні водити машину;

* особистий транспорт - це незалежність. але не жигуль;

* водити неважко: сів і їдеш. ну і тормозити теж треба;

* якщо хтось погано себе веде з тобою, треба бити в торець;

* будь-які аргументи і переговори нічого не варті. зброя - от що мощно.

веселий був мужик

люди такі неоднозначні у своїх судженнях. останнім часом обдумую все, що мені коли-небудь казали різні люди. все ж якогось висновку з цього зробити не змогла

— ти мій споріднений ангел

— коли ти читала вірші, в тебе був такий класний образ божевільної дівчинки. то був не образ?

— у тебя, кроме твоей внешности, ничего нет.

— Лєна в нас пише про те, як правильно вішатись.

— я тебе як тільки побачила, подумала: така тиха і хороша дитина. хто б міг подумать!

— у тебе ідеальний сорт безумства

— ідіота кусок!

— я не могу понять, с одной стороны ты мне нравишься, но с другой - ты вообще ненормальная.

— ти, мабуть, більше сімейна людина. тобі треба заміж виходити і чоловіку борщ варити, а не в університет поступати

— ты такая красивая [покажіть, куди блювати]

— ооо хто на першу пару прийшов!

— як можна слухати таку музику? від неї здохнути хочеться

недавно задумвалась про те, як правильно писати передсмертну записку. а то можна ж написати щось не так, і тебе вже ніколи не пробачать. хоча байдуже.

я надто багато думаю про смерть і суїцид. нормальних людей це повинно лякати, а в мене викликає нездоровий інтерес. що відчуває людина за мить до смерті? чим керується, коли хоче покінчити з собою? які відчуття наповнювали того чоловіка, що колись кинувся під поїзд на Олімпійській? зрозуміло, що люди просто так не заподіюють собі смерть. для цього потрібно мати надзвичайну слабкість духу.

і тепер дуже часто, коли я стою в метро і прибуває поїзд, я уявляю, як падаю на колії. відчуття майже завжди однакові, хоча все ще залежить від мого ранкового настрою.

колись у мене була розмова з татом про про суїцид. і в тому, що я ніколи не покінчу життя самогубством, є його заслуга також.

самогубці кажуть, що смерть - це єдиний вихід. вихід, вибачте, куди? це типу, в якийсь момент, коли тебе все дістало, ти кажеш: "все, чуваки, я виходжу". ти собі виходиш, а нам тут ще жити без тебе і ділити весь бруд цього бридкого світу на меншу кількість людей.

самогубство - це егоїзм.

Твір оснований на реальних почуттях

Ти більше не прийдеш. Я подзвоню тобі ще кілька десятків разів, щоб почути гудки, я подзвоню тобі із впевненістю, що ти не відповіси. Я не буду спати ще кілька десятків ночей, мені страшно, що ти будеш снитися знову і знову. Тепер все так розпливається на фоні цього відчаю, десь високо, майже під небом, де зовсім немає повітря. Я почала любити чорний, цей колір дає сили жити наодинці з собою. Я почала більше мовчати, це допомагає мені продовжувати існувати серед цих людей.

Біг вечір, пробіг мимо мене. А ніч стояла і не збиралася зрушити з місця. Я йду невпевненим кроком по знайомих темних вулицях. Я любила тебе. Раніше. Тепер мені прийдеться забути цю дорогу. Я несу тобі весь свій відчай, міцно тримаючи його в руці. Я проживаю всі ці місяці за одну мить, вони різким болем пронизують мене до кінчиків пальців. У мене пожежа в серці. Я горіла, я горю, я згоріла. Але це ще не кінець, десь там є вихід і дорога до нього надовго відбилась в моїй голові. Моя параноя кричить до мене солодким голосом, він в’їдається в моє тіло і тепер я майже не відчуваю зовнішнього світу. За світлофором ліворуч, а потім по довгій алеї. День за днем я намагалася прогнати цей неспокій крізь відчинені вікна і двері, але все пережите, ніби поганеньке кіно, виривається з глибини і стоїть перед очима. Через два будинки знову ліворуч. Залишити б все, як було, якби ти тільки знав, що таким, як я не можна казати правду. Під цю темряву, настрій доречно було б щось трагічне зіграти на роялі, але краще нехай буде тиша. Все так необдумано, я не знаю, що скажу тобі, просто віддам той клятий відчай і все. Сонні ранки, незавершені розмови, дивний сміх, істерики і крики, неспокійні сни, тремтячі руки, небажання жити без тебе в цьому безжальному світі. Залиш це собі.

