Твір оснований на реальних почуттях
Ти більше не прийдеш. Я подзвоню тобі ще кілька десятків разів, щоб почути гудки, я подзвоню тобі із впевненістю, що ти не відповіси. Я не буду спати ще кілька десятків ночей, мені страшно, що ти будеш снитися знову і знову. Тепер все так розпливається на фоні цього відчаю, десь високо, майже під небом, де зовсім немає повітря. Я почала любити чорний, цей колір дає сили жити наодинці з собою. Я почала більше мовчати, це допомагає мені продовжувати існувати серед цих людей.
Біг вечір, пробіг мимо мене. А ніч стояла і не збиралася зрушити з місця. Я йду невпевненим кроком по знайомих темних вулицях. Я любила тебе. Раніше. Тепер мені прийдеться забути цю дорогу. Я несу тобі весь свій відчай, міцно тримаючи його в руці. Я проживаю всі ці місяці за одну мить, вони різким болем пронизують мене до кінчиків пальців. У мене пожежа в серці. Я горіла, я горю, я згоріла. Але це ще не кінець, десь там є вихід і дорога до нього надовго відбилась в моїй голові. Моя параноя кричить до мене солодким голосом, він в’їдається в моє тіло і тепер я майже не відчуваю зовнішнього світу. За світлофором ліворуч, а потім по довгій алеї. День за днем я намагалася прогнати цей неспокій крізь відчинені вікна і двері, але все пережите, ніби поганеньке кіно, виривається з глибини і стоїть перед очима. Через два будинки знову ліворуч. Залишити б все, як було, якби ти тільки знав, що таким, як я не можна казати правду. Під цю темряву, настрій доречно було б щось трагічне зіграти на роялі, але краще нехай буде тиша. Все так необдумано, я не знаю, що скажу тобі, просто віддам той клятий відчай і все. Сонні ранки, незавершені розмови, дивний сміх, істерики і крики, неспокійні сни, тремтячі руки, небажання жити без тебе в цьому безжальному світі. Залиш це собі.
Хіба всім людям так легко прощати? Невже оце банальне «вибач» може взяти і витерти пам'ять? А куди ж тоді дівається важкість всіх спогадів з душі? Чим більший камінь, тим сильніше він тягне на дно. І ти туди рано чи пізно опустишся. Своє дно, я твердо відчула ногами і тепер не в силах виринути. Я вже потонула.
Ця ніч не закінчиться ніколи, ця дорога просто безкінечна. Мені страшно. Або не страшно. Піднімаюся сходами вгору, зажди боялася ліфтів у таких будинках. Серед цих стін живе моє минуле, в цьому будинку все пахне моїм погаслим щастям. У мене паморочиться в голові, я повільно себе втрачаю. Може я не знайшла дорогу і повернулась, а може стою на вулиці і намагаюся прийти до тями. Тільки маленька частина мене насправді розуміє, що відбувається.
Свята наївність. Скільки треба прочитати книг, щоб навчитися з цим жити? Мені б десь не під цим сонцем, будь ласка. Цікаво, чи багато існує світів, континентів, де можуть бути щасливими ті, які нещасні на цій планеті? Жодного? Що ж зробиш, з ким не буває. Людині потрібна людина. Брехлива, підла, невдячна, зрадлива людина, інакше ніяк. Ми ламаємося в тих місцях, де в нас пустота. Ось у мене на душі така пустота, досить лише одного необережно кинутого слова і вона просто на уламки. Чимось би наповнити її.
Непорочна жорстокість. Як же мене страшенно дратує, коли люди думають, що я така вся мила і невинна. А потім зляться, що не оправдовую їхніх сподівань, а мені це навіщо?! Може я втілення всього зла. Не будьте ідіотами, не очікуйте від людей тільки того, чого вам хочеться, ніхто вам нічим не зобов’язаний. В мені надто багато байдужості і холоду, а надворі і так зима. Краще не мерзніть.
Я сіла на сходи. Світло у під’їзді жахливо блимало, але байдуже. Вона сіла біля мене, не чорна, не з косою, але дуже бліда. Видно, що помирала вже кілька тисяч разів, а може мільйонів чи навіть більше. Вона говорила повільно.
- Ну що, головою думаєш? Чи як і всі інші? Як же я втомилася від усіх цих закоханих ідіотів. З такими речами не жартують, щоб ти розуміла. Тобі з цим ще жити і жити. Або ні, і ми можемо зустрітися ще раз, тільки в іншій обстановочці. Я тобі не мамка і заспокоювати тебе не збираюсь, але даю тобі шанс передумати. Я лише маленька мить, але як, чорт забирай, все міняю. Ти ж розумієш, що потім буде? Було життя - стала порожнеча. Ти не думай, я тебе не відговорюю, мені насправді абсолютно байдуже. Просто якщо в тебе є хоч найменший сумнів, значить все це неправильно.
Весь цей час я слухала її мовчки. Думки зібрані, погляд впевнений і трохи агресивний – я таки знала, чого хочу.
- Сумнівів немає.
Більше не прозвучало ні слова. Я встала і почала далі підніматися сходами. У голові було абсолютно пусто, все, що мене так терзало, ніби залишилось надворі. Шостий поверх, праворуч твоя квартира. І раптом всі ці спогади починають виринати зі стін, хапати мене за руки, плечі, за волосся. «Я тобі зрадив.» Світло ріже очі, все крутиться, в голові лунає якийсь пронизливий крик. «Я тобі зрадив… зрадив… зрадив!» Потім я чула істеричний сміх, страшний і дуже бридкий. «Зрадив… зрадив!» Це не зі мною, мене насправді тут нема. Щоб все це припинити, я натиснула на дзвінок.
Не очікував мене бачити? І наступний набір фраз типу «заходь, я знав, що ти все ж прийдеш, чай будеш?» просто пролетів мимо. Я пильно вдивлялась тобі в очі, хотіла знати, що ти відчуваєш. О, тобі мене шкода, ти жалкуєш про те, що сталося, ти впевнений, що я готова тебе пробачити. Все це тепло і затишок до пекучого болю мене дратує. І можливо якійсь частині мене хотілося б розплакатись і кинутись тобі в обійми, але ж ні, я плакати не вмію. Краще б я не знала правди. Краще б не знала! І нам обом було б зараз легше, особливо тобі.
Я підійшла до тебе дуже близько і продовжувала дивитись в очі, не промовляючи ні слова. Ти помітно хвилювався.
- Добре, що ти прийшла, нам потрібно багато чого обговорити… мені потрібно багато пояснити. Я знаю, тобі зараз важко…
- Та замовкни вже.
І я встромила в тебе ніж, який весь цей час міцно затискала в руці. Я зробила це з величезною силою, зі страшенною злістю, яка завжди тихо в мені існувала. І продовжувала дивитись у твої тепер уже перелякані очі. Ти почав хрипіти і повільно сповзати по стіні на підлогу. Калюжа крові ставала все більшою і більшою. Ця картина на фоні приглушеного світла дарувала мені дивний спокій. Ось і все. Все.
- Ми з тобою надто довго гралися зі смертю. Ти догрався перший. Гарних тобі снів, сонечко. Вічних тобі снів.
Ти більше не прийдеш. І в нас не буде більше приводів для сварок і печалі. Це був мій вихід. Так буде краще. Не одразу, звичайно. Спочатку буде безсоння, страх і легке безумство, але потім мені стане легше, я знаю. Ми не змогли вжитися на одному світі, прийшлося щось міняти. Ти більше не прийдеш. Ти не прийдеш.