- То як, ви сьогодні розмовляєте?
Він нахилився і зазирав мені прямо в очі. Я думаю, він зміг роздивитися в них все моє презирство.
- Бачу, що ні. Ох, коли ви вже почнете йти нам назустріч? Стільки часу пройшло. Сестра! Відведіть пацієнтку в палату, вона сьогодні не в гуморі.
Доктор Девіл Мітчел. Сам диявол у плоті. А всі вони навколо – його персонал – дурні до неможливості люди. Ось, наприклад, Сара. Доросла жінка! Вже півроку веде себе зі мною, наче з недорозвиненою. Невже вона не розуміє? Це ж не мої примхи, я просто хочу відгородити себе від цього сущого зла. Невже вона не бачить? І зараз, проводить мене назад в палату і посміхається мені, наче маленькій дитині.
Півроку я тричі на тиждень ходжу цим коридором і мовчу в тому просторому кабінеті. Він дивиться на мене, роздивляється мене, мою міміку, читає мій погляд. Цей лікар надзвичайно розумний, але такий черствий і безжалісний. Він нагадує мені вигоріле зсередини дерево. Його легко проламати, знати б тільки звідки починало горіти. Зазвичай він досить довго говорить до мене, щось розповідає, аналізує мене. Але сьогодні я його ненавиділа, і він це помітив, тому розмова не вдалася.
Коридор завжди однаковий, нічого не міняється. Запах хлорки, біля дверей своєї палати сидить Антуан і як завжди повторяє «Вона повернеться» (його дівчина покінчила з собою, коли дізналася, що він їй зраджує), у Ванесси знову приступ, санітари прибігли вколоти їй дозу заспокійливого, з такими темпами її можуть скоро до буйних перевести. Ось моя палата. Мері заснула, кожну ніч їй сниться один і той самий сон, але вона нікому його не розказує. Ночами вона майже не спить. Кажуть, що вона намагалася вбити свого боса, але я не вірю в цю дурню, там явно щось інше відбулося. Ми з нею рідко розмовляємо, але іноді мені здається, що вона мене розуміє. Хоча…
Я люблю наше вікно. Це, мабуть, єдина моя радість в цій лікарні. З нього видно покинуте будівництво. Здавалося б, смертельна нудьга, але ж ні. Ця незавершена будівля нагадує мене, щодня я чекаю, що туди хтось повернеться і продовжить роботи. Поки марно. Вночі там збираються місцеві наркомани, вдень - порожньо.
Кожен день тут відбувається одне й те ж. Від цієї рутини в мене вже німіє все тіло, я зовсім не відчуваю себе живою. Вранці нам дають таблетки, від яких ще півдня гіркий присмак, Мері завжди відмовляється їх пити, але її примушують. Потім ця гидка загальна психотерапія, де кожен день Еван розповідає одну й ту ж історію про те, як хотів стати архітектором, але після смерті батька підсів на наркотики. Після третього разу вже ніхто не плакав, навіть Кейт, яка весь час плаче. Люди тут повільно помирають, але ніяк не можуть вмерти. Як можна повірити в той ідіотизм, що тут хтось вилікується. Часом я думаю про те, що сюди просто звезли непотрібних нікому людей і чекають, коли вони помруть.
Час від часу я чую крики з поверху буйних. Мені не страшно, якось навпаки, розумію просто, що ці люди більше не можуть тримати весь біль в собі, вони нещасні, от і все. Страшенно пригнічують ці стіни. Вони такі білі, я ще ніколи не бачила такого бридкого білого кольору. Біла підлога, біла стеля, біла постіль, білі обличчя навколо. І так півроку. Спочатку я хотіла пристрелити їх всіх, потім я хотіла застрелитися сама, зараз мені майже байдуже. Може звикла, а може це все таблетки.