Хіба всім людям так легко прощати? Невже оце банальне «вибач» може взяти і витерти пам'ять? А куди ж тоді дівається важкість всіх спогадів з душі? Чим більший камінь, тим сильніше він тягне на дно. І ти туди рано чи пізно опустишся. Своє дно, я твердо відчула ногами і тепер не в силах виринути. Я вже потонула.

Ця ніч не закінчиться ніколи, ця дорога просто безкінечна. Мені страшно. Або не страшно. Піднімаюся сходами вгору, зажди боялася ліфтів у таких будинках. Серед цих стін живе моє минуле, в цьому будинку все пахне моїм погаслим щастям. У мене паморочиться в голові, я повільно себе втрачаю. Може я не знайшла дорогу і повернулась, а може стою на вулиці і намагаюся прийти до тями. Тільки маленька частина мене насправді розуміє, що відбувається.

Свята наївність. Скільки треба прочитати книг, щоб навчитися з цим жити? Мені б десь не під цим сонцем, будь ласка. Цікаво, чи багато існує світів, континентів, де можуть бути щасливими ті, які нещасні на цій планеті? Жодного? Що ж зробиш, з ким не буває. Людині потрібна людина. Брехлива, підла, невдячна, зрадлива людина, інакше ніяк. Ми ламаємося в тих місцях, де в нас пустота. Ось у мене на душі така пустота, досить лише одного необережно кинутого слова і вона просто на уламки. Чимось би наповнити її.

Непорочна жорстокість. Як же мене страшенно дратує, коли люди думають, що я така вся мила і невинна. А потім зляться, що не оправдовую їхніх сподівань, а мені це навіщо?! Може я втілення всього зла. Не будьте ідіотами, не очікуйте від людей тільки того, чого вам хочеться, ніхто вам нічим не зобов’язаний. В мені надто багато байдужості і холоду, а надворі і так зима. Краще не мерзніть.

Я сіла на сходи. Світло у під’їзді жахливо блимало, але байдуже. Вона сіла біля мене, не чорна, не з косою, але дуже бліда. Видно, що помирала вже кілька тисяч разів, а може мільйонів чи навіть більше. Вона говорила повільно.

- Ну що, головою думаєш? Чи як і всі інші? Як же я втомилася від усіх цих закоханих ідіотів. З такими речами не жартують, щоб ти розуміла. Тобі з цим ще жити і жити. Або ні, і ми можемо зустрітися ще раз, тільки в іншій обстановочці. Я тобі не мамка і заспокоювати тебе не збираюсь, але даю тобі шанс передумати. Я лише маленька мить, але як, чорт забирай, все міняю. Ти ж розумієш, що потім буде? Було життя - стала порожнеча. Ти не думай, я тебе не відговорюю, мені насправді абсолютно байдуже. Просто якщо в тебе є хоч найменший сумнів, значить все це неправильно.

Весь цей час я слухала її мовчки. Думки зібрані, погляд впевнений і трохи агресивний – я таки знала, чого хочу.

- Сумнівів немає.

Більше не прозвучало ні слова. Я встала і почала далі підніматися сходами. У голові було абсолютно пусто, все, що мене так терзало, ніби залишилось надворі. Шостий поверх, праворуч твоя квартира. І раптом всі ці спогади починають виринати зі стін, хапати мене за руки, плечі, за волосся. «Я тобі зрадив.» Світло ріже очі, все крутиться, в голові лунає якийсь пронизливий крик. «Я тобі зрадив… зрадив… зрадив!» Потім я чула істеричний сміх, страшний і дуже бридкий. «Зрадив… зрадив!» Це не зі мною, мене насправді тут нема. Щоб все це припинити, я натиснула на дзвінок.

Не очікував мене бачити? І наступний набір фраз типу «заходь, я знав, що ти все ж прийдеш, чай будеш?» просто пролетів мимо. Я пильно вдивлялась тобі в очі, хотіла знати, що ти відчуваєш. О, тобі мене шкода, ти жалкуєш про те, що сталося, ти впевнений, що я готова тебе пробачити. Все це тепло і затишок до пекучого болю мене дратує. І можливо якійсь частині мене хотілося б розплакатись і кинутись тобі в обійми, але ж ні, я плакати не вмію. Краще б я не знала правди. Краще б не знала! І нам обом було б зараз легше, особливо тобі.

Я підійшла до тебе дуже близько і продовжувала дивитись в очі, не промовляючи ні слова. Ти помітно хвилювався.

