Сьогодні я захотіла перестати жити. Не те, щоб взагалі, принаймні в цьому місті. День почався рано, точніше, він у мене був продовженням вчорашнього. Коли небо починало світліти, я стояла біля вікна. Вікно – єдине, що я змогла продовжити любити у цій квартирі після смерті Ані. Чотири дні мовчанки, чотири дні загробної тиші у прямому сенсі цього слова. Шершава стіна. Два місяці назад я фарбувала цю стіну в холодний жовтий колір, дивилась потім на неї і згадувала, як буває холодно літніми ранками. Так само холодно зараз, в домі, де повно її речей, де закінчилось заспокійливе, де досі завішені всі дзеркала.
*************************************************************************************
- Хочеш, я ментів викличу, бо це вже просто нестерпно? Вони взагалі дістали, перша ночі зараз, я цього так не залишу.
Вона мучилася від болю в ліжку, а наші сусіди-алкоголіки горланили якийсь хардкор. Я тоді ще сумнівалася, чи ментів викликати, чи екзорциста. Це тривало вже дуже довго, і коли я постукала їм у стіну, то у відповідь пролунав грюкіт, наче хтось розламав табуретку, чи щось типу того.
- Не треба, заспокойся. Сядь краще біля мене, мені сон такий дивний вчора наснився, все ніяк не можу забути.
- Розповідай.
- Я стояла на краю скелі, а переді мною стояли солдати, які мене розстріляти збиралися. І у мене в голові була лише одна думка: я можу сама вибрати свою смерть – бути розстріляною чи стрибнути вниз зі скелі. Я розуміла тоді, що померти від кулі так жахливо, наче зрадити саму себе, а стрибати чомусь було страшно. Ось уже лунає приказ стріляти, і у мене стільки сил з’явилось, я наче відпускаю себе і падаю вниз. І раптом він хапає мене за руку. А через мить я вже стою на сцені, граю, як зазвичай, Вівальді на своїй старій скрипці, а зал порожній. І раптом я починаю кричати і трощити скрипку об стіну, об підлогу. І він знову хапає мене за руку. А потім я прокинулась і вже не спала до самого ранку.
- Він тебе ніяк не залишить.
- Обіцяв не залишати до самої смерті, тільки я думала, що буду перша.
*********************************************************************************
Чемодан впав на ліжко і в нього полетіла купа речей. Думка про те, що вже через кілька годин все почне мінятися, зовсім не лякала, навпаки – додавала ентузіазму. За вікном починає знову зароджуватись життя. Починають кудись бігти маленькі люди, принаймні такими вони здаються з восьмого поверху. Сонце завмерло над дахом сусіднього будинку. І я завмерла, наче дивилась у його неіснуючі очі, наче чекала відповіді на все, чого не могла зрозуміти зараз.
Сіла на підлогу біля вікна. Батарея була майже холодна. Весна в розпалі своїх почуттів, вона забирає наш здоровий глузд, примушує вірити в якесь міфічне добро. А у мене вона ще забрала близьку подругу. Мовчки вирвала своїми тонкими холодними руками і забрала у землю, яка ще зовсім не встигла прогрітись. Не обіцявши нічого взамін.
Вона завжди любила сидіти отак на підлозі, могла годинами мовчати, а потім згадати якусь дотепну історію з дитинства і ми могли сміятися безупинно. А коли вона брала в руки скрипку, то світу навколо для неї більше не існувало, вона втрачала відлік часу і не чула нікого. І коли посеред ночі я сонна і роздратована відбирала у неї ту кляту скрипку, то завжди говорила: «Ну не злись, я ж тільки десять хвилин граю». Я дивилась в її величезні невинні очі і не могла злитись.
