У мене синіють руки. Сьогодні найхолодніший день у моєму житті. Чи це вчора був найхолодніший день, чи, може, позавчора. Моя кров повільно замерзає, чи-то через те, що зламався обігрівач, а можливо через нестачу душевних розмов. І колись ми б отак сиділи, пили гарячий чай і розмовляли ні про що, або про все на світі. І у мене б не синіли руки.
Сьогодні я згадувала старі розмови, згадувала, як пахнуть останні години перед світанком. Сьогодні я думала про те, як раптово прийшла ця осінь, згадувала пісню, яка повторювалася кілька десятків разів і жила нестерпно довго у моїй голові. Мені так не вистачає того часу, коли були теплі руки, коли три станції на метро і можна йти босою в темноті по ще не остиглому асфальту, коли ранок прокидається раніше за тебе. Так легко дихати, коли вечір починається майже вночі!
У мене синіють руки, я не відчуваю кінчиків пальців. Найстрашніше те, що я не чую кроків. Навколо занадто тихо і порожньо. Мені більше не потрібні всі ті стіни від навколишнього світу, його більше не існує. Тільки я і вічний холод. І мої руки майже сині.
Можеш тепер зіграти мені на роялі Лакрімозу. Я засинаю під твоє спокійне дихання, я забуваю про нестачу мільйонів життів на цій планеті. Ми у вічному плаванні серед безмежного океану, мій найбільший страх – загубити тебе. Не смій тонути без мене!
Чужі вікна обіцяють тепло і затишок. Чужі душі віддають тільки ранкові приморозки. З відчаю мені хочеться підпалити власну кімнату, тільки б зігрітися. Здавалося б ті ж самі дороги, але ні, не ті. І місто вже зовсім не те, і небо якось по-іншому дивиться. Де ти був кілька життів назад?
Я прокинусь вранці від холоду. Ці стіни такі білі. Мої руки такі сині.