- Добре, що ти прийшла, нам потрібно багато чого обговорити… мені потрібно багато пояснити. Я знаю, тобі зараз важко…

- Та замовкни вже.

І я встромила в тебе ніж, який весь цей час міцно затискала в руці. Я зробила це з величезною силою, зі страшенною злістю, яка завжди тихо в мені існувала. І продовжувала дивитись у твої тепер уже перелякані очі. Ти почав хрипіти і повільно сповзати по стіні на підлогу. Калюжа крові ставала все більшою і більшою. Ця картина на фоні приглушеного світла дарувала мені дивний спокій. Ось і все. Все.

- Ми з тобою надто довго гралися зі смертю. Ти догрався перший. Гарних тобі снів, сонечко. Вічних тобі снів.

Ти більше не прийдеш. І в нас не буде більше приводів для сварок і печалі. Це був мій вихід. Так буде краще. Не одразу, звичайно. Спочатку буде безсоння, страх і легке безумство, але потім мені стане легше, я знаю. Ми не змогли вжитися на одному світі, прийшлося щось міняти. Ти більше не прийдеш. Ти не прийдеш.

Це був уже третій рік. Починає темніти. Я досі йду, я не можу ніяк вийти із цього засніженого лісу. У такі забуті Богом місця весна взагалі не приходить. Як і в моє життя. Мені здається, що я йду вже цілу вічність. Не відчуваю рук і ніг, не відчуваю обличчя. Це просто межа, коли більше не нестерпно, коли вже майже байдуже. Я не хочу зупинятися, бо боюся, що більше не зможу зрушити з місця. Місяць такий бридкий і холодний, він знущається з мене, він сміється там вгорі. Я йду чи стою на місці? Сніг до колін хапає за ноги. І не падати, і не стояти. І жити нестерпно, і вмерти – слабкість. Ліс шепоче якісь неприємні слова, ніби зовсім чужа людина розповідає тобі бридкі подробиці зі свого життя, які ти зовсім не хочеш слухати.

Звідки я йду? Куди? Як я потрапила в цей ліс? Коли я сюди зайшла? Який сьогодні день, рік? Зима. Сьогодні зима. І назавжди. Мабуть, це моя безкінечність. Я пам’ятаю той час, коли ще було тепло, ніби це снилося мені сьогодні вночі. Але цієї ночі я не спала. Можливо це було давно, а можливо кілька днів назад. Я не знаю. Замерзлими руками не можна відчути, як б’ється серце. Якщо воно ще б’ється. Я падаю. Падаю, падаю, падаю. Вже не сніг, не чорне небо, вже місяць сміється якось приглушено.

- Ви виходите зараз?

- Виходити? Виходу немає. Я живу не своїм життям, і ти живеш не своїм життям. Ти борсаєшся в цьому величезному океані, намагаючись вижити, але навіть не можеш уявити собі, який ти нікчемний. Не пручайся, чуєш! Тони! Це єдине, на що ти здатен. Просто тони, бо немає ніякого виходу.

- Психопатка! До лікаря сходи!

Він вийшов з поїзда метро, як виходили всі інші з мого життя. Мене і цей величезний світ розділяє мій нездоровий глузд. Хто вам сказав, що я божевільна? Це ви божевільні, бо такі всі однакові. Ви живете однаковими життями і помрете однаково. Ви всі нещасні. І я нещасна, але хоч усвідомлюю це. Я люблю свій океан, я тону в ньому нестримно. Я люблю захлинатися його солоною душею і гордо йти на дно, не відчуваючи вже ні прохолоди води, ні сили хвиль. Я не психопатка. Ну може зовсім трошки. Я, мабуть, соціофоб, бо якби хотіла пустити собі кулю в голову, то ніколи б не зробила це демонстративно, я б поїхала далеко за місто, зайшла б глибоко в ліс. Я б стріляла швидко, без роздумів і прощань.

І саме зараз стою в такому лісі, стою по коліна в снігу. Я не збиралася стріляти собі в голову. Але може саме через це сюди і прийшла? Може я вже вистрелила, може я вже мертва і це мій ад? Ніч не така вже і темна. Місяць якийсь хворобливо великий, він так злобно кидає своє світло на сніг. Більше не можу йти, більше не можу думати про те, що буде зі мною вранці.

Що це? Там, буквально за кілька метрів, щось є. У мене по серцю пішов легкий холодок. Я роблю несміливі кроки вперед. Там хтось лежить. Живий? Рухаюся швидше, майже біжу.