За ці роки я вже знала майже всі її дивацтва. Вона не любила квіти, якщо після концерту хтось таки дарував їй квіти, то вона завжди віддавала їх комусь, ніколи не приносила додому. Вона ніколи не лягала рано спати, любила гуляти сама, до паніки боялася ліфтів, завжди розкидала по всій квартирі свої листочки з нотами. Терпіла мій сарказм, але влаштовувала скандал через те, що я купила не той чай. Іноді вона страшенно дратувала мене своїми дивацтвами, але я старалась приймати її такою, яка вона є і не обмежувати певними рамками. Саме тому я запропонувала їй переїхати до мене, коли вона розійшлася зі своїм хлопцем. Я знаю, що він бив її, хоч вона ніколи про це і не казала. Такі люди, як Аня не можуть легко покинути когось, кому відкрили свою душу. Через це у неї ще кілька місяців ставались істерики. Її починало трясти і вона кричала, що завтра ж піде до психіатра, бо боїться саму себе. Добре, що був Влад – її друг дитинства, який приходив з пляшкою вина після мого дзвінка, слухати шизофренічні відвертості Ані. Був, бо ніхто не міг розгледіти в молодому успішному художнику наркодиллера з величезними проблемами. Його знайшли з кулею в голові у власній квартирі. Аня тоді просто зірвалася. На роботі сказала, що захворіла, а сама днями не з’являлася вдома, постійно кричала і не хотіла нічого пояснювати. Потім трохи заспокоїлася, але сиділа постійно у своїй кімнаті, курила у вікно і грала на скрипці якісь смертельні мотиви. Я не чіпала її, просто знала, яким важливим для неї був Влад. Їй було абсолютно байдуже, ким він був для всіх, для неї він був таким же ідіотом, як і вона. Я не знаю, про що вони могли говорити півночі по телефону, але після розмов з ним вона завжди була спокійною і врівноваженою, що б не відбувалося до цього. Після смерті Влада, у неї почалися проблеми з серцем. Одного разу приступ стався просто на репетиції, і Аня покинула філармонію. Після того вона лише розписувала партії для оркестру вдома. І листочків з нотами ставало все більше по всій квартирі.
**********************************************************************************
- Де ж та бісова маршрутка? Ми так до ранку додому не потрапимо.
- Бісова від слова бісити?
- Не зли мене, бо це не смішно взагалі-то.
Вона так мило посміхнулась, що я зрозуміла: злитись зараз не доречно. Ця божевільна дивачка маніпулює мною, і ще й називає мене своєю кращою подругою.
- Я подзвоню Владу, щоб він по нас приїхав.
- Що б ти без нього робила?
- Не знаю. Він завжди був, я навіть не пам’ятаю себе, коли ми ще не зустрілись.
На зупинці, крім нас стояла ще одна знервована жінка, і та потім пішла. Аня вже розповідала по телефону печальну історію про те, як ми замерзли, чекаючи маршрутку. Надворі було зовсім темно, вона стояла, тримаючи руки в кишенях і закинувши голову назад.
- Бачиш, на будинку з самого верху написано число 27? На старих багатоповерхівках часто щось написано.
- Ага.
- Як думаєш, це було 27 самогубць, які покінчили з собою, стрибнувши з даху?
- Та ні, якось забагато. І район наче пристойний.
- При чому тут район? Я б вибрала дах, з якого гарний вид, щоб була місцевість хороша, це ж останнє, що ти бачиш! А ще я б стрибала спиною вниз, щоб дивитись на небо.
- Ооо.
Виразом свого обличчя я дала їй зрозуміти, що в неї трохи поїхав дах. Я знала, що це все не серйозно, але певна розрядка від тверезомислячої людини їй ніколи не завадила. Доки не приїхав Влад, ми стояли мовчки.
*************************************************************************************
Речі зібрано, пункт призначення вибрано. А я досі стою і дивлюсь у вікно. Воно ніби портал у інший світ. Світ, який скоро затягне мене у себе з величезною силою, який примусить рано чи пізно забути те, що зараз болить найбільше. З вікна чути прохолоду, підвіконня порожнє. У нас не було жодного вазона у квартирі, Аня завжди повторяла: «О Боже, навіщо приносити додому рослини, давай краще заведемо кота.» Раптом я згадала її улюблені рядки Бродського, вона часто їх цитувала:
Я сижу у окна. За окном осина.
Я любил немногих. Однако - сильно.
Я писал, что в лампочке - ужас пола.
Что любовь, как акт, лишена глагола.
Я сижу у окна. Я помыл посуду.
Я был счастлив здесь, и уже не буду.
В голові з’явились дивні слова: битий посуд. О, скільки посуду вона розбила в цьому домі, і кожен раз повторяла: «Де ж моє щастя?» При чому, розуміння щастя у нас було зовсім різне. Для мене щастя – це отримати підвищення на роботі, створити сім’ю, народити п’ятьох дітей і ще багато чого такого простого, людського. Для неї ж щастям була нова скрипка, безкінечні історії Влада за кавою, поїхати на вихідних до річки. А з хлопцями нам обом не щастило ніколи. Вона любила одного і назавжди, а у мене їх було купа, тільки я так і не змогла полюбити жодного.