Вдень майже весь час ми проводимо у загальній кімнаті. Моє улюблене місце – крісло біля вікна. Якби не вікна, я б просто померла тут. За вікнами зовсім інше життя, там не таке повітря, я вже майже забула запах того світу. Я постійно сиджу у своєму кріслі і ні з ким не розмовляю. Не люблю говорити.
- Ненсі, до тебе відвідувач!
- Що? – мене наче розбудили з глибокого сну.
- Там хлопець якийсь прийшов, каже, що до тебе.
Він сидів на стільці біля мого ліжка. Я зайшла і зловила його погляд, такий дивний і розгублений. Йому було мене шкода. Весь цей одяг синці під очима, точно не такою очікував мене побачити.
- Пам’ятаєш мене? Там, в літаку, ми сиділи поруч.
- В мене чудова пам'ять. Це ти допоміг мені врятуватися.
- Як ти тут?
- Ти прийшов, щоб спитати як я? Хіба це і так не ясно? Я в психушці.
- Я прийшов, щоб вияснити багато речей. Можливо тільки ти можеш допомогти. Ну і звичайно, мені цікаво як ти, я довго тебе згадував після того, що відбулося.
- Що вияснити? Навіщо тобі ворушити минуле? Стільки часу пройшло, вже ніхто і не згадує те, що було. Тільки я, в своїх нічних жахіттях.
- Ти маєш мене зрозуміти! Я ніяк не можу заспокоїтися, все це було не випадково. Хтось хотів цих смертей, ти повинна допомогти дізнатися хто це був і які мотиви цього вчинку.
- Та це звичайний нещасний випадок.
- Я теж так думав. Раніше.
Його голос притих, наче він збирався сказати мені щось страшне і містичне.
- Ти не дурна, просто згадай, як вели себе люди навколо. Подумай про це.
Я не встигла нічого відповісти, він вийшов, залишивши мене отаку розгублену. Я стояла, скована сотнями думок. Як вели себе люди? Що було не так в тому літаку? Чого ж він від мене хоче, я зі всіх сил намагаюся забути те, що відбулося, і тут з’являється мій попутчик і починає копатися в минулому. В моїй ситуації не можна вірити нікому, але він врятував мені життя, я це прекрасно пам’ятаю.
Мері прокинулася, вона сидить на ліжку і як завжди перекладає свої газети. В неї їх просто купа. До неї приходить зрідка лише брат і завжди приносить їй багато газет. Вона мабуть думає, що скоро вийде звідси і не хоче втрачати відчуття реальності. А мені якось байдуже, я вже зовсім не відчуваю зв’язку з реальним світом.
За вікном починало сутеніти, в палаті блимало світло. Мері опустила свою газету і пильно дивилась на мене.
- Мені сниться, як він хоронить мене живцем у своєму садку і сміється, дико сміється.
Вона ніколи не говорила про себе нічого. Ми взагалі мало спілкувалися, а зараз раптом почала розповідати про свій сон. Це дуже дивно.
- Я так і знала.
- Що ти знала?
- Що ця тварюка знущалася з тебе насправді.
- Він примушував допомагати з усіма його махінаціями, у всьому звинувачував і постійно бив. Коли я хотіла звільнитися, то почав погрожувати моїй сім’ї, бо я ж надто багато знаю. А у мене донька маленька. Це було просто пекло.
- Нікому більше не розповідай. Вони не повірять.
- Щоб він здох, падлюка! Я так хотіла, щоб він нарешті здох!
Вона почала ридати. Я вперше бачила, як Мері плаче. Мені її насправді школа, мабуть, я б теж захотіла вбити такого тирана. Вночі вона знову майже не спала. Не спала і я. Все думала про Остіна. Навіщо він прийшов до мене? Що було не так з людьми в літаку? За вікном повний місяць, як і в ту ніч, коли мене виносили з палаючого літака в машину швидкої. Це поки все, що я можу пригадати. Ще ось цей шрам на руці, він не дасть забути.