- Ти живий? Чувак, ти живий? Що з тобою?

Я присіла біля нього і повернула його за плече обличчям до себе. Сніг навколо нього був закривавлений. Він живий.

- Що сталося? Як…? Що ти…?

- Вони мене дістали, вони по мене прийшли… І все…

При цьому страшному місячному світлі він так нагадував мені когось. Його бліде, майже мертве обличчя так трагічно завмирало, його відчай застиг десь на губах і не міг вирватися в глибину цієї мерзенної ночі. Він хрипів і задихався, ніби тонув. Це його океан забирає цього нещасного хлопця на своє величне дно. Я не відчувала більше холод, я не відчувала нічого, мене наче паралізувало.

- Хто вони?

- Мої непрожиті життя. Ось…

Він приклав мою руку до своїх грудей, там була рана, наче від ножа, чи може чогось іншого, я не знаю. Я відчула кров, таку гарячу, я відчула його безпомічність і власну безпорадність.

- Ей, не помирай, не смій! – я кричала йому, наче він був мені таким рідним, хоча навіть не знала, як його звуть, хто він такий.

- Вони і по тебе прийдуть.

Він помер? Він помер. Я не вмію так жити, я не знаю, як жити в такі моменти. У мене на руках його кров, і я почуваюся так, наче оті непрожиті життя повисли тепер наді мною. Я встала, подивилася навколо себе. Нікого, як і весь цей час. Така дивна розгубленість, я стою скована від страху і ненависті до цього безжального світу. І що далі? Далі ж то що?! Тонути, падати, йти на дно. Іншого виходу немає. І я побігла. Я бігла, падала, піднімалася і далі бігла. Виривала ноги зі снігу до колін і втікала від своїх недавніх спогадів. Неставало повітря у грудях, ноги німіли від холоду і втоми, у мене більше не було сил і я побігла далі. Переді мною прірва. Я зупинилася, дихала на повні легені морозним повітрям. Там внизу річка, така бурхлива і безпощадна до мізерних людських життів. Починає світати. Немає виходу.

Стоп! Зупиніться! Досить! Це не мій фільм! Це не моя роль! Вимкніть камеру! Я не повинна тут бути.

Я просто вийшла, стояла мовчки. Десь далеко хтось гримнув дверима і голосно щось прокричав. Це не моє життя. Я сіла на старий фонтан і закурила свою останню сигарету. Треба проживати власне життя.

Ось ти сидиш біля мене, цілуєш мене перед сном, я втомлено посміхаюся. А ось я прокинулася від жару посеред ночі. Довго згадувала де я, і розуміла, що точно не там, де хочу бути. Мені сниться, що я на роботі, я хочу когось вбити. Я навіть не бачу цієї людини, мене переповнюють такі дивні почуття. Це не страх і не ненависть, це невимовна втома, і я глибоко переконана, що коли пролунає постріл, всі мої страждання припиняться.

А поки я страждаю. Я намагаюся роздивитися цю ніч, але погляд не може зосередитися. Моя хвороба дико мене душить, я вже готова до рішучих дій, але насправді не знаю, що робити. Це ніби хотіти втопитися, коли ти в пустелі. В момент, коли тебе вирубає від болю, але ти від нього ж таки не можеш заснути, по-справжньому розумієш власну нікчемність. Знову якийсь дивний параліч думок.

Ось я у нашому старому будинку. У великій кімнаті сидить тато, його обличчя серйозне, але очі засмучені. У іншому кутку кімнати двоє людей в білих халатах, один із них гладить нашого собаку. Я була ще дуже мала і зовсім не розуміла, що там робиться.

- Мам, а наша собачка захворіла? З нею все буде добре?

- Не знаю.

Я не пам’ятаю, як вона померла. Я була така мала, що ледве себе пам’ятаю. Але добре знаю лише одне: ця псина так вміла любити, як дехто з людей не вміє. Я не плакала тоді, просто не знала, що смерть - це сумно.

Третя ночі. Я в квартирі далеко не сама, але так пусто зараз. Кров сильно пульсує у вісках, я відчуваю яка вона гаряча. Мені сниться, що ми стоїмо посеред траси. Ти мені щось казав, а я не могла розчути ні слова, я напружувалася всім тілом, щоб уловити хоча б якийсь звук, але його не було. Мені хотілося ридати, мені хотілося, щоб в той момент мене збила машина, але я лише прокинулася від задухи.

Ось я на подвір’ї нашого старого будинку. У нас із сестрою була одна качеля на двох. Сестра моя старша, і, по-моєму, далі все ясно.

- Моя черга кататися!

- Ще ні, іди погуляй.

- Але ти вже довго! Ти завжди так! Мааам!

- Мама тебе не почує, мала вередуха.

- Ти мене не любиш.

Коли тобі чотири, ти не думаєш, що говориш. Ти просто милий маленький монстр, який завдає багато болю батькам.

Ранок. Сьогодні день мого випускного в ліцеї. Я прийшла додому, щойно мені робили зачіску.

- Мам, ну як?

- О Боже! Воно оце так має висіти?

- Мабуть має. Тобі не подобається? А ти чого не збираєшся?

- Я не піду.

- Чого?!

- В батька свого запитай.

- Що у батька? – це вже волає тато. – Що ти кіпіш піднімаєш через дрібниці? Ти, як завжди!

- Я до тебе не балакаю! Як ти вже дістав мене за двадцять років! Коли ти вже нарешті даси мені розлучення?

Вони сварилися цілий ранок. Я пішла у свою кімнату, закрила вуха долонями (останнім часом мені приходилося часто так робити), але все одно чула ті кляті крики з кухні. О, якби не вона, все пішло б до чорта.

- Одягайся і йдемо.

- А сенс? Вони не йдуть.

- Ей, це твій випускний, плювать на них, давай збирайся швиденько.

І ми пішли. І це був найбільший вияв сестринської любові.

Через біль я не могла просто лежати. Я встала і почала шукати якісь таблетки. Ковтала їх одна за одною. А не забагато? Ще здохну від передозування. Треба перестати нити через все на світі. Може це мій вихід. Я лежу і відчуваю, як німіють мої губи. Моє марення так холодно і міцно обіймає мене, а я і не пручаюся.

Мені снилося, що ми йшли по якомусь великому мосту. Саме сходило сонце. Я замерзла, і ти був такий холодний. Ти зупинився і сказав:

- Добре, що в мене нема твого номера телефону. Я б все одно не подзвонив.

І ти стрибнув вниз. А я стояла на мосту і нічого не відчувала. Мене це страшенно бісило, але я нічого не відчувала.

Я відкрила очі і довго не могла зрозуміти, що зі мною таке. В такі гидкі моменти хочеться або швиденько заснути, або вмерти. Не в моєму випадку! Живи і мучся. Я сіла на ліжку. Майже не відчуваю своїх ніг. Зараз я ненавиджу кожен шорох у квартирі, ненавиджу всі думки, що приходять в голову. Я не знаю, що більше мене мучить: хвороба чи те, що ця нестерпна ніч ніяк не закінчиться. Вже і не можу згадати, якою живою була ще кілька днів назад. Мені страшно, я боюся назавжди залишитися оцим кволим тілом, яке повільно вмирає, але так і не помре. Кров все ще ненависно пульсує у вісках, і долоні наче палають.

Знову наш старий будинок. Ніч. Якось шумно в кімнаті, хоча всі намагаються говорити пошепки. Стоять мама і тато, і ще якісь люди у білих халатах. У тата серйозне обличчя, але сумні очі. Мама плаче. У неї ще довге волосся, і воно так хаотично спадає на її тіло, затуляє заплакане обличчя.

- Я просто встала подивитися, як вона, і не почула її дихання. Я прислухалась, а вона не дихає…

У мене наче туман перед очима, я не можу роздивитися чітко всю ту картину. Я лише відчуваю дивну паніку з боку батьків і не вимовний спокій зі свого боку.

- Мам, а мені точно треба поїхати? Я хочу залишитись вдома, давай не поїдемо.

- Треба, сонечко, треба поїхати. Ти не переживай, все буде добре. Тільки не спи, не закривай очі, чуєш? Тільки не спи!

Я почула цей голос зовсім поруч. Я підірвалася на ноги і підбігла до вікна. Я так вдихала, наче ніколи раніше не дихала і, коли відійду від вікна, теж перестану дихати. Мені хотілося ридати і бити кулаками об стіну. Мені хотілося взяти телефон і набирати будь-які номери з надією, що колись ти відповіси, і я буду кричати тобі своїм замученим хрипким голосом, що я більше так не можу, що я хочу вмерти, але не вмру без тебе. За вікном уже світліє. В мене підкошуються ноги і я не знаю, що буде далі.

Ось ти тримаєш мене за руку, і ми піднімаємося кудись сходами, я втомлено посміхаюся. Я замерзла, і ти такий холодний.