Розуміння того, що зараз я залишилась зовсім сама привело мене до тями. Якщо задуматися, то мене тепер нічого не тримає на місці. Потрібно змиритися з неминучістю, ми не в силах протистояти цьому залізному світу, або живи за правилами, або створи собі власний. Мене чекає дорога, і я чекаю її з нетерпінням, хоч трохи і боюсь. Це буде лише кілька кроків вперед, а у мене вже складається враження, ніби я збираюсь відформатувати собі пам'ять. На підлозі біля столу так і лежать її сигарети, вона залишила їх напередодні смерті. Наступного дня ми збиралися піти на виставку художників-модерністів. Аня любила Моне, мабуть тому, що Влад його любив. Я знаю, вона б розплакалась на тій виставці, бо завжди плакала, коли бачила будь-які речі, які їх пов’язували. Вона жила наче в інших вимірах, за власними правилами, а він був одним із тих вимірів. Десь глибоко я була впевнена, що вони рано чи пізно одружаться, бо не вірила у таку святу дружбу, але ці двоє примусили мене засумніватися.
********************************************************************************************
На кухні горіло світло, була вже глибока ніч, а вони сиділи і глушили чергову пляшку вина. Я все одно не могла заснути і вирішила приєднатися. Аня була вже трохи весела, в неї багато алкоголю не поміщалося. Вона сиділа навпроти Влада і кидала в нього маленькі шоколадні цукерки. Я подивилась на нього з ноткою жалю.
- І як ти її терпиш?
- Та це просто жах, взагалі ніякого особистого життя через неї. Вічно то в неї істерика, то нудьга і я все маю вирішувати.
- Що? Через мене? – Аня закричала, а потім почала сміятись. – Та твоя Марта втікала від тебе, як дурна, коли ти спалив у неї на очах свою останню картину. Це я ще їй не розповідала, як ти в Болгарії п’яний купався у фонтані, і тебе ледь менти не пов’язали.
- Ой, не починай, ти тоді ще на відео знімала і мене, і ментів. І була, до речі, не тверезіша за мене, телефон з тим відео досі у фонтані, мабуть. А потім тебе вирубило і я ніс тебе до готелю, бо гроші на таксі ми пробухали. Знаєш, яка ти важка, зараза!
Тепер Влад почав кидати в неї цукерки.
- Дурень ти! – Аня засміялася, як маленька дитина і заразила всіх своїм сміхом.
Я дивилась на них і розуміла: ось вони, два придурки, які вічно будуть щось витворяти, потрапляти в якісь історії і ніколи не подорослішають. В такі моменти я трохи заздрила їм.
************************************************************************************
Я виглянула у вікно, щоб подивитись, чи приїхало моє таксі. І раптом мене охопив страх. Здалося, ніби десь грюкнули двері, потім ще раз. Ні, не здалося. Хтось закричав? Я побігла до вхідних дверей, але їх там не було. Лише стіна холодного жовтого кольору. Це не моя квартира, тут якось занадто холодно. Крики ставали все голоснішими, а я ніяк не могла зрозуміти, звідки вони. Мене почало трясти, пальці почали холонути і німіти. Я божеволію? Завжди знала, що якою б я не була холоднокровною, але смерть – це не той випадок, коли можна тримати себе в руках. Страх все глибше проникав у мене, і ось я вже себе не контролюю, я себе майже не відчуваю. Зайшла на кухню, дві таблетки всередину, це має скоро припинитись. Не можна піддаватись, у мене ось-ось почнеться нове життя. Сіла на підлозі біля стіни, глибоко вдихнула. Повітря вже здавалося морозним. Але ж весна! Я підняла голову вверх і оніміла від жаху. Стеля була чорною. Раптом в голові пролунала думка: «це колір її страждання, її смерті». У неї стався серцевий напад під ранок, вона задихалася і не могла промовити ні слова, лише била долонею об ліжко, щоб я почула і врятувала її. А я не встигла. До приїзду швидкої вона вже не дожила. Я трохи покричала і поплакала, а потім почала займатись похороном. Але на біса мені здався той красивий похорон?! Якби я встала до неї трохи раніше! Я пробачу весь той розбитий посуд, пробачу ноти, розкидані по всій квартирі!
Телефонний дзвінок.
- Дєвушка, ви спускаєтесь? Машина чекає.
- Я не можу, не можна просто так взяти і все залишити, як би просто це не здавалось! Розумієте?
Останнє слово я прокричала істеричним голосом і кинула телефоном об стіну. Так не можна, це не правильно! Я підбігла до вікна. Воно зовсім замерзло, крізь нього майже нічого не було видно. Перед очима лише сходи, якісь незнайомі сходи. Я піднімаюся, спускаюся, чи може я падаю? Я пам’ятаю її спокійне бліде обличчя і синюваті губи. Запах цієї смерті досі стоїть в домі, свіжий з ноткою гіркоти. Їй не було страшно помирати, вона ніколи не була прив’язана до цього світу.
Я лягла на підлогу і дивилась в одну точку на стелі. Моє тіло повільно німіло, свідомість відмовлялася сприймати дійсність. Як це, почати все спочатку?