Наступного дня все по плану. Тільки я вже не сиділа в кріслі, я стояла, ходила, не знаходила собі місця. Я думала, думала, думала. Я лягла на підлогу і дивилася в стелю. За що можна любити психлікарню, так це за те, що тут ти можеш вести себе так, як хочеш, і ніхто не подумає про тебе нічого поганого, всі знають, що ти псих. Стеля біла і нерівна. Я почуваюся обдуреною і покинутою.
- Ненсі, не лежи на підлозі, застудишся, дітей не буде. Там до тебе знову відвідувач.
- Остін!
Я побігла боса в палату. Він стояв біля вікна і чекав.
- Чого ти хочеш від мене? Я не спала всю ніч.
- Ти згадала? Ти зрозуміла хоч щось?
- Сядь. Я зрозуміла, що багато людей вели себе так, наче знали, що літак має розбитись. Або принаймні підозрювали це, але все одно сіли на цей рейс. Жінка, що сиділа попереду залишила свою дочку в аеропорту і полетіла сама, чоловік, що був разом з літньою жінкою, попросив для неї снодійного, а сам помітно нервував, і дівчина, що постійно плакала – всі вони якісь підозрілі. Бувають же люди, які бояться перельотів, але тут все якось дивно. Вони щось знали.
- Я знав, що ти мене зрозумієш. Ти одна мене зрозуміла! Коли я починав про це говорити з іншими, мені казали, що я ненормальний, що я себе накручую і у мене просто моральна травма після катастрофи.
- А тебе не лякає той факт, що я психанута?
- Та ніхто ще не знає, хто тут насправді психанутий.
- Дурненький. Тримався б краще від мене подалі. Всі нормальні люди так і роблять.
- Звідки ти знаєш, що я нормальний?
- Ну ти ж не лежиш у сусідній палаті.
Він засміявся, так мило і невимушено. Я бачу, що його не лякає той факт, що я психічно хвора. Моя нестримна поведінка, ідіотські думки – все це він сприймає абсолютно адекватно, наче і сам такий же, як і я. Сьогодні я слухала, майже мовчки, з широко відкритими очима. Його історії, погляди на світ, все його життя видалось мені таким зрозумілим і близьким.
- Години візиту закінчилися.
Голос медсестри повернув мене на землю. Краще б мені таку терапію призначили, може хоч трохи полегшало б тоді.
- Бувай. Я ще прийду до тебе.
- Приходь.
Мені трошки захотілось жити. А навіщо помирати, якщо в світі є хоч одна людина, яка мене розуміє і приймає такою, яка я є. Так дивно насправді зустріти людину, яка отак говорить те, що думає і не переймається через всяку дурню.
Тепер я з Мері на пару не сплю ночами. Мені є над чим подумати. Правда трохи дратує, коли вона постійно ходить по палаті, але то таке. Мені захотілося вийти на вулицю. Весна у самому розпалі, і ніч така до мурашок по шкірі тиха. Пройти повз охорону дуже просто, ці дурні завжди сплять вночі. Сіла на лавку. Повітря наповнене якоюсь містикою, ліхтарі, поодинокі дерева, алея. Це мій ідеальний світ: без людей, шуму, метушні. Лише я і мої нестримні думки. Місяць іде на спад, його край поступово розчиняється в небі. Хто придумав закони життя, всі ці людські стереотипи, за якими зараз живе суспільство? Чому, якщо я не відповім людині, яку не люблю насправді, що я теж рада її бачити, то я одразу хамка? Чому, якщо я сяду посеред вулиці на тротуар, то я ненормальна, або алкоголічка? Чому я не можу просто не розмовляти весь день ні з ким, бо мені не хочеться? Невже всім потрібно бути лицемірними тварюками і ніколи не казати «замовкни, мені не цікаво тебе слухати». Ну і хто з нас ненормальний?
Я встала і пішла вздовж алеї. Ніч прохолодна. На останній лавці хтось сидить.
- Дейв? Що ти робиш тут посеред ночі?
