Ось ти сидиш біля мене, цілуєш мене перед сном, я втомлено посміхаюся. А ось я прокинулася від жару посеред ночі. Довго згадувала де я, і розуміла, що точно не там, де хочу бути. Мені сниться, що я на роботі, я хочу когось вбити. Я навіть не бачу цієї людини, мене переповнюють такі дивні почуття. Це не страх і не ненависть, це невимовна втома, і я глибоко переконана, що коли пролунає постріл, всі мої страждання припиняться.
А поки я страждаю. Я намагаюся роздивитися цю ніч, але погляд не може зосередитися. Моя хвороба дико мене душить, я вже готова до рішучих дій, але насправді не знаю, що робити. Це ніби хотіти втопитися, коли ти в пустелі. В момент, коли тебе вирубає від болю, але ти від нього ж таки не можеш заснути, по-справжньому розумієш власну нікчемність. Знову якийсь дивний параліч думок.
Ось я у нашому старому будинку. У великій кімнаті сидить тато, його обличчя серйозне, але очі засмучені. У іншому кутку кімнати двоє людей в білих халатах, один із них гладить нашого собаку. Я була ще дуже мала і зовсім не розуміла, що там робиться.
- Мам, а наша собачка захворіла? З нею все буде добре?
- Не знаю.
Я не пам’ятаю, як вона померла. Я була така мала, що ледве себе пам’ятаю. Але добре знаю лише одне: ця псина так вміла любити, як дехто з людей не вміє. Я не плакала тоді, просто не знала, що смерть - це сумно.
Третя ночі. Я в квартирі далеко не сама, але так пусто зараз. Кров сильно пульсує у вісках, я відчуваю яка вона гаряча. Мені сниться, що ми стоїмо посеред траси. Ти мені щось казав, а я не могла розчути ні слова, я напружувалася всім тілом, щоб уловити хоча б якийсь звук, але його не було. Мені хотілося ридати, мені хотілося, щоб в той момент мене збила машина, але я лише прокинулася від задухи.
Ось я на подвір’ї нашого старого будинку. У нас із сестрою була одна качеля на двох. Сестра моя старша, і, по-моєму, далі все ясно.
- Моя черга кататися!
- Ще ні, іди погуляй.
- Але ти вже довго! Ти завжди так! Мааам!
- Мама тебе не почує, мала вередуха.
- Ти мене не любиш.
Коли тобі чотири, ти не думаєш, що говориш. Ти просто милий маленький монстр, який завдає багато болю батькам.
Ранок. Сьогодні день мого випускного в ліцеї. Я прийшла додому, щойно мені робили зачіску.
- Мам, ну як?
- О Боже! Воно оце так має висіти?
- Мабуть має. Тобі не подобається? А ти чого не збираєшся?
- Я не піду.
- Чого?!
- В батька свого запитай.
- Що у батька? – це вже волає тато. – Що ти кіпіш піднімаєш через дрібниці? Ти, як завжди!
- Я до тебе не балакаю! Як ти вже дістав мене за двадцять років! Коли ти вже нарешті даси мені розлучення?
Вони сварилися цілий ранок. Я пішла у свою кімнату, закрила вуха долонями (останнім часом мені приходилося часто так робити), але все одно чула ті кляті крики з кухні. О, якби не вона, все пішло б до чорта.
- Одягайся і йдемо.
- А сенс? Вони не йдуть.
- Ей, це твій випускний, плювать на них, давай збирайся швиденько.
І ми пішли. І це був найбільший вияв сестринської любові.
Через біль я не могла просто лежати. Я встала і почала шукати якісь таблетки. Ковтала їх одна за одною. А не забагато? Ще здохну від передозування. Треба перестати нити через все на світі. Може це мій вихід. Я лежу і відчуваю, як німіють мої губи. Моє марення так холодно і міцно обіймає мене, а я і не пручаюся.
Мені снилося, що ми йшли по якомусь великому мосту. Саме сходило сонце. Я замерзла, і ти був такий холодний. Ти зупинився і сказав:
- Добре, що в мене нема твого номера телефону. Я б все одно не подзвонив.
І ти стрибнув вниз. А я стояла на мосту і нічого не відчувала. Мене це страшенно бісило, але я нічого не відчувала.
Я відкрила очі і довго не могла зрозуміти, що зі мною таке. В такі гидкі моменти хочеться або швиденько заснути, або вмерти. Не в моєму випадку! Живи і мучся. Я сіла на ліжку. Майже не відчуваю своїх ніг. Зараз я ненавиджу кожен шорох у квартирі, ненавиджу всі думки, що приходять в голову. Я не знаю, що більше мене мучить: хвороба чи те, що ця нестерпна ніч ніяк не закінчиться. Вже і не можу згадати, якою живою була ще кілька днів назад. Мені страшно, я боюся назавжди залишитися оцим кволим тілом, яке повільно вмирає, але так і не помре. Кров все ще ненависно пульсує у вісках, і долоні наче палають.
Знову наш старий будинок. Ніч. Якось шумно в кімнаті, хоча всі намагаються говорити пошепки. Стоять мама і тато, і ще якісь люди у білих халатах. У тата серйозне обличчя, але сумні очі. Мама плаче. У неї ще довге волосся, і воно так хаотично спадає на її тіло, затуляє заплакане обличчя.
- Я просто встала подивитися, як вона, і не почула її дихання. Я прислухалась, а вона не дихає…
У мене наче туман перед очима, я не можу роздивитися чітко всю ту картину. Я лише відчуваю дивну паніку з боку батьків і не вимовний спокій зі свого боку.
- Мам, а мені точно треба поїхати? Я хочу залишитись вдома, давай не поїдемо.
- Треба, сонечко, треба поїхати. Ти не переживай, все буде добре. Тільки не спи, не закривай очі, чуєш? Тільки не спи!
Я почула цей голос зовсім поруч. Я підірвалася на ноги і підбігла до вікна. Я так вдихала, наче ніколи раніше не дихала і, коли відійду від вікна, теж перестану дихати. Мені хотілося ридати і бити кулаками об стіну. Мені хотілося взяти телефон і набирати будь-які номери з надією, що колись ти відповіси, і я буду кричати тобі своїм замученим хрипким голосом, що я більше так не можу, що я хочу вмерти, але не вмру без тебе. За вікном уже світліє. В мене підкошуються ноги і я не знаю, що буде далі.
Ось ти тримаєш мене за руку, і ми піднімаємося кудись сходами, я втомлено посміхаюся. Я замерзла, і ти такий холодний.