- О, і тобі не спиться. Сідай.
- І мені не спиться. Занадто багато думаю останнім часом.
- Всі наші біди від цих думок. Жили б собі спокійно, не турбувалися ні про що, ходили б на звичайну роботу, влітку їздили б на море, взимку – до батьків, завели б собаку, виростили б дітей, потім внуків і померли б від старості. Але ж ні, ми не шукаємо легких шляхів, нам божеволіти хочеться.
- Я котів більше люблю.
- Та живи, як тобі хочеться, люби, що тобі хочеться. Ніхто нікому не вправі вказувати. Добре, я пішов, на добраніч.
- На добраніч.
Насправді Дейв дуже агресивний, мабуть, найагресивніший на нашому поверсі. Він часто кричить на всіх і розкидає речі, щось ламає. У нього погляд такий загублений, наче його і нема. Але мені все ясно. Він нещасний просто, от і все. З самого дитинства батьки намагалися відгородити його від жорстокого світу, приймали за нього всі рішення, оберігали і страшенно обмежували. Хотіли виростити ідеального сина. В період вступу в університет (який до речі теж не він обирав), у хлопця почали проявлятися приступи агресії. Батьки повели в лікарню, там сказали, що з головою все добре. В університет він все ж поступив, поїхав в інше місто, відірвався від батьків, а там все і почалося. Спочатку зв’язався з поганою компанією, а потім замкнувся від усіх. Просто перестав спілкуватися з людьми. А тепер він тут. У нас з ним дивні стосунки. Іноді він злить мене, страшенно дратує своєю поведінкою і каже, що я цинічна і стервозна. Але часом ми говоримо досить щиро, і він каже, що я дуже добра, і що я його споріднена душа.
Починає світати. Треба повертатися всередину і встигнути ще поспати трохи. Сьогодні день буде важким, мене чекатиме доктор зло.
- Як ваш настрій сьогодні? О, я бачу, не такий, як зазвичай. Може ви говорити надумали? Ні? Ну нічого страшного. Як там ваша невротична депресія? Давайте я гляну історію хвороби…
Все, що я чую – це «бла-бла-бла». Хай навіть не намагається здаватися милим, у нього це поганенько виходить. Я вже так звикла до всього цього, що навчилася не бачити і не чути те, що не хочу. Зараз я лише чекаю, коли нарешті прийде Остін.
Він не приходив вже кілька днів. Я перестала вставати з ліжка, перестала говорити. Мені не цікаво з ними говорити, всі вони мене зовсім не розуміють, хоч і вважають себе такими ж, як і я. Він прийшов на п’ятий день. Я не питала нічого.
- Я все зрозуміла. Той чоловік праворуч від нас на першому сидінні, він був смертником і йому потрібні були ще люди, щоб все провернути. Але яка в нього була ціль? Кого потрібно було вбити?
- Це вже зовсім неважливо.
- Як?.. Для чого тоді..? Я не розумію.
- Справу закрили, збитки відшкодує авіакомпанія, визнали несправність двигуна.
- Шкода.
Я сіла на ліжко, і ми обоє мовчали ще хвилину. Він заговорив першим.
- Та це таке, що сталося, те сталося. Як ти взагалі?
- Я дивно якось. В якийсь момент з’явилося бажання жити, але потім пройшло. Люди повертаються до звичного їм стану, з цим нічого не зробиш. Знаєш, іноді мені здається, що я живу не в тому світі, що все, що зі мною відбувається – все неправильно, не так повинно бути.
- Ніби це життя - покарання за щось.
- Ти розумієш!
Він насправді розуміє. Він слухає мене, вірить мені. Ми говорили, поки медсестра не спровадила його.
- Я ще прийду до тебе.
- Приходь.
Сьогодні вночі я спала. Мені снився наш падаючий літак, і я посміхалась.
Коли я прокинулася, Мері сиділа на ліжку вся в крові. Шпилькою для волосся вона просто роздирала собі вени. Не найкраща картина з самого ранку.
Я одразу кинулася до неї
- Що ти робиш, ідіотка ти! Ей, хто-небудь! Лікаря сюди, швидше! Тут людина стікає кров’ю.
- Ніхто не знає… ніхто…
- Не знає чого?
- Що я наробила…
Збіглися медсестри і санітари, Мері забрали, вона була вже без свідомості. Що ж такого вона наробила? Який вчинок міг примусити її покінчити з собою? Сподіваюсь, вона виживе.
Сьогодні знову приходив Остін. Ми говорили з ним просто про життя. Ці розмови такі легкі.
День закінчувався, як і завжди, тільки Мері не повернулася. Вранці її ліжко теж було порожнім.
У загальній кімнаті сиділа Брук і малювала якісь криваві малюнки прямо пальцями.
- Кажуть, Мері не вижила.
- Звідки ти знаєш?
- Та так. Підслухала розмову медсестер. Я люблю слухати чужі розмови, все одно нічого робити. Хоча все частіше переконуюся в тому, які люди дурні.
Жаль Мері, вона видалася мені хорошою. Тепер я залишусь сама в палаті, доки не збожеволіє хтось новий. Що ж вона наробила такого?
- Ненсі, доктор Мітчел чекає.
Знову той самий коридор. Антуан сидить під дверима палати і повторяє «Вона повернеться», Ванессу таки перевели до буйних. Підлога біла, бридка. Я зайшла в кабінет, сіла. Світло великим потоком світить мені прямо в обличчя, я почала мружити очі.
- Як ваші справи сьогодні?
- Холодно тут у вас.
Доктор зло аж встав і зняв свої цинічні окуляри. Так, я заговорила до нього! Він явно не очікував такого повороту подій і не знав, що сказати. Почав збирати якісь папірці, але вони розліталися, падали з рук. Я посміхалася, все це виглядало так кумедно.
- Ви не нервуйте, присядьте. Я вам нічого не зроблю, просто сьогодні буду говорити.
- Говоріть. Розповідайте, що примусило вас змінити свою поведінку.
- Після тої катастрофи мені нарешті захотілося жити. Я зрозуміла, що вижила не для того, щоб решту життя провести у психлікарні. І ще Остін, він так допомагає мені, іноді мені здається, що він єдиний, хто мене розуміє.
- Зачекайте. Після якої катастрофи?
- Та не тупіть, після авіакатастрофи, від якої в мене тепер невротична депресія, чи що ви там придумали мені!
- Дорогенька, вас забрали сюди через нервовий зрив, який у вас стався після того, як ваш хлопець убив всю вашу сім’ю у вас на очах.
- Що ви несете?! Я в літаку ледь не розбилася. Остін допоміг мені врятуватися.
- Хто такий цей Остін?
- Той хлопець, що кілька тижнів навідує мене.
- До вас за ці півроку ніхто не приходив. Я б знав це.
- Як?! Що ви говорите? Хто кого там вбив на моїх очах? Як ніхто не приходив? Слухайте, хто тут із нас божевільний? Подивіться на шрам! Сара ще постійно проводила Остіна!
- Сара вже два місяці тут не працює.
- Що? Послухайте, навіщо ви так з мене знущаєтеся?! Я ж іду вам нарешті назустріч, я ж заговорила з вами! Чого вам ще треба?
Я почала кричати і ледь не плакала. Він дивився на мене спокійно. Чого він добивається цим? Хоче зробити з мене геть дурну? Та я і так не особливо адекватна.
- Сестра! Відведіть пацієнтку в палату і дайте їй заспокійливого.
У мене все розпливається перед очима. Я не чую власних кроків, не відчуваю підлоги під ногами. Я не вірю йому! Не вірю! Нічого, скоро прийде Остін, я все йому розкажу і мені полегшає.
Він не прийшов. Я прокидалась кожен ранок з надією, але він не